Як тебе зберегти, Києве мій?

«Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались... Скілько-то князів, лицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави.»
Пантелеймон Куліш, «Чорна рада»

Тисячолітня спадщина Києва – це не просто одна зі сторінок української історії. Це те, чим кияни користуються й донині і що рятує Київ у дні найважчих потрясінь та випробувань. Традиції та інституції, які наші предки започаткували століття тому, стають у пригоді й сучасним киянам.

Споруджені Володимиром Великим Змієві вали захистили столицю в часи Другої світової війни та від російських окупаційних військ у 2022 році. А міське віче, що змінювало князів за результатом зборів та голосувань, існувало в Києві ще до появи перших конституцій та хартій вольностей.

До Дня Києва Рух «Чесно» розповідає про речі, що творили державність, історію та самостійність столиці – від давньоруського періоду до сьогодення. Про події, що формували Київ, і пам’ятки, які тепер потребують додаткового захисту. 

Суб’єктність крізь століття

Із моменту свого заснування Київ був ключовим адміністративним та політичним центром – і в державному устрої, і в обороні. Ця історична тяглість яскраво відображається, зокрема, на прикладі Змієвих валів поблизу столиці – тисячолітньої системи фортифікацій, яку для оборони міста спорудив ще князь Володимир. Українські археологи переконані, що основною функцією подібних укріплень була переорієнтація ворожої кінноти та зупинка просування кочівників. 

Протяжність Змієвих валів сягала приблизно тисячі кілометрів. Разом зі стратегічним використанням природної топографії та фортець, щоб контролювати ключові ділянки, вали утворювали комплексну систему оборони, яка використовується й до сьогодні.

Фактично кожна зі спроб захопити Київ супроводжувалася тим, що ворог зупинявся на цих ділянках. Археолог Іван Зоценко також вказує на це: «Хтось погано вчить історію. І знову ця Ірпінська лінія оборони, що була заснована за князя Володимира та відігравала ключову роль для Києва, зупинила зараз і російську агресію».

Так у березні 2022 року російські війська намагалися форсувати річку Ірпінь та Змієві вали поблизу селища Білогородка. Про що також повідомили Сухопутні війська Збройних сил України, зазначаючи в публікації, що «предки повстали». Схожий сценарій відбувся і в період Другої світової війни, коли військам Гітлера не вдалося перейти Ірпінь, тож довелося шукати шляхи обходу з півдня – там, де на них вже чекали Змієві вали. 

Акцент у Києві здавна робили не лише на обороні, але й на стратегічній інфраструктурі, зокрема мостах. У 1115 році за правління князя Володимира Мономаха побудували перший відомий дерев’яний міст через Дніпро. 

Проте цей та інші подібні мости існували недовго, часто перебудовувалися. Під час воєн мости руйнувалися. Аналогічно під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну мости неподалік столиці навмисно підривали, щоб армія РФ не могла дістатися Києва.

Однак прикро, коли будівництво мостів стає приводом для піару, а не реконструкцією об’єктів критичної інфраструктури. Зокрема йдеться про мости Метро та Патона, які сьогодні перебувають в аварійному стані. 

Боротьба за спадщину

Пам’ятки археології займають найбільшу площу серед культурної спадщини в країні, і Київ – не виняток. Проте під додатковим ризиком вони опиняються в умовах, коли триває повномасштабне вторгнення чи йде неконтрольована розбудова інфраструктури: «Пам’ятки археології страждають під час військових дій безпосередньо, під час спорудження військово-інженерної інфраструктури, під час робіт з відновлення – наприклад, з прокладання нових мостів, водогонів і так далі. Знову ж таки, проводиться величезна кількість земельних робіт», – наголошує археолог Зоценко.

Одна з таких пам’яток розташована на теренах сучасного Києва – Китаївський археологічний комплекс. Ця місцевість свідчить про суб’єктність столиці в давньоруський період, проте сьогодні перебуває під ризиком зникнення. Ще князь Володимир розбудовував Китаїв як місто-фортецю разом із Вишгородом, Білгородом (Білогородкою) та Василівом (Васильковом) – для посилення раніше згаданої лінії оборони Києва з півдня. 

Урбанізація дивом не поглинула Китаїв раніше. Тож на теренах столиці зберігся унікальний археологічний комплекс давньоруського міста з дорогами, оборонними укріпленнями, поселенням, городищем та «містом мертвих» – численною кількістю курганних поховань. Сьогодні ж частину земельних ділянок Китаєва може забудувати KAN Development, засновником якої є Ігор Ніконов – колишній заступник голови Київської міської державної адміністрації Віталія Кличка. 

