Планети, яких ніколи не було: як вигадки, помилки і страхи формували нашу уяву про космос

Історія астрономії сповнена не лише грандіозних відкриттів, а й гучних помилок.

Людство століттями спостерігало за зірками, і часом бачило там те, чого не існує.

У цьому матеріалі ми розповідаємо про загадкові об’єкти Сонячної системи, які колись сприймали як справжні планети — але згодом вони виявилися лише ілюзіями, фантазіями чи наслідками помилкових спостережень.

Про це пише Universe Space Tech.

Протиземля: ідеальна копія, захована за Сонцем.

Уявіть собі: десь там, за Сонцем, на тій самій орбіті, що й наша планета, рухається ще одна — дзеркальна Земля.

Вона нібито перебуває у точці Лагранжа L₃, і тому ніколи не з’являється на нашому небі, бо її завжди затуляє Сонце.

Припущенням, що там існує життя або навіть ціла цивілізація, живляться ідеї про таємничі НЛО, які могли б бути гостями саме звідти.

Втім, вперше ця концепція з’явилась ще у V столітті до нашої ери серед піфагорійців.

Вони вважали, що між Землею та умовним “центральним вогнем” перебуває Протиземля, яку з нашого боку побачити неможливо.

Пізніше, у ХХ столітті, завдяки популярності уфології та наукової фантастики ідея Протиземлі повернулася в масову свідомість — тепер уже як місце проживання загадкових “контактерів”.

Та, попри романтичність гіпотези, сучасна наука має достатньо причин, щоби поставити хрест на існуванні такого об’єкта.

По-перше, точка L₃ надзвичайно нестабільна.

Присутність інших планет у Сонячній системі призводить до гравітаційного розбалансування — будь-яке велике тіло швидко змістилося б зі своєї орбіти.

Можливо, саме так і сталося з гіпотетичною планетою Тейя, зіткнення з якою, за однією з теорій, спричинило утворення Місяця.

По-друге, орбіти планет не ідеально круглі, а еліптичні.

Тому навіть теоретично існуюча Протиземля рано чи пізно вийшла б з-поза “завіси” Сонця — і ми давно б її помітили.

Нарешті, присутність такої масивної планети впливала б на інші тіла системи — ці відхилення ми б легко фіксували.

А сучасні зонди, зокрема STEREO, неодноразово фотографували цей сектор неба — і не виявили нічого, крім пустоти.

Планета X: фантом, що привів до Плутона.

Коли після відкриття Нептуна астрономи спробували уточнити рух Урана, розрахунки не збіглися з реальністю.

Маса нової планети виявилась замалою, аби пояснити всі нюанси орбіти.

І тут з’явилася нова ідея: має існувати ще одна, поки невидима планета, яка й впливає на орбітальну поведінку Урана.

Вона й отримала зручну назву — Планета X.

Полювання почалося.

Один із найбільш завзятих шукачів — Персіваль Ловелл — визначив, де саме шукати цю таємничу планету: в районі сузір’я Близнюків.

У 1930 році молодий астроном Клайд Томбо справді виявив новий об’єкт саме там.

Йому дали ім’я Плутон.

Спочатку Плутон без довгих роздумів записали в повноправні планети.

Його масу тоді вважали близькою до земної, хоч сам об’єкт виглядав якось підозріло темним і дрібним.

Це списали на “брудну” поверхню.

Проте в 1970-х стало зрозуміло: Плутон насправді дуже світлий, а після відкриття супутника Харона (1978) з’ясувалося й головне — його маса у 500 разів менша за земну.

Цього було явно недостатньо, щоби впливати на орбіту Урана.

Отже, Плутон — не та сама загадкова Планета X.

Те, що його знайшли саме в потрібному секторі неба, — лише випадковість, хоч і напрочуд влучна.

Врешті, у 1990-х аналіз даних зонда Voyager 2 розставив усе на свої місця.

Виявилось, що і Нептуну приписували хибну масу — всього на 0,5% більше, ніж насправді.

Виправили цифри — й орбіта Урана стала ідеально узгоджуватись із законами механіки.

Разом із цим зник і сенс у пошуках Планети X.

Та історія на цьому не завершилася.

