«Українські щоденники»: війна очима естонського документаліста

На цій війні рівень зла зашкалює. Дивитися навіть заголовки новин бракне сил. Росіяни вже перевершили злочини, які чинили гітлерівці. Сучасним європейцям, вихованим у дусі християнського гуманізму, важко повірити у ту підлість, мізерабельність, безсердечність, які демонструють російські окупанти щодня, щохвилини. Тому так важливі свідчення про війну саме західних людей.

Вагур Лайяпеа — естонський документаліст, кінорежисер і літератор. Він не лише багато спілкувався з українськими біженцями в Естонії, а й бував в Україні під час війни, яка все ще триває. Він — досвідчений європейський письменник, автор кількох книжок, що перекладені, зокрема, фінською, угорською, румунською, нідерландською мовами. І от написав книгу, яку швидко видали українською у невеликому видавництві з Тернополя. Й вага слів європейського свідка — неоціненна.

• Читайте також: Як країни Балтії, Вишеградської четвірки та Балкан протидіють дезінформації

Серед документалістів є відчайдухи, які прагнуть зафіксувати людське горе: їздять по гарячих точках, місцях землетрусів і епідемій. Без них у людства, мабуть, не вистачало б органів зору й слуху. Життєвий шлях Вагура Лайяпеа — у чомусь типовий, а в чомусь ні. Він закінчив філологічний факультет університету в Тарту. Там же здобув ступінь магістра, захистивши дисертацію на тему естонської жестової мови. Понад 10 років працював учителем у Талліннській школі для глухих. Тобто він вельми чутливий до невербальних методів спілкування. Й навіть не знаючи української, здатний по очах, по жестикуляції вгадати правильну емоцію, настрій співрозмовника, напрямок його думки.

Мати з фотографією двох своїх зниклих безвісти синів

Як режисер-документаліст Лайяпеа їздив до Афганістану. Там його схопили таліби й ув’язнили за підозрою у шпигунстві. Сидів у тюрмі недовго, його обміняли. Описав той свій досвід у книзі «Афганський бранець», що вийшла 2018 року. Й тепер от — «Українські щоденники» (Вагур Лайяпеа, «Українські щоденники». Переклад з естонської Софії Брегман. Тернопіль, видавництво «Мандрівець», 2024).

Книжку складено з багатьох життєвих історій українців, вони були вперше опубліковані в естонській газеті Postimees. Автор зробив і оприлюднив також сотні виразних документальних фотографій українців. Тих, хто стоїть біля свого розбомбленого житла і хто вивозить «вантаж 200». Бійців і лікарів. Матерів і волонтерів. Поранених і вбитих. Але насамперед живих. Тих, хто не здається лиху.

Локації, в яких діють описувані автором українці, — Краматорськ, Ірпінь, Херсон. А ще — Конотоп, Балаклія, Чермалик, Попільня — значно менш відомі світові, й такі, що нечасто фігурують у медіа. Автор розказує реальні життєві історії, що передають жорстоку безсенсовість війни.  У людей є тіла, обличчя, емоції — і все це здатний описати документаліст. Наприклад, автор передає слова лікаря поліклініки у Балаклії, що була зайнята московитами: сюди «привозять людей, катованих окупантами. На тілах — сліди тортур електричним струмом. Ці побиті чоловіки були схожі на переляканих дітей». Це — про мирних жителів, не про комбатантів. Одна з глав «Українських щоденників» так і називається: «100 днів катувань Анатолія». Йдеться про 70-літнього кінорежисера з Харківщини. За що ж його катували? «Хотіли, щоб я працював на них, — каже Анатолій. — Щоб я знімав для них пропагандистські відеоролики».

Ми знаємо, чули таке про росіян не раз. Вагур Ляйапеа це розуміє: документалістика часто повторює відомі речі. Однак він не відвертається від будь-чийого горя і від банальності зла. На війні страждають конкретні люди, щодо яких коїться несправедливість — і відтак документувати воєнні злочини треба персоналізовано. Щоб злодіяння не були забуті й пробачені.