Провести масові розкопки для того, щоб довести археологічну цінність території забудовникам – не вихід. Археологія трансформується, так само змінюються і підходи до досліджень: «Сьогодні у цивілізованому світі не прийнято копати археологічні пам’ятки на сто відсотків. Через 40 років будуть інші технології, а ми, коли копаємо – руйнуємо. Розбираємо культурний шар, вибираємо рухомі предмети археології і фіксуємо усе, що можемо», – пояснює археолог Іван Зоценко. 

Натомість важливо змінити підхід до подібних археологічних і культурних пам’яток. Дієвою альтернативою може стати облаштування музею з використанням VR-технологій, як нині роблять, зокрема, Німеччина та Польща. Це не зобов’язує відбудовувати усю площу Китаєва, проте дасть змогу детально ознайомитися з місцевістю і туристам, і самим киянам. 

«Московської церкви тут не буде»

На інших об’єктах культурної спадщини Києва наразі ведеться боротьба не лише проти забудовників, а й проти російського впливу. Такою сьогодні є Києво-Печерська лавра – важливий культурний і літописний осередок, який у період незалежності України став місцем поширення імперських наративів. 

Раніше у Києво-Печерській лаврі працювали відомі літописці: Нестор, Никон, Сильвестр. У XIII столітті було укладено «Києво-Печерський патерик» – одне з джерел історії лаври та Києва. Нестор Літописець, використовуючи більш ранні джерела, писав у Печерському монастирі «Повість минулих літ». Щороку в Україні святкують День української писемності та мови – вшановуючи пам'ять про Нестора Літописця.

Проте понад 20 років намісником Успенського собору Києво-Печерської лаври був митрополит УПЦ (МП) Павло (Петро Лебідь), який навіть був депутатом Київської міської ради від «Партії регіонів». У 2013 році лавру відвідував керманич Кремля Володимир Путін; він нагородив Павла «Орденом дружби» за зміцнення «єдності Російської православної церкви». 

У 2023 році Лебедю оголосили підозру за виправдовування та заперечення збройної агресії Росії проти України.

«У питанні Московської церкви не було поставлено крапку в 1991 році. Це було величезною помилкою. Оскільки представники вищого керівного складу цієї церкви та багато церковнослужителів мали відношення не до Бога, а до ФСБ», – зазначав колишній секретар Ради національної безпеки і оборони Олексій Данілов.

У 2023 році Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» розірвав договір зі Свято-Успенським монастирем УПЦ (МП) про безоплатне користування культовими будівлями та іншим майном на території лаврського заповідника. Нині триває оскарження цього рішення в суді.

Кроком відходу від імперії було й ухвалення законопроєкту, що не допускає діяльність релігійних організацій, які шкодять національній безпеці. Так, у серпні 2024 року Верховна Рада України ухвалила урядовий законопроєкт про заборону московської церкви. 265 нардепів проголосували «за», тоді як 74 народних депутати (18%) «випарувались». 

Європейська традиція самоврядування

Окрім історичної спадковості, приблизно 340 років Київ належав до кола європейських міст, що користувалися магдебурзьким правом – прототипом тодішнього самоврядування.

Столиця отримала його від великого князя Литовського Олександра ще у 1494 році. Воно залишалося в міста й за доби Речі Посполитої та Гетьманщини. У XVIII столітті російська імператриця Катерина ІІ забрала у Києва права самоврядування, а у 1802 російський імператор Олександр І їх відновив.

Магдебурзьке право поширилося до кордону з Московським царством. Його привілеї одержали кількасот українських міст, проте в Києві воно проіснувало найдовше – до 1835 року.

Тоді містяни отримали незалежну судову систему, право обирати власний уряд та суд, а податки наповнювали місцевий бюджет. Також існував орган місцевого самоврядування – магістрат. Він складався з двох колегій: ради (адміністративний орган) та лави (судовий орган). Раду магістрату очолював бурмістр, колегію лавників – війт. 

Магістрат щорічно звітував перед громадою про прибутки та видатки міста. Тоді Київ мав свої збройні підрозділи – кавалерію «Золота корогва».

Право обиратися до магістрату мали жителі міста: «добрі, розумні, осілі в місті, віком від 25 до 70 років, не дуже багаті і не дуже бідні, з доброю славою, законнонароджені, охороняючі справедливість та правду, такі що не мають жадібності та злості, не лихварі, не двоєжонці тощо».

У Києві на честь повернення місту Магдебурзького права у 1802 році встановили пам'ятник – колону.

За історичними джерелами, його звели коштом містян на місці, де, за легендою, князь Володимир хрестив своїх синів.

Київ – політичний центр української державності

1 квітня 1917 року за ініціативою Центральної Ради у Києві відбулося Перше Українське Свято Свободи. Тоді зібрався велелюдний мітинг на Софійському майдані. 

У «Споминах» історик Михайло Грушевський писав: «Ця українська маніфестація була переломним моментом в розвитку українського руху в Києві». Вже 1919 року на Софійській площі столиці відбулося урочисте оголошення про об’єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

За рік до проголошення незалежності України відбулися перші демократичні вибори до Київської міської ради. Саме над Київрадою вперше офіційно підняли український прапор. Тоді столиця вкотре стала об'єднуючим центром у прагненні до незалежності.

У Києві завжди стояло питання меж відповідальності центральної та місцевої влади. Першого мера Києва Леоніда Косаківського обрали завдяки підтримці тодішнього президента Леоніда Кравчука. Пізніше за вказівкою президента-втікача Віктора Януковича скасували районні ради. 

Столичний Майдан Незалежності залишається місцем, де відбуваються події, що вплинули на хід історії: Революція на граніті, Помаранчева революція та Революція гідності.

Відновити самоврядування вдалося після місцевих виборів 2014 року та запуску процесів децентралізації. Однак сьогодні столиця України потребує чіткого регулювання розподілу повноважень між КМДА та Київською міською військовою адміністрацією.

У процесі децентралізації до Києва не приєднували жодних населених пунктів, відповідно для об’єднання з іншими громадами було обрано модель добровільної участі як рівних партнерів. Наразі питання стратегічного планування міста є найбільшою проблемою Київської агломерації, яка радше зосереджена на тому, щоб розв'язувати поточні питання, ніж розробляти детальний план розвитку.

Попри це в Києві присутні потужні спільноти, які відчутно впливають на розвиток міста. Вони активні у волонтерстві, культурі, екології, захисті культурної спадщини тощо. Такі організації, як «Захистимо Протасів Яр», «Екопарк Осокорки», систематично захищають зелені зони Києва від забудовників. Такий перелік спільнот у Києві, очевидно, не є вичерпним. 

Це й не дивно, адже традиція долучатися до процесу ухвалення рішень триває від загальних зборів містян (віче) часів середньовічної Русі й донині. До того ж Київ був першим містом в Україні, в якому у 2015 році з'явилася електронна платформа для подання петицій до міської ради. 

Забудова, інфраструктура чи історична спадщина?

Попри глибоку історичну, культурну та політичну спадковість Києва, сьогодні проблемою є те, що жоден із мерів столиці системно не займався цією спадщиною. Навпаки – більшість ухвалених рішень підігравала радше забудовникам, аніж інтересам громади. Коли і відбувалися кроки до збереження історичного спадку, то здебільшого під тиском суспільного розголосу або ж одномоментно.

Наскрізною ниткою усіх каденцій очільників міста була розбудова інфраструктури. Так, наприклад, перший обраний киянами мер Леонід Косаківський ввів нові тролейбусні та трамвайні лінії, запустив чотири станції метро та збудував станцію «Львівська брама», хоч її не ввели в експлуатацію і до сьогодні. Частково такий вектор був вимогою часу, адже Київ оговтувався від транспортного страйку та критичної економічної ситуації. 

Проте надалі акцент на транспортній інфраструктурі лише посилювався – хоч і несистемно. Крім цього, додався фокус на знищення зелених зон. Ці риси уособлювали, зокрема, обидві каденції Олександра Омельченка на посаді столичного міського голови. Тоді зазнав масштабної реконструкції Майдан Незалежності, основним наслідком якої стала побудова підземного торговельного центру «Глобус» – задля цього довелося прибрати фундамент давньої Лядської брами, фонтан «рулетку» та частину дерев. 

За розпорядженням Омельченка демонтували трамвайну мережу зі сполученням лівого та правого берегів, знищили Сінний ринок в історичному центрі, а також заклали фундамент вже добре відомих земельних скандалів – Протасового Яру та екопарку «Осокорки».

Будівельні роботи на Майдані. 2001 рік. 

Так званий «земельний дерибан» продовжився і за Леоніда Черновецького. У 2007 році раніше згадані території Китаївського археологічного комплексу передали в довгострокову оренду ПрАТ «Китаївська овочева фабрика», площу заказника «Жуків острів» урізали з 1630 гектарів до 196 гектарів, а землі Пущі-Водиці дозволили приватизувати