У 2016 році вийшла гучна стаття, де нова група дослідників припустила: на околицях Сонячної системи таки може бути ще одна планета, але вже зовсім інша.

Її маса — у кілька разів більша за земну, а орбіта проходить за 300–500 астрономічних одиниць від Сонця.

Це вже не Планета X Ловелла, а умовна Дев’ята планета — імовірна причина дивної поведінки деяких далеких об’єктів.

Але її досі не виявили.

Скептики припускають, що вона повторить долю Вулкана — і залишиться лише красивою гіпотезою.

Смертоносна Немезида: зірка, якої ніколи не було.

У 1984 році група палеонтологів висунула спірну, але дуже ефектну гіпотезу: мовляв, наймасштабніші вимирання видів на Землі трапляються приблизно кожні 26 мільйонів років.

Хоча точність такої періодизації викликала сумніви навіть у науковому середовищі, вона все ж зацікавила астрономів.

І саме вони висунули своє, космічне пояснення катастроф: поруч із Сонцем може обертатися ще одна зірка — невидимий, темний компаньйон, якого охрестили Немезидою.

Згідно з цією гіпотезою, Немезида рухається дуже витягнутою орбітою і періодично наближається до околиць Сонячної системи.

Під час цих зближень вона нібито збурює Хмару Оорта — далеке скупчення мільярдів комет.

Частина з них змінює траєкторію і спрямовується вглиб Сонячної системи.

Там, за мільйони років, деякі з них досягають Землі — з усіма катастрофічними наслідками.

Але з розвитком інфрачервоних спостережень стало зрозуміло: поблизу Сонця немає жодної зірки-компаньйона — принаймні в межах півсвітлового року.

Немезиду спробували “врятувати”, перетворивши її із білого карлика на менш яскравий коричневий карлик — так звану “невдалу” зірку.

Теоретично, такі об’єкти й справді можуть бути досить близько до Сонячної системи й водночас лишатися майже непомітними.

Проте й цю версію згодом спростували.

У 2013 році телескоп WISE провів повний огляд неба в інфрачервоному діапазоні — саме тому, який дозволяє виявити слабко світні холодні об’єкти.

Його результати були безжальні: у радіусі кількох світлових років від Сонця немає жодного об’єкта розміром із Юпітер або більших.

А отже — і жодної Немезиди.

Ба більше, подальший аналіз геологічних і палеонтологічних даних показав: періодичність масових вимирань, якщо й існує, то надто нерівномірна й не має чіткої закономірності.

Іншими словами, ідея про “зорю-винищувача”, яка регулярно спрямовує на Землю кометний обстріл, виявилася ще однією науковою примарою.

Нібіру: фантастика, що вперто не зникає.

Після розчарування з Немезидою уяві людства знадобилася нова космічна загроза.

І вона з’явилася.

У 1976 році журналіст і письменник Захарія Сітчин опублікував книжку “Дванадцята планета”, в якій стверджував, що шумери знали про існування невідомої планети Сонячної системи.

За його версією, ця планета — Нібіру — рухається дуже витягнутою орбітою, обертаючись навколо Сонця раз на 3600 років, і є батьківщиною розвиненої раси анунаків — прибульців, які створили людство.

Наукових підстав у цих тверджень не було жодних.

Сітчин не володів шумерською мовою, його “переклади” суперечили справжнім академічним джерелам, а астрономічні дані — вигадані.

Та це не завадило популярності його ідей.

Тиражі росли, а концепція Нібіру захоплювала нових прихильників.

Згодом, ідея трансформувалась: Нібіру стала не просто планетою, а загрозою для Землі.

У 2003-му з’явилися перші заяви про її неминуче зіткнення з нашою планетою.

Коли цього не сталося — “кінець світу” перенесли на 2012 рік, прив’язавши до нібито “пророцтва майя”.

А після 2012-го — просто змінили дату.

Цикл триває і досі: на сумнівних форумах знову й знову з’являються “нові свідчення” про наближення загадкової планети.

Найцікавіше, що орбіта Нібіру, яку пропонують різні “альтернативні дослідники”, — це щось абсолютно неможливе з точки зору небесної механіки.

Така планета вже давно б або впала на Сонце, або вилетіла з системи.

А навіть якби вона існувала — сучасні телескопи помітили б її ще десятки років тому.