"Я втратила велику планету": історії 4 матерів, чиї діти загинули на війні

У другу неділю травня в Україні традиційно відзначають День матері. Діти дарують мамам квіти, кажуть теплі слова й міцно обіймають. Але є жінки, які вже ніколи не почують привітання з Днем матері. Бо їхні діти загинули у війні з Росією.

Вони – теж мами. Мами, серце яких розірвали навпіл. Мами, які щодня вчаться жити без своїх дітей. Їхні сини й доньки мали б бути поруч. Але тепер замість найтепліших слів "дякую, мамо" вони чують тишу. І ця тиша стискає серце.

У цьому матеріалі 24 Канал зібрав історії "осиротілих мам", які втратили найдорожче й тепер живуть не лише за себе, а й за своїх дітей.

Останнє привітання з "Азовсталі": історія Ольги Гряник

У 2022 році, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, День матері в Україні припав на 8 травня. У цей день син Ольги Гряник, Олександр, востаннє привітав маму зі святом. Через дві години у його бункер на "Азовсталі" прилетіла фосфорна бомба.

Олександр "Грян" Гряник був активним учасником Революції Гідності й хотів долучитися до війська ще у 2014 році. Та батьки вмовили його тоді залишитися. За цей рік, як розповіла його мама Ольга, Олександр дуже змінився – замкнувся в собі, майже ні з ким не спілкувався. Ольга вирішила поговорити з сином, і тоді він сказав: "Мамо, дивись, хлопці там воюють, а я сиджу тут, на кухні, їм полуницю і відчуваю себе г*вном". Тоді вона зрозуміла, що не варто тримати сина.

Так, у 2015 році Олександр долучився до лав "Азову", і Ольга відчула, що її син на своєму місці. Він перестав бути замкнутим, пишався собою та подорослішав, став мужнішим. Батькам говорив, що він на навчаннях, а сам брав участь у боях на Світлодарській дузі. Про це рідні Олександра дізналися лише після його загибелі.

Олександр з мамою і на службі / Фото з сімейного архіву

2 лютого 2022 року Олександр звільнився з "Азову", щоб трохи пожити цивільним життям і повернувся в Київ. А вже за три тижні, 24 лютого, знову став на захист держави. Разом з іншими "азовцями", що були неподалік столиці, він боронив Київщину. Про те, що Олександр взяв участь у секретній операції ГУР і полетів на "Азовсталь" до своїх побратимів, рідні дізналися лише після його загибелі.

Про загибель сина Ольга дізналася з телеграм-каналу, коли зайшла почитати новини. Вона навіть не думала, що син може бути на "Азовсталі", адже він запевняв, що захищає Київщину.

Там було написано, що сьогодні загинули два "азовці". Фотографія була не дуже чітка. Я подумала, що хлопчик дуже схожий на Сашку. Потім читаю, а там написано, що "сьогодні на "Азовсталі" загинули два моїх друга". Бачу, написано – "Грян". І в мене починають закипати мізки, бо я не розумію: як це загинули, як це "Грян", якщо він сидить в лісі під Києвом?
– розповіла Ольга.

Тоді вона й дізналася, що син узяв участь в секретній операції та лишився на "Азовсталі". Росіяни скинули фосфорну авіабомбу на бункер, тоді загинуло понад 70 осіб. Військові, які хотіли евакуювати тіла загиблих, не могли зайти туди 3 дні, бо все горіло. Рідні не вірили у загибель Олександра, бо його тіла не було.

Усі люди, через яких Ольга намагалася дізнатися більше інформації про загибель сина, говорили готуватися, що тіла взагалі може не бути, адже вони настільки обгоріли, що розсипалися, коли їх намагалися евакуювати. Щоб поховати сина, вони чекали 10 місяців.

Допис, з якого Ольга дізналася про загибель сина / Скриншот

Перший час, розповіла Ольга, все було як в тумані. Нічого не допомагало. Але потім вона знайшла підтримку серед таких мам, як вона – тих, чиї діти загинули в боротьбі за свободу України, зникли безвісти чи потрапили в полон. Разом вони ходять на арттерапію, несуть пам'ять про своїх дітей та їздять відпочивати.

"У цьому колі ти відчуваєш себе своєю. Ніхто так тебе не розуміє, як така ж мама, як і ти. Ми можемо навіть сміятися. Ми збираємося, йдемо на чай, хтось може розказати анекдот і ми всі сміємося. Потім дивимося одна на одну й нам дивно, що ми в такому веселому стані. Але от тільки з ними ми так розкриваємося і нам добре в нашому колі", – поділилася Ольга.

Ще Ольгу підтримують друзі, знайомі її сина та навіть просто незнайомі люди. Так, в пам'ять про сина, який дуже любив гори, на наступний день після роковин Олександра, 9 травня 2023 року, його батьки вирішили піднятися на Говерлу. Разом з ними підіймалися ще 150 осіб. А альпіністка Тоня Самойлова присвятила "Гряну" своє сходження на найвищу гору світу – Еверест.

