Демократия с мускулами: почему не стоит бояться запрета экстремистских партий

У Німеччині дедалі більше голосів закликають до судового процесу, який міг би привести до заборони ультраправої партії "Альтернатива для Німеччини".

Тим більше, що Федеральне відомство з охорони конституції вже оголосило цю партію екстремістською організацією, що фактично визнає її неконституційною.

Утім, нещодавні президентські вибори в Румунії продемонстрували, що загрози демократії можуть бути відбиті й на виборчих дільницях.

Там виборці відкинули ультраправого націоналіста.

Подібні дискусії точилися і в США перед останніми виборами, коли штат Колорадо намагався не допустити Дональда Трампа до виборчого бюлетеня.

Чи слід знімати кандидата за порушення закону, чи завжди вирішальне слово має залишатися за виборцями?.

Такий спосіб постановки питання ігнорує головне – майбутнє конституційної демократії, яка відрізняється від так званої "народної демократії".

Конституція визначає засадничі принципи політичної системи, зокрема громадянські та політичні права.

Вона регулює обсяг і межі влади різних гілок уряду, закріплює систему стримувань і противаг.

"Народна демократія", навпаки, заперечує правові обмеження, вважаючи їх перешкодою для "волі народу".

Мао Цзедун – один з найвідоміших прикладів такого правителя.

Він знищив правову систему, оголосив ворогами народу землевласників, багатих, юристів та інших "шкідників" і жорстоко розправився з ними.

Чи справді це відображало волю народу – велике питання, адже Мао сам проголосив себе її єдиним представником, скасував вибори і правив через терор.

Адольф Гітлер – ще один приклад лідера, який теж проголошував себе втіленням "волі народу".

Він визначав ворогів – комуністів, дисидентів, ромів, євреїв – і нищив їх мільйонами.

Проте, на відміну від Мао, він не повністю знищив правову систему.

Вона залишалася функціональною, хоч і позбавленою моральної основи.

Як писав Ернст Френкель, нацистська Німеччина була "подвійною державою": життя звичайних громадян регулювалося законами, тоді як "вождь" правив без обмежень.

Якщо Мао прийшов до влади через революцію, то перша спроба Гітлера захопити владу силою призвела до його ув’язнення.

Але Гітлер зробив висновки з поразки.

Він розробив план здобуття влади демократичним шляхом, аби потім зруйнувати систему зсередини.

Він перетворив Націонал-соціалістичну німецьку робітничу партію (НСДАП) на рух, що систематично дискредитував інституції Веймарської республіки й обґрунтовував його політичне зростання.

Цього разу план спрацював.

У 1932 році НСДАП стала найбільшою партією в парламенті, що легітимізувало колишнього путчиста.

Коли Гітлера наступного року було призначено канцлером, він швидко заборонив конкурентні партії й завершив захоплення влади ухваленням сумнозвісного Закону про надзвичайні повноваження.

Відтоді нові закони могли суперечити конституції, а міжнародні угоди – ухвалюватися без участі парламенту.

Далі — вже історія.

З огляду на це, повоєнна конституція Німеччини – Основний закон – була свідомо створена як "воююча демократія" (термін, який увів німецький юрист Карл Левенштайн, що втік від нацистів до США).

Вона закріплює принцип, згідно з яким внутрішня структура політичних партій також має бути конституційною.

Як вказується у статті 21 конституції Німеччини:.

"Партії, які за своєю метою чи за поведінкою своїх прихильників прагнуть підірвати або скасувати вільний демократичний основний лад чи поставити під загрозу існування Федеративної Республіки Німеччина, є неконституційними".

Таким чином, провадження проти партії можуть ініціювати верхня або нижня палати парламенту, а також уряд, однак остаточне рішення ухвалює Конституційний суд.

Інші країни також мають подібні механізми захисту демократії.

До них належать кримінальні статті на кшталт державної зради, процедури імпічменту для посадовців, надзвичайні повноваження та можливість заборони політичних партій.

Дехто вважає ці механізми викривленням самої ідеї ліберальної демократії – цинічним інструментом усунення конкурентів, як це нещодавно сформулював новий канцлер Німеччини Фрідріх Мерц.

Але проблема з цим аргументом полягає в тому, що змагатися з опонентами демократичними методами можливо лише тоді, коли вони самі дотримуються таких принципів.

Спортивна команда, яка відкрито заявляє про готовність порушувати правила та ігнорує рішення судді, ніколи не отримає чемпіонський титул — якими б відданими не були її фанати.

Правила накладають обмеження на гравців, аби забезпечити чесну гру і легітимний результат.

Це справедливо як для конституційної демократії, так і для футболу.

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника.