«Голос епохи» Святослав Вакарчук. Йому пощастило, як біблійному Іоні

Ну от, символічна для української культури подія – найвідомішому і найрозкрученішому музикантові України останніх 20 років – Святославу Вакарчуку виповнилося півстоліття. Час летить швидко і не милує нікого. Потихеньку на музичному Олімпі з’явлються нові персоналії та імена, вони відтісняють тих, хто ще кілька років тому був справжнім ідолом і голосом епохи. Кількість його пісень і частота звучання в інформаційному просторі України була такою, що ніхто і поруч не міг стояти.

Насправді, Святослав, був і є талановитим музикантом і автором своїх пісень, а неповторний тембр його голосу нагадував мені мого улюбленого вокаліста з британської групи «Слейд» Ноді Холдера, який сяяв у 70-і роки.

Але не можу не озвучити, кілька з думок з приводу самого Святослава, як взірця тієї епохи, яку він уособлював.

Між ним і мною різниця в якихось 15 років. Це середньостатистичний вік одного покоління на естраді. У принципі це не так багато і в спокійні часи два наших покоління не мала би розділяти якась глибока прірва. Та це буває у благополучних країнах. А в нас куди не глянь – усюди сумна символіка.

Символічно те, що отримання Незалежності нашою Україною потягнуло за собою швидкі процеси зміни культурної парадигми на тлі політичних та економічних змін. Все те покоління українських артистів, які до самого розпаду Радянського Союзу, були «стовпами» української пісенної культури – Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Тарас Петриненко, Павло Дворський, Софія Ротару, Оксана Білозір, Алла Кудлай, Лілія Сандулеса та багато інших, раптом були суттєво витіснені з інформаційного простору.

На зміну їм новій буржуазії України, яка першим ділом прибрала до своїх рук інфопростір України, потрібні були інші імена та обличчя. Ці люди не повинні були асоціюватися з українською традицією, а більше нагадувати прототипи із західного світу. Або навпаки – нести на собі відбиток «русского мира».

Так в українській культурі з’вилося інше покоління – Таїсія Повалій, Ірина Білик, Наталя Могилевська, Кузьма, Вєрка Сердючка та багато інших. Особливістю цього покоління стало те, що на нього вже не діяла сила тяжіння української традиції, тож орієнтуватися доводилося по ситуації – шукати спонсорів як серед політиків, що було традиційним, так і серед новітніх бізнесменів і навіть бандитів 90-х у малинових піджаках.

Саме це «покоління хаосу» майже на десятиліття запанувало в інфопросторі. Ситуативно воно добре орієнтувалося в мутних водах того часу і досить непогано адаптувалося до ситуації. Хтось дружив з бандитами, хтось із політиками, а хтось одразу збагнув, де відкривається перспектива – а саме на олігархічних телеканалах, що з’являлися як гриби післю дощу. Каналам потрібні були свої «обличчя», свої «агенти впливу», тож невдовзі багато хто сплив у медійному просторі, хто в ролі телеведучих, хто в жюрі новомодних рейтингових телепроєктів. Головний принцип тих часів – якомога частіше світитися в на екранах і формувати свою публіку.

Але це ще була така собі ситуація дикого ринку, коли кожен, поступившись деякими своїми принципами міг отримати свій шанс на місце під сонцем.

Та дуже скоро ситуація почала круто мінятися, оскільки хаос не міг панувати довго, як на телеекранах так і в головах українців.

Отож, я добре пам’ятаю, як наприкінці дев’яностих з’являється в інформаційному просторі проект «Океан Ельзи». Цей проект відрізнявся від усього того, що на той момент було на українському культурному ринку. Можу назвати деякі суттєві риси.

«Океан Ельзи» грав гарно відшліфований і естетизований рок, репертуарною основою якого були пісні Святослава Вакарчука. На відміну від попереднього кумира рок-публіки Олега Скрипки з його пролетарським менталітетом у мистецтві, Вакарчук був своєрідним «яппі» хлопчиком-мажором з благополучної професорської сім’ї, з хорошими зв’язками тата в політичному та бізнесовому колі того часу.

Гарним плюсом молодої групи було те, що «Океани» представляли Захід України, тобто для В’ячеслава українська мова була рідною, тому пісні народжувалися легко і невимушено.

Я не знаю, чи так склалося стихійно, чи ця естетика шліфувалася під впливом когось із кураторів, але пісні Вакарчука були таким собі солодким димом – приваблива естетика звучання, хриплий роковий тембр і пісні із текстами «ні про що». Цей термін – перше, що спадає на думку, бо в піснях групи не було ні проблематики часу, ні довколишнього світу, ні гострих емоцій, ні сумнівних тем, ні якоїсь мистецької позиції. Таке собі, чисте мистецтво напівтонів, напівнатяків, напівтемряви і напівсвітла.

