«695 форм тортур, 186 місць утримання»: розслідувачі дізналися, де катують українських полонених

«Ноги перемотували скотчем, били дерев'яними палицями так, що м'ясо відходило від кісток».

«Катувати можуть будь-де, у будь-якому підвалі, будь-якого приватного будинку».

«Ці місця – секретні. Місцеві цивільні просто навіть не знають, де вони там знаходяться».

Бердянськ, Чонгар, Гола Пристань, Маріуполь, Донецьк, Горлівка, Молодіжне, Старобільськ, Суходільськ, Довжанськ, Сімферополь – окуповані міста України, де утримують та катують українських полонених як військових, так і цивільних.

Нові дані про місця утримання у кінці квітня опублікували журналісти видання The Guardian та інших ЗМІ.

Журналісти-розслідувачи підтвердили систематичне застосування тортур у 29 ти місцях утримання. 18 із них – у Росії, 11 – на окупованих територіях. Загалом там може розміщуватися не менше 18 тисяч людей.

Проєкт «Радіо Свобода» «Новини Приазовʼя» поспілкувався з тими, хто працював над цим розслідуванням, а також з колишніми полоненими, щоб детальніше дізнатися про такі місця утримання і що там відбувається.

Спільне розслідування різних медіа про катівні на території РФ та в окупації, де утримують українців, має назву «Вікторія» – походить від імені української журналістки Вікторії Рощиної, яку закатували у російському полоні.

Після смерті її тіло повернули до України з ознаками жорстоких тортур і без декількох органів.

Розслідування базується на понад 50 інтерв'ю з тими, хто повернувся з російського полону, та з родинами тих, хто досі там перебуває. Інформацією також поділилися співробітники в'язниць, які звільнилися зі служби через те, що вони бачили.

Журналісти зафіксували 695 окремих форм тортур. Інформація свідчить про те, що українських ув'язнених розмістили по всій Росії.

Найчастіше їх катували струмом, утопленням, імітацією страти, побиттям дерев'яними і металевими молотками, багаторазовими ударами по одній і тій же частині тіла, а також зв'язуванням людини і використанням її тіла як «меблів».

У деяких місцях підтверджені смертельні випадки, йдеться у розслідуванні. Ув'язнені свідчили й про заборону на спілкування українською мовою, суворе нормування їжі та підбурювання до суїцидів.

Реакції російської влади на спільне розслідування немає, як на будь-яку інформацію про застосування тортур до українських полонених.

«186 місць несвободи»

Журналістка російського видання «Важные истории», яке також брало участь у розслідуванні, Поліна Ужвак розповіла «Новинам Приазов'я», що загалом відомо про 186 місць несвободи, де утримують українських полонених.

«Якщо в перший рік повномасштабної війни можна було говорити про 22 місця, де ці люди утримувалися, то зараз їхня кількість збільшилася до 186. Тобто більше ніж у 8 разів. Це практично вся територія Росії. І найбільше скупчення – на окупованих територіях та у Ростовській області. Тобто у південних регіонах Росії.

Як мінімум у 29 із них точно до ув'язнених систематично застосовуються тортури, здебільшого до військовополонених. Про це розповідають люди, яким вдалося повернутися. Часто це неофіційні місця навіть російської ФСВП (Федеральна служба виконання покарань – ред.) – якісь підвали, школи. Наприклад, у Мелітополі людей утримують в гаражах на території колишнього заводу, у підвалах будівлі колишньої ДАІ», – каже журналістка.

Велика кількість місць ув'язнення полонених розташована на окупованих територіях сходу України, але також вони є і на захоплених Росією регіонах півдня, розповідає журналістка.

«Приазовське, Бердянськ, Маріуполь. Мабуть, у Маріуполі є кілька таких місць. Потім – Нова Каховка, Озерне, Дар’ївка, Скадовськ. На території Криму є такі установи. Тобто загалом досить багато. Це не поодинокі місця.

За весь час від початку повномасштабної війни було викрадено 349 людей у Мелітополі та Мелітопольському районі. 139 із них досі перебувають у полоні і троє людей загинули, не дочекавшись визволення. Буває, що когось викрадають і за якийсь час відпускають. А когось відправляють далі до російських установах ФСВП. Там уже немає шансів, що людину звільнять. Тільки через обмін. Але в обмін потрапляють одиниці», – зазначила вона.

«Вибивають свідчення струмом»

До полонених застосовують тортури як в офіційних місцях несвободи, визнаних російською службою виконання покарань, так і в неофіційних, додала Поліна Ужвак.

«Якщо ми говоримо про неофіційні місця, то найчастіше це викрадені мирні жителі. Що стосується побутових умов, там нема де помитися, погано годують, не виводять на вулицю. Наприклад, люди у підвальних приміщеннях можуть утримуватися роками. Я знаю історію, коли людину всю осінь та зиму тримали й не виводили на двір», – переповідає свідчення журналістка.

