Китай усе ще вважає себе нейтральним відносно російсько-української війни? Серйозно?

Сі Цзіньпін став головним гостем Путіна на ювілейному «параді перемоги».

І хоча сценарій спільного святкування перемоги над Німеччиною та Японією у Другій світовій війні вже був відпрацьований десять років тому та міг би розглядатися в контексті вже встановленої традиції (тоді Сі також відвідав Москву, а Путін — Пекін, як заплановано і цьогоріч), нинішня ситуація потребує більш ретельного зчитування геополітичних сигналів, що їх лідери двох країн надсилають світу. І мова не лише про те, що Сі Цзіньпін своєю присутністю забезпечив прикриття неба над Москвою від українських дронів і компенсував відсутність лідерів провідних країн світу, що допомогло Кремлю не провалити параду та продемонструвати дипломатичну перемогу над Заходом.

Нинішній парад — яскраве свідчення того, що геополітичний авторитарний тандем (чи то «зовнішньополітична зв′язка», як назвав його у своїй промові Владімір Путін) сформувався та серйозно націлений на зміну балансу сил і правил на міжнародній арені. Спадок історичного минулого слугує не тільки фундаментом для подальшої проєкції «дружби, загартованої вогнем і скріпленої кров′ю», й демонстрації непорушності зв′язку між Москвою та Пекіном, якого «не зможе похитнути жодна сила» (очевидний натяк на зусилля Трампа щодо «Ніксон 2.0» у реверсній формі — вбити клин між Москвою та Пекіном). Він використовується для легітимізації сучасної зовнішньої політики Путіна та Сі, а також для просування власного бачення міжнародного порядку — під приводом збереження «достовірної історичної пам′яті та правди про Другу світову війну» й захисту післявоєнного світоустрою.

Як і очільник Кремля, китайський лідер привласнив спадщину Другої світової війни, ототожнюючи комуністичний рух із загальнонаціональним спротивом, хоча на той час КНР не існувало (виникла 1949 року), а при владі перебував уряд Китайської Республіки на чолі з Чан Кайші. Посилаючись на Каїрську та Потсдамську декларації, Сі Цзіньпін розглядає повернення Тайваню «у лоно Китаю» як складову післявоєнного врегулювання й реалізацію історичної справедливості.

Зображуючи себе головними учасниками та головними переможцями Другої світової війни, Москва та Пекін намагаються перенести історичні паралелі на їхнє нинішнє протистояння з «унілатералізмом, гегемонією, безчинством і булінгом», а точніше, із Заходом та окремо із США, прикриваючи свої ревізіоністські дії гаслами боротьби за відстоювання історичної справедливості й побудову «справедливого та рівноправного багатополярного світопорядку».

Коли Росія вже четвертий рік веде неспровоковану війну проти України, присутність Сі Цзіньпіна на військовому параді в Москві, де возвеличуються «герої» так званої СВО, сидять поруч північнокорейські генерали, які керують своїми військовими, залученими у війну проти України, демонструються балістичні ракети «Іскандер», російські безпілотники та інша військова техніка, які одразу будуть відправлені на фронт, — те, що відбувається, важко корелювати з прагненням Китаю позиціонувати себе як нейтрального гравця та претендувати на роль миротворця. Одразу виникають аналогії з Олімпіадою-2022 в Пекіні. Тоді Сі та Путін оголосили про дружбу «без обмежень». І хоч би як Китай намагався весь цей час відсторонитися від дій Росії, важко позбутися думки, що під час тієї зустрічі Сі Цзіньпін опосередковано благословив початок російського повномасштабного вторгнення в Україну.

Зараз, коли Кремль веде інтенсивні торги із США щодо врегулювання російсько-українського «конфлікту», присутність Сі Цзіньпіна на параді дає можливість Путіну продемонструвати світові політичну підтримку з боку Пекіна. І не тільки продемонструвати. Насправді від Китаю багато в чому залежатиме готовність очільника Кремля до початку мирного врегулювання або, навпаки, до продовження війни. І це пов′язано з необхідністю не лише сталої політичної та дипломатичної, а й економічної підтримки з боку Пекіна.