Пам’ятаю, як скоординовано всі канали телебачення тоді крутили перший кліп Вакарчука, де він, ховаючись у холодильнику, співав свою «Там де нас нема», потім були «911», «Майже весна», «Я не здамся без бою». Ці пісні були до певної міри універсальними – кожен бачив у них щось своє, в кожного генерувався свій власний асоціативний ряд. Здавалось би, має пройти кілька років і публіка, наситившись цією естетикою знайде собі нового кумира. Але це тільки здавалося!

 Хтось був дуже зацікавлений в тому, щоб саме Славко став «голосом свого покоління». Коли його вели до популярності він був «недоторканим». Пам’ятаю, як на одному з каналів існувала чудова програма журналіста Василя Климчука «Сім нот», де він і два музичні експерти – Вероніка Маковій та Анатолій Матвійчук розбирали що називається по гвинтиках естетику і художнє наповнення запрошеного в студію артиста. Пам’ятаю день, коли ми дізналися про запрошення «Океану Ельзи» і вже передчували цікаву і неординарну розмову. Яким же було наше розчарування, коли в останній момент нам оголосили, що не буде ніяких дискусій і ніяких експертів – буде хайпова і компліментарна програма із заготовленими зручними питаннями, на які мав відповідати герой.

А ще добре пам’ятаю,як перебуваючи в Англії з концертом ми якось відвідали одне маленьке кафе, господар якого повідав нам, що саме тут, у кафе, відбувалася зйомка того славнозвісного першого «зарубіжного тріумфу» молодої групи. У приміщенні могло вміститися від сили чоловік 50, тоді, як подано усе було, як грандіозна подія української культури.

Врешті-решт не це головне, у кожного свій шлях до визнання. Єдине про що варто сказати: на певному етапі практично кожен артист стикається з умовою Системи – ти або стаєш її слухняним гвинтиком і тобі відкриваються всі ефіри, або йдеш зі сцени в невідомість.

Не буду говорити, про те, як Славко зробив свій вибір – і чи був він у нього взагалі. Бо увага олігархів і головне їх гроші, що вкладалися в проект, це було надзвичайно важливо.

Тож, можемо собі уявити, який рівень підтримки був у Святослава, всі головні події країни не обходилися без його оперативних коментарів, кожен телеканал мав за честь зависнути з ним на годинку у прай-таймі. Усі Майдани, усі події на сході і їх інформаційні віддзеркалення супроводжувалися піснями Вакарчука. Ці пісні просто домінували в національному просторі.

Пам’ятаю, як на Українському телебаченні знімався музичний проект «10+10 – Україна -Грузія». Це був цикл програм, в кожній з яких були свої особливі умови. Зокрема, в одній з них десять українців співали популярні грузинські пісні, а десять артистів-грузинів виконували українські хіти. То яким же моїм здивування було те, що вісім із десяти грузинських виконавців обрали для виконання пісні Вакарчука. Для декого вони були незручними і невиграшними – як за діапазоном, так і за естетикою, але вони вперто співали їх, посилаючись на те, що нічого іншого більш популярного вони не змогли знайти в українському інфопросторі.

Тобто, на межі століть Святослав Вакарчук був королем української пісні – з шаленими ротаціями практично на кожній фм-станції. Тоді, як простому смертному туди не було дороги «паскольку неформат».

Виникає питання – навіщо ця трагікомічна ситуація створювалась в нашому медійному просторі? Відповідь проста – новий кумир і володар думок легко перетворюється на лідера суспільної думки, агента інформаційного впливу і улюбленця українського електорату.

Далі було депутатство у ВРУ, трохи пізніше в парламент під Вакарчука завели цілу Фракцію «Голос», яка мала досить цікаву позицію і відсутність будь-якої ідеології...

А потім був демарш Святослава – втеча з Верховної Ради і розрив будь-яких шаблонів, після яких ляльководи раптом зрозуміли, що вони помилися у виборі. Святослав не той, хто буде робити хорошу міну при поганій грі, спрямовувати думки мільйонів у потрібне русло, чи закидатиме в інфопростір потрібні кураторам суспільні бренди.

Не знаю подробиць, але, гадаю, Бог змилувався над Святославом, не зробивши його жертовним ягням на кошерному столі олігархів. Бо за деякою інформацією, ми сьогодні повинні були мати зовсім іншого президента. Так чи інакше, ми не маленькі – і розумієм, що за кожною такою топ-персоною стоять певні політики, фінансово-промислові групи і геополітичні важковаговики, які шукають для себе зручні інструменти реалізації своїх планів.

Тож напевно, В’ячеслав дивлячись тепер на телеекрани і подорожуючи по країні, розуміє, яку страшну місію готували для нього. Бо там де гучно кричать «Осанна» невдовзі починають кричати «Розіпни його!» Так рухається коло любові і ненависті.

Побажаємо ж нашому «голосу епохи» переосмислення всього того, що з ним трапилось. Йому як і біблейському Іоні,  пощастило – проковтнувши його, кит вивергнув його назад – у білий світ. Святкувати свою присутність поміж живих!

Тож з Днем Народження і з Ювілеєм!

«Sic Transit Gloria Mundi»!