За її словами, до багатьох застосовуються побиття для того, щоб домогтися потрібних свідчень.

«Або це просто формат утримання. Тому що людину викрадають, яка нічого і не може знати, але при цьому все одно застосовують побиття, особливо до чоловіків.

Після жорстокого побиття, на другому місці за популярністю метод тиску – тортури струмом. Ми знаємо, що це часто застосовується як в офіційних місцях утримання, так і неофіційних. Ті, з ким я спілкувалася, згадували тортури саме струмом», – додала Ужвак.

З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини південних територій України, редакція не може отримати офіційного підтвердження про деякі озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.

«Школи, поліцейські відділки, приватні будинки»

Роман Баклажов – депутат Дніпровської районної ради Херсону, очільник благодійної організації «11 листопада». Під час окупації міста він провів у катівні 54 дні. Російські військові його допитували, катували, змушували визнати себе «нацистом» і зізнатися, що під виглядом волонтерської діяльності він перевозив вибухівку.

Чоловік розповів «Новинам Приазов’я», що нині на лівобережній Херсонщині, де триває окупація, катівні можуть розміщені будь-де, незалежно від того, чи приватна це будівля, чи підпорядкована окупаційним структурам.

«Катівні на лівому березі Херсонщини знаходяться у Чаплинці, знаємо точно, що є у Генічеську, у Каланчаку. Це куди ще у 2022 році депортували наших хлопців. Катівня може бути будь-де, у будь-якому підвалі, будь-якого приватного будинку.

Це також школи, поліцейські відділки у Каховці та у Новій Каховці – вони взагалі відомі на загал. Орієнтовно нам відомо точно про 15 катівень, але зрозуміло, що їх там набагато більше, вони є фактично у кожному селі», – розповів чоловік.

Людей можуть затримувати з різних причин, каже колишній полонений. Зараз переслідування місцевих жителів на окупованій частині Херсонщини так само тривають.

«Спочатку це була «денацифікація», фільтрація. Ловили проукраїнські налаштованих. Потім ловили тих, у кого є зброя. А зараз вже на лівому березі ловлять того, на кого «настукають» сусіди. Це таке неприємне явище. Сусіди хочуть комусь помститися, доносять і людей забирають фактично з видуманих причин. Моєму товаришу дали 17 років ув'язнення за начебто напад на одного з колаборантів ще у 2022 році», – розповів Баклажов.

Він зазначив, що у місцях утримання полонених, про які йому відомо, зазвичай жахливі антисанітарні умови, а з людьми поводяться жорстоко.

«Жахливе годування, постійні катування та побиття, моральний, психологічний тиск, фізичне насильство. Людям дуже важко там знаходитись. Катують струмом, чіпляють на статеві органи, на мочки вуха. Як кого катувати, то вже самі кати вирішують», – додав Баклажов.

Російська влада піддає українських військовополонених та цивільних заручників тортурам, тривалому утриманню без зв'язку з зовнішнім світом та іншим видам нелюдського поводження, що є воєнними злочинами та злочинами проти людяності, заявила сьогодні правозахисна організація Amnesty International у своїй новій доповіді «Оглушлива тиша».

Водночас російська влада відмовляє міжнародним організаціям у доступі до них, що є частиною цілеспрямованої політики, спрямованої на те, щоб вивести військовополонених з-під захисту міжнародного права, вважають в Amnesty.

Бердянськ: тортури у колонії №77

Тетяна Тіпакова – активістка з Бердянська, яку на початку окупації міста затримали російські військові. Вона розповіла «Новинам Приазов’я», що її утримували у місцевій колонії №77. Це установа також фігурує у зазначеному вище журналістському розслідуванні.

«Це чоловіча колонія. Розміщена я була в карцері – це була кімната або камера дуже маленького розміру, 1,5 на 3 метри. Ліжко було одноярусне, воно було прикручене до підлоги. Так само і стілець прикручений, якийсь стіл. В камері була просто в куточку дірка в підлозі для туалету і більше нічого не було. Сама камера була дуже темна, на той час не було опалення, вона була мокра, сира, з відкритою хвірткою. Поли були цементні. На той час я була перша жінка, яку затримали у Бердянську», – каже вона.

«На підвалі не були, але зґвалтовані»

Тіпакова розповіла про катування, які їй довелося пережити, а також про ті, які їй розповідали інші жінки з Бердянська.

«Вони б'ють і руками, і ногами, і якимись сторонніми предметами – мене били книжкою і дерев'яною палицею. Якщо ти впав, ти розумієш, що треба вставати, бо коли ти лежиш, тебе будуть бити ногами і це буде ще болючіше. Одягають на пальці такі металеві крокодильчики, як ми кажемо, а потім вмикають струм і його потужність збільшують для того, щоб подивитися, як ти будеш це відчувати.

Можуть одягати не тільки на пальці, одягають на переносицю, на мочки вух. В мене цього не було, але деякі дівчата, які виїхали, казали, що одягали і на груди, а хлопцям на статеві органи, куди доєднували електричні дроти та вмикали струм», – повідомила жителька Бердянська.

Вона каже, що багато українців, які пережили тортури, вже не мають звичного життя, адже скалічені як фізично, так і морально.

«Ноги перемотували скотчем, били дерев'яними палицями так, що м'ясо відходило від кісток в одного з моїх друзів. Тепер в нього інвалідність, він не ходив через перебиті сухожилля. Є дівчата в нас, які не були на підвалах, але вони зґвалтовані вдома на очах у матері, а потім матір ґвалтували на очах дочки», – поділилась колишня полонена.

Те, що Росія практикує усі види тортур і щодо українських жінок ще від 2014 року відомо через зібрані свідчення у спільному проєкті «Радіо Свобода» і Центру громадянських свобод: Заручники війни.

Під час полону російські військові змусили жінку записати відео з вибаченням за проведення мітингів у Бердянську та відпустили. Після цього її знову затримали і за кілька днів знову звільнили. У березні 2022 року активістка змогла виїхати на підконтрольну Україні територію.

Заступниця голови Офісу Президента України Ірина Верещук на початку травня повідомила, що наразі вдалося верифікувати особи понад 8 тисяч українських військових та понад 2 з половиною тисячі цивільних, які зараз перебувають у російському полоні.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець у кінці минулого року повідомляв, що у російському полоні перебувають понад 16 тисяч цивільних громадян України, з яких вдалося звільнити менше 200.

«Секретні місця»

Аналітик і документатор Центру прав людини Zmina Борис Петруньок розповів «Новинам Приазов'я», що про реальну кількість місць несвободи для полонених наразі може бути невідомо.

«Є незаконні місця утримання у Мелітополі, Маріуполі, Новотроїцькому, Чонгарі. Зазвичай це поліцейські відділки або СІЗО або якісь виправні заклади, які до цього функціонували ще при Україні. Але так само, іноді це можуть бути місця, які просто облаштовані у вигляді таких катівень», – каже він.

В одному з випадків у Херсонській області місцем незаконного утримання людей був просто підвал Будинку культури, згадав розповідь одного зі свідків Петруньок.

«Мені потерпіла, розповідала, що її чоловіка, скоріш за все, утримували в приміщенні, яке колись було відділенням банку. А тепер там нібито сидить російський Слідчий комітет. При цьому ці місця – секретні. Місцеві цивільні просто навіть не знають, де вони там знаходяться. Тому, об'єктивно кажучи, ми можемо просто не знати реальної кількості таких місць», – каже він.

Тривають затримання, суди та вироки

Російські силовики продовжують незаконно затримувати жителів окупованих територій, каже правозахисник.

«Початковою мотивацією окупантів більше було – придушення спротиву нелояльного цивільного населення, яке не сприймало окупацію, не сприймало росіян.

Зараз ця мотивація, очевидно, більше зміщується в сторону чистої атаки на прояви української ідентичності і на нелояльне населення, яке, в принципі, не сприймає окупацію безвідносно до того, становить таке населення загрозу для росіян, чи ні», – пояснює правозахисник.

За його словами, на початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну окупанти могли фільтрувати і намагатися затримати якомога більшу кількість людей просто для того, щоб з'ясувати їхню позицію, ступінь їхньої лояльності або загрози. Зараз же дедалі частіше після затримання люди отримують вироки у російських судах за «державну зраду», «шпіонаж», «тероризм», наголошує Петруньок.

Про реальний масштаб переслідувань і справжню кількість катівень можна буде дізнатися лише після деокупації територій, додав він.

«Так ми дізналися, наприклад, про катівню у Балаклеї і побачили всіх потерпілих, побачили це місце. Так ми побачили катівню у Куп'янську, так ми побачили катівню у СІЗО у Херсоні.

Тобто, об’єктивно кажучи, ми про те, яка ситуація на місцях, могли дізнатися лише в той момент, коли звідти вигнали російських окупантів. Але безумовно, ця практика продовжується, вона десь модифікується певним чином з огляду на те, що окупація триває», – підкреслив правозахисник.

Повідомлення про вбивства, тортури й жорстоке поводження з українськими військовополоненими надходять регулярно. У листопаді 2024 року Незалежна міжнародна комісія з розслідування в Україні опублікувала доповідь, в якій стверджувала, що російська влада і військові багаторазово застосовували і продовжують застосовувати тортури щодо українських військових і цивільних осіб на територіях України, які перебувають або побували під російським контролем.

Женевські конвенції зобов’язують воюючі сторони забезпечити нормальне утримання полонених, забороняють жорстоке поводження, зобов’язують надавати зв’язок із родичами і можливість звернення в міжнародні гуманітарні організації.

«Новини Приазов’я», Олена Бадюк