Український шоу-бізнес вступив в епоху вандалізму

Схоже, що у таємних недругів і душителів української пісенної культури з’явився ще один улюблений термін, за допомогою якого рубається під корінь усе, що пов’язане з українською пісенною традицією, з рідним мелосом і взагалі – з українським мистецьким світовідчуттям. Цей термін називається «рімейк» і він нині став в один ряд із терміном «формат», який у свій час просто ізолював від слухача величезний пісенний український спадок, коли практично вся естрада, представлена десятками імен, була відлучена від радіоефірів у FM-діапазоні.

І от, тепер мова зайшла про «рімейки», як про масове явище в нашому інформаційному просторі. Я не можу сказати впевнено, що це робиться навмисно, але точно знаю, що це стійка тенденція з якою важко боротися, якщо не розумієш суті питання. Але давайте все по порядку.

Нещодавно в інформаційному просторі прокотилося інтерв’ю нашого корифея пісенного жанру композитора Олександра Злотника щодо пісні «Мила моя», яка є «рімейком» на популярний твір Володимира Івасюка «Я піду в далекі гори», саме цей «рімейк» маестро Злотник назвав словом «трагедія».

Цю пісню старше покоління пам»ятає з фільму-концерту «Червона рута», знятому 1971 року, коли вперше Україна побачила в одній стрічці Володимира Івасюка, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Софію Ротару та групу «Смерічка».

Фільм-концерт одразу ж став мегапопулярним у тодішньому Союзі, а пісні «Червона рута» та «Водограй» навіть були допущені до фіналу московського телефестивалю «Песня года», що з українськими піснями траплялося вкрай рідко. Оскільки саме ці пісні, завдяки своєму національному колориту і яскравій мелодиці, дуже відрізнялися від пісень радянських композиторів того часу.

Пісня «Я піду в далекі гори» для українців була культовою на рівні з двома вищезгаданими творами. Її постійно виконували, як на концертних сценах, так і на танцмайданчиках, і навіть у ресторанах СРСР.

На межі 20-21 століть блискучий кавер цієї пісні з чудовим аранжуванням був створений у США легендарною американською співачкою українського походження – Квіткою Цісик. І це, в свою чергу породило цілу хвилю наслідування манери співу і аранжування «нового еталону» цієї пісні.

І от 2025 року – у найскладніші часи для нинішньої України, коли не тільки на фронті, але також і в культурі точиться така відчайдушна боротьба за існування не просто країни, а й всього, що асоціюється з її культурним кодом, з’являється цей «рімейк» групи «Творчі».

На перший погляд може здатися, що це ніяка не «трагедія» – якщо розглядати цей «рімейк» відсторонено, як вирвану з контексту композицію. Ну, вийшли два хлопці в мереживних нарядах, розцяцькованих білими квіточками. Ну, заспівали досить непогану денсову пісеньку, в якій присутня фраза «Мила моя, люба моя», ну показали себе у всій красі...

Але одразу ж виникає питання – а до чого, власне, тут Володимир Івасюк з його культовою піснею? Адже окрім частини тексту приспіву, більше ніщо не нагадує про відомий багатьом твір. Жодною музичною фразою, жодним гармонійним співставленням! Навпаки, з’явився якийсь дописаний невідомо ким текст у зовсім іншій стилістиці. Про національний колорит я взагалі мовчу. Чому тоді в цьому контексті пролунало прізвище Івасюка? І чому так гостро відреагував Олександр Злотник? Спробую пояснити.

Справа в тому, що Олександра Злотника і Володимира Івасюка поєднували не просто творчі, а й людські стосунки ще з юних літ. Вони навіть жили певний час в одній кімнаті гуртожитку дитячої музичної школи-інтернату імені М.Лисенка, де вчилося чимало обдарованих дітей України. Зрозуміло, що Олександр Йосипович уважно слідкував за Івасюком і, до речі, є одним із тих, хто перший заявив, що смерть Івасюка була зовсім не самогубством. а роботою радянських спецслужб.

Тому на недавній прес-конференції, яку проводило Агентство з авторських і суміжних прав, він з обуренням відізвався про факт існування такого «рімейку», піддавши сумніву правову сторону його існування.

Ті, хто слідкує за розвитком цього скандалу, вже знають, що «Творчі» ніби то заявили про офіційний дозвіл від правонаступників творчості Івасюка щодо існування такої версії.

Але в свою чергу зазначу, що навряд чи правонаступники, серед яких значаться родичі Івасюка, напевне і гадки не мали, що за «рімейк» вони почують незабаром.

Тож, напевно, у цієї справи існує якась інша сторона? Інакше, навіщо було все зроблене саме таким чином? Спробую пояснити коротко.