Мабуть, історія про фермера Ярослава з Запорізької області, описана естонцем, — теж не нова для цієї війни. Господарство мало гарну назву, успадковану від колгоспу: «Мир». Ярослав вирощував зернові, соняшник, люцерну. Зерно експортував через Бердянськ в Африку, корми для худоби йшли в Італію. Воєнні жнива влітку 2022-го не відбулися: «Врожай згорів на полях. Були періоди, коли прилітало з “Градів” по 30 снарядів на годину. Перетворилися на згарище півтори тисячі га пшеничних полів». 

Збирання останків загиблих під гусеницями підбитого танка

Вагур Лайяпеа також шукає відповіді на питання, де українці знаходять моральну силу, аби протистояти цій антилюдяності? Скажімо, є відоме відео від 26 лютого 2022 року, знятого у місті Бахмач, де чоловік «голіруч пішов на російський танк і зупинив його. Але ніде не згадувалося ім’я сміливця». Естонський дослідник проводить свою розвідку: вирушивши у Бахмач, знаходить і з’ясовує його ім'я — Сергій Севченко. Виявляється, Сергій сам служив колись танкістом, тому знав, як осліпити танк, закривши йому оглядову щілину. Глава про випадок у Бахмачі називається «Такі вони люди, українці».

Татуювання на плечі батька на пам’ять про загиблого сина-воїна, вболівальника «Дніпра», кавалера ордена «За мужність» Дениса Котенка

Автор пише лапідарно, інформативно — телеграфним стилем. Подібно до того, як викладає жорстокий матеріал нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич у книжках про Чорнобиль чи радянську війну в Афганістані.

Автор намагається змальовувати побачене й почуте, однак він майже не висловлює публіцистично свої оцінки чи емоції. Проте іноді це робить: «Ми, естонці, живемо по сусідству з Росією, яка нападала на Україну. Наш сусід зі сходу — це народ, який втратив свої моральні орієнтири. Народ, чиї обрані лідери ретельно навчили їх ненавидіти нас, підготували їх до того, щоб знищити нас. Серед них, безперечно, є люди, які цього не бажають. Але більшість із них — мовчать».

Соціологи помітили: людство вперше в історії 24 лютого 2022 року отримало можливість спостерігати війну наживо, онлайн. Не лише ті, кого вона не стосується впритул — солдати, біженці, полонені, поранені. А й люди з Антарктиди чи з карибських курортів — звідусіль. Війна для багатьох — шоу. Та злочини — реальні, й вони повинні бути не пробачені, а покарані. А поки йде війна — задокументовані, не забуті. Й тут свідчення таких людей як Вагур Лайяпеа — велика допомога українцям.

У радянські часи про естонців розповідали шовіністичні анекдоти: мовляв, «естонські хлопці» в усьому дуже повільні, ну як ті черепахи. Однак з усіх пострадянських республік саме Естонія серед перших вступила в ЄС і НАТО, швидко розвинула IT-індустрію й підняла свій валовий продукт до рівня європейських країн. І вона ж однією з перших кинулася допомагати Україні проти повномасштабної агресії Росії. А нинішня голова європейської дипломатії естонка Кая Каллас — мабуть, одна з найбільш прихильних до України урядовців Євросоюзу.

• Читайте також: Без української і російська згодиться? Чи мають змогу українці в Естонії отримувати інформацію рідною мовою

Книжка Вагура Лайяпеа видана, крім естонської та української мов, також англійською — видавництвом Ibidem Press, яке афілійоване зі структурами книжкової індустрії Колумбійського Університету (США) та поширювало, зокрема, твори таких відомих нам авторів як Сергій Плохій, Йосиф Зісельс, Михайло Мінаков.

Репортажні нотатки й фотографії, оці «Українські щоденники», крім їхньої документальної цінності, є ще одним проявом солідарності з нами, що її демонструють естонці.

Усі фото: Вагур Лайапеа, сайт естонської газети «Postimees»