Пережити втрату Ользі допомагає оточення / Фото з сімейного архіву

Олександр загинув на День матері. Останнім його повідомленням мамі було: "Люблю тебе! Ти – найкраща!". Тому Ользі дуже важко цього дня. Вона згадує народження сина, його дитинство і прокручує в голові як фільм. Він більше ніколи не привітає її, але це роблять його друзі.

Я бачу такі маленькі "іскорки" свого сина. Він мене не може привітати, а якісь дівчатка… Хтось свічечку прислав, хтось книжечку. Це настільки щемливо. Ти відчуваєш себе матір'ю у День матері. Так, з одного боку, дуже боляче. А з іншого боку, коли молодь тебе підтримує, то ти відчуваєш, що хоч і втратила велику планету, та поруч є багато зірочок, які тебе тримають,
– поділилася Ольга.

"Мені боляче згадувати про День матері": історія Оксани Сирігос

Оксана Сирігос втратила на війні старшого сина Андрія Воробкала з позивним "Грек". Він загинув у Бахмуті від танкового снаряда 2 квітня 2023 року. Йому було 26.

З 13 років Андрій проживав у Греції, куди ще раніше переїхала через роботу пані Оксана. Там він допомагав із сімейним бізнесом – працював у ресторані-піцерії. Також захопився бойовими мистецтвами й пізніше відкрив власну школу, де навчав діток тхеквондо.

Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення, Андрій одразу ж почав допомагати біженцям у Греції, та згодом зрозумів, що цього недостатньо. У квітні 2022 року він повернувся в Україну та став на захист Батьківщини, хоча Оксана й намагалася відмовити його, бо дуже хвилювалася. Спочатку Андрій служив у лавах Української добровольчої армії, а потім у 9 окремому стрілецькому батальйоні ЗСУ.

Скриншоти з телефону Оксани Сирігос, надані 24 Каналу

Напередодні загибелі Андрій мав їхати у відпустку, щоб зустрітися з родиною та освідчитися нареченій. Але його відкликали на завдання. Андрій не сказав мамі, що їде в Бахмут, оберігав її так.

Те, що я пам'ятаю, він сказав мені, щоб ми не переживали, що з ним щось станеться. Що це його вибір і щоб ми пишалися ним. Він не хотів ні від кого ховатися. Він хотів захищати Україну. Ще він дуже хотів, щоб його молодший брат гарно вчив українську мову і пишався, що він українець,
– пригадала пані Оксана.

Останні слова Андрія до рідних, викарбувані на пам'ятнику / Фото, надане 24 Каналу

Пані Оксана розповіла, що відчуває, як старший син і досі оберігає її, а чоловік та молодший син дають сили прокидатися зранку. 3 місяці тому Оксана з чоловіком взяли дівчинку з дитячого будинку, яка потребувала сім'ї та любові, й це також допомагає. Андрій би дуже зрадів цьому, переконана його мама, адже він дуже любив дітей і загинув задля того, щоб вони могли жити.

Мені боляче згадувати про День матері, тому що хотілося б почути вітання в цей день від Андрія. Так сталося, що саме від нього вже не почую. Дуже важко… Але в мене є діти, які мене люблять. Вони без мене не можуть, тому в мене є сенс продовжувати жити заради них і чути від них, що вони мене люблять,
– поділилася пані Оксана.

Пані Оксана з синами / Фото, надане 24 Каналу

18 травня 2024 року у Холодному Яру відкриють меморіал козакам-добровольцям, які загинули у війні проти Росії. Зокрема й Андрію Воробкалу. Тож пані Оксана закликає усіх небайдужих відвідати Холодний Яр цього дня.

"Я вже ніколи не стану бабусею": історія Олесі Кшецької

"Від материнства мені залишився лише статус", – так говорить про себе Олеся Кшецька, яка втратила на війні єдину дитину. Її син – Валентин Федорович "Парагвай" – загинув 22 березня 2022 року на "Азовсталі", коли на його спостережний пункт росіяни скинули авіабомбу. Валентину був лише 21 рік.

Коли у 2014 році розпочалася війна, Валентину було 13 років і з цього часу він почав цікавитися воєнною тематикою. Їздив на вишколи, був учасником "Правого сектору" та ГО "Сокіл". У 2019 році, нікому не сказавши, добровольцем вирушив під Мар'їнку, де брав участь у бойових діях. А коли повернувся сказав, що йде в "Азов".

"Валентину тоді було ще 18 років і його туди не дуже й хотіли брати. Але з Авдіївки йому дали довідку, що він має бойовий досвід. На основі цього його туди зарахували. Потім був той пекельний курс молодого бійця. Дійсно, щоб заслужити шеврон "Азову", треба було пройти пекло. Він дуже пишався, коли отримав шеврон", – розповіла Олеся.

Останні фото Валентина з "Азовсталі" / Фото, надані 24 Каналу

Перед повномасштабним вторгненням у вересні 2021 року Валентин познайомив рідних із нареченою. Вони готувалися до весілля. Для Олесі це був останній раз, коли вона бачила сина.

Він підійшов до мене та обійняв. Сказав: "Мамо, дякую тобі, що ти виростила мене особистістю". Ви собі навіть не уявляєте, чого варті ці слова. Зараз думаю, Боже, я подарувала йому життя, а він віддав його, щоб жила я. Тільки як тепер із цим жити? Це просто нестерпно,
– пригадала Олеся.

Олеся з сином Валентином / Фото, надане 24 Каналу

Вона розповіла, що зв'язок з дитиною не зникає навіть після смерті, – інколи пані Олеся відчуває, що син поруч. Валентин часто сниться мамі, але цього недостатньо. "Осиротіла мама" – так себе називає жінка, адже син нікого після себе не залишив і вона вже ніколи не зможе стати бабусею для його дітей.

Я вже ніколи не зможу обійняти свою дитину. Ніколи не побачу, як він дорослішає. Ніколи не буду бабусею і не зможу бавити його дітей. Це дуже боляче усвідомлювати. Дитина для мене – це було все. Уся моя душа. Усе, що я могла, – я вкладала в нього,
– поділилася Олеся.

День матері був особливим для жінки. Валентин ніколи не вітав маму з 8 березня, завжди говорив, що це радянське свято, але з Днем матері вітав обов'язково. Тепер Олесю з Днем матері вітає наречена Валентина. Та без сина кожне свято для неї болить.

"Вдячна, що він обрав мене своєю мамою": історія Вікторії Поньки

Росія двічі забирала у Вікторії Поньки дім – спочатку в Докучаєвську у 2014 році, потім у Волновасі у 2022-му. А 24 серпня 2023 року, на День Незалежності, ворог забрав найдорожче – життя її сина Володимира, який цю незалежність виборював. Йому було 22 роки. Тепер дім Вікторії у Запоріжжі, бо саме там назавжди лишиться її єдиний син.

У 2014 році, коли розпочалася війна, Вікторія з сином переїхали з Докучаєвська до Волновахи. Володимиру було 15 років і він з мамою долучився до волонтерського руху. Усіляко допомагав дорослим, фарбував зупинки в жовто-блакитний, щоб усе нагадувало, що тут, у Волновасі, все ще Україна. Там Вікторія з сином почали все з чистого аркуша, і Володимир став для мами міцним плечем, на яке можна опертися.

"Я завжди могла покластися на нього. Ми ж з ним були лише вдвох, він завжди допомагав мені. Добрий, чуйний, відповідальний. У 17 років пішов працювати, бо бачив, що важко мені одній. Ми ж були змушені винаймати житло", – розповіла Вікторія.

Вікторія з Володимиром / Фото, надане 24 Каналу

Таким надійним Володимир Понька був і для побратимів. Саме тому отримав позивний "Чіп", як "Чіп і Дейл" – він завжди був готовий прийти на допомогу. Володимир загинув у Кремінній під час виконання бойового завдання, а перед цим врятував трьох побратимів.

Володимир міг не служити, адже в їхній сім'ї вже Вікторія була військовою. Та після закінчення бакалаврату у грудні 2022 року він вирішив долучитися до "Азову". Не хотів десь відсиджуватися, хотів боронити Україну в найгарячіших точках.

Він дуже переживав, що потім казатиме своїм дітям – що просто чекав, коли повернеться наша домівка? У нас в Докучаєвську залишилися бабуся з дідусем. Вовчик просив їх дочекатися, що він прийде і скаже, що ми вже вдома. Але так не склалося,
– розповіла Вікторія.

Володимир на службі / Фото, надане 24 Каналу

У перші дні після загибелі сина дуже було важко, просто не хотілося жити, пригадала Вікторія. З часом вона почала себе вмовляти, якщо син віддав своє життя, то вона має бути сильною і жити це життя за двох. І зараз бувають дуже важкі дні, але потім Вікторія знову збирається з силами. Вона вірить, що чим більше говоритиме про сина, тим довше він житиме у пам'яті інших.

Він – усе, що було у мене. Мені хочеться, щоб про нього пам'ятали. А я ... Я йому пообіцяла, що впораюся. Я вдячна йому за те, що він обрав мене своєю мамою. І навіть ці 22 роки я була мамою найкращого сина. Важко втрачати дітей, а коли це ще єдина дитина – дуже болісно,
– поділилася Вікторія.

З Днем матері Вікторію тепер вітають друзі сина. Попри весь біль від втрати єдиної дитини, вона вдячна, що могла бути мамою.

"Маю триматися", – говорить Вікторія і продовжує служити та боротися за перемогу України, за яку і віддав життя її син.

На жаль, матерів, які втратили своїх дітей на війні, багато. Вони поруч. Живуть далі, несучи в собі втрату, яку неможливо осягнути. Тож пам'ятаймо про них. У День матері – привітаймо їх замість тих, хто вже не зможе цього зробити. А найкращим подарунком для цих жінок буде пам'ять про їхніх дітей – тих, хто віддав життя, аби жили ми.