У переліку технологій шоу-бізнесу, які мають на меті привернення уваги до певного продукту чи бренду з метою отримання фінансового прибутку, значиться «технологія скандалу». Тобто, популярність «Творчих» уже почала згасати, їх візуальна ідентифікація стала знижуватись. Тож, потрібно було щось, що сколихнуло би публіку. Напиши «Творчі» хоч сто нових геніальних композицій – це не дало б такого результату, як долучення до проекту одного єдиного прізвища – Володимир Івасюк, та ще в скандальному контексті.

Гадаю, ця історія навмисно була спроектована так, щоб виїхати на національному бренді Івасюка і на майбутньому скандалі. Адже, що ефективніше, аніж скандал може привернути увагу до події і примусить багатьох послухати цей трек?!

Скажу, що я ніколи б не став слухати цієї композиції, якби не ця публікація, що торкається важливої і принципової теми – спотворення артефаків української культури з подальшим розмиванням і знищенням класичного спадку, шляхом перенесення уваги молодого покоління на інші – «квазі» версії відомих артефактів культури.

Нагадаю, що це трапляється в нашій новітній історії регулярно. Перший такий факт трапився майже випадково: Андрій Хливнюк на Софіівському Майдані імпровізовано, на телефон наспівав «Червону калину», напевно, не дуже переймаючись тим, що він трохи змінив мелодію цієї легендарної пісні українських січових стрільців. Одразу ж цей варіант був «випадково» підхоплений олігархічним українським телебаченням і розкручений в інфопросторі до абсолютної впізнаваності.

У результаті практично всі українці світу сьогодні ніби розділені на два табори – на тих, хто співає цю пісню в традиційному вигляді – і тих, хто співає «під Хливнюка». Зрозуміло, що юне покоління знає її саме в новому вигляді. Але яка причина завадила Хливнюку одразу заспівати її в правильному, класичному вигляді – це було не дуже чітке знання оригіналу чи зумисне нехтування оргіналом? Питання залишається відкритим...

Далі – пішли інші – з’явилася версія класичної української пісні «Два кольори» Олега Скрипки, який «побачив» цей класичний шедевр в абсолютно «іншій» інтерпретації, що для багатьох було шоком.

Але, напевно, «найсміливішим» зразком інтерпретування класичної спадщини було створення Артемом Півоваровим треку «Думи мої» на вірші Тараса Шевченка. Я не впевнений, що Артем знав про існування класичного твору Миколи Лисенка на ці вірші. Якщо він справді не знав, то це ще можна якось зрозуміти і вибачити. Якщо ж знав і зробив це навмисно – тоді це виглядає як акт свідомого глумління над класичною спадщиною українців. І якби це не було зроблено так якісно і професійно, як в Артема, то це б не було так болісно для української культури. Але ж це трапилось!

Я добре ознайомлений із позицією «покращувачів» і «адаптизаторів» класичного українського спадку до потреб молодого покоління. Вони, як один, говорять про те, що роблять величезну послугу українській культурі, знайомлячи з нею молодь, підганяючи твори під стандарти сучасного звучання і нинішні смаки публіки.

Але, думаю, вони зробили б незрівнянно потрібнішу річ, якби нічого не міняючи в мелодиці і віршах, передали б у новому звучанні, новими засобами виразності дух і зміст класичних творів. Але для цього треба ставитися до наших культурних артефактів як до справжніх святинь, які бажано передавати з покоління у покоління в неспотвореному вигляді. Бо на те вона й класика!

І на те, до речі, й Українська держава існує, щоб захищати не тільки свої географічні кордони, а й кордони культурні.

Простий приклад, який добре екстраполюється на нашу тему. Генетики пов’язують напряму процеси онкологічних захворювань людини з порушеннями в ДНК. Коли процес відтворення клітин зазнає критичної кількості мутацій і відхилень від норми, тоді весь організм втрачає життєздатність і просто гине.

Саме цю втрату базових функцій культури, яка потребує перш за все безумовної і чіткої репродукції її артефактів, – ми спостерігаємо зараз в українській культурі!

І чи не є цє важливою ознакою того, що наш організм безнадійно хворий від тої кількості геномодифікованої продукці, яку він сьогодні споживає через наш інфопростір, який належить невідомо кому. І неважко спрогнозувати, до чого все йде.

Тільки, прошу «особливо прадвінутих» не порівнювати українську культуру, приміром, з американською, і не наводити приклади численних римейків світових хітів. Якщо рімейки стосуються сучасної світової поп-культури, яка давно вже втратила будь-які національні ознаки, то немає проблем.

Якщо ж мова йде про національні культури, які ще мають свій генокод і мелодійну основу, то в їх руйнуванні можуть бути зацікавлені лише люди особливого складу, глобалісти, для яких не існує ніяких національних цінностей, окрім матеріальних. І саме цю категорію українці мають в культурному сенсі розглядати як свого внутрішнього недруга.