Китай є провідним споживачем російської мінеральної сировини, на яку припадає близько 78% усього російського експорту до КНР, натомість понад 60% усього китайського імпорту до РФ — це високотехнологічні товари. Для Росії Китай виступає провідним торговельним партнером: товарообіг між ними торік становив 245 млрд дол.

Економічна залежність змушує Кремль поступатися Пекіну у багатьох сферах, а продовження воєнної авантюри проти України напряму залежить від готовності КНР підживлювати військову машину РФ. Безсумнівно, це питання, як і перспективи війни та мирного врегулювання широко обговорювалися Путіним і Сі Цзіньпіном, зокрема під час закритої зустрічі.

У «Спільній заяві РФ і КНР про подальше поглиблення всеосяжного партнерства і стратегічної взаємодії в нову епоху», яку було підписано за результатами переговорів, зазначено таке: «Сторони переконані, що для досягнення довгострокового та стійкого врегулювання української кризи необхідно усунути її першопричини при дотриманні принципів Статуту ООН в усіх їхніх повноті, сукупності і взаємозв′язку і принципу неподільності безпеки з урахуванням обґрунтованих інтересів і стурбованостей усіх держав у сфері безпеки. Керуючись цим, сторони підтримують усі зусилля, які сприяють встановленню миру». При цьому російська сторона «позитивно оцінює об′єктивну та неупереджену позицію КНР» і вітає прагнення відігравати конструктивну роль у врегулюванні «української кризи» політико-дипломатичним шляхом. Тоді як китайська сторона має намір продовжувати зусилля у рамках групи друзів миру в ООН і на інших майданчиках «з метою формування умов для політичного врегулювання».

Перше, що привертає увагу: Китай підтримує використовуваний Росією термін для виправдання агресії проти України про так звані першопричини конфлікту. Друге — це абстрактне посилання на принципи Статуту ООН, що дає змогу РФ використовувати його у власній інтерпретації та перефразовувати на довільний лад, як це вже неодноразово робилося. Третє: Китай знову говорить про свої власні мирні ініціативи, поставивши їх у не обтяжений часовими рамками та конкретним змістом лист очікування.

Тим часом на сайті китайського МЗС згадується: під час «розмови за чаєм із Путіним Сі Цзіньпін зазначив, що «стосовно кризи в Україні Китай виступає і підтримує бачення спільної, всеосяжної, кооперативної та стійкої глобальної безпеки. Законні проблеми безпеки всіх країн повинні бути сприйняті серйозно, і першопричини кризи повинні бути усунені». Разом із тим Китай вітає всі зусилля, що сприяють миру, і з нетерпінням чекає досягнення справедливої та міцної мирної угоди, яка є обов′язковою та ухваленою всіма зацікавленими сторонами шляхом діалогу».

Це може свідчити, що Китай розглядає врегулювання російсько-української війни в ширшому контексті глобальної безпеки та власних стратегічних інтересів. Отже, Пекін готовий сприяти припиненню війни за умови, якщо майбутня мирна угода відповідатиме принципу «нероздільної безпеки», тобто не створюватиме, на його думку, загроз жодній із сторін, зокрема враховуватиме позицію Кремля, а також включатиме ширший діалог про реформування глобальної безпекової архітектури — з урахуванням інтересів не лише України й Росії, але й самої КНР. Цим може пояснюватися вичікувальна позиція Пекіна, в той час як Дональд Трамп поставив за мету досягнути завершення російсько-української війни. Не виключено, що ціна «миротворчих послуг» Китаю може стати предметом обговорень на двосторонніх зустрічах США—Китай, які розпочались у Швейцарії.

Днями глава польського МЗС Радослав Сікорський допустив, що у разі невдачі американського переговорного треку Туреччина та Китай можуть замінити США у мирних переговорах між РФ та Україною. А президент Трамп допустив, що може звернутися до Китаю по допомогу у врегулюванні війни. Не виключено, що американський президент, який уже кілька разів погрожував вийти з мирних переговорів, був би радий позбутися тягаря російсько-української війни. Проблема в іншому: чи усвідомлюють американські та європейські лідери, що в разі передачі до рук Китаю врегулювання російсько-української війни вони одночасно дадуть йому на відкуп долю демократичного світу? Адже парад у Москві — це чергове свідчення того, що Китай міцно тримає плечі Кремля, поки той не лише воює проти України, а й випробовує Захід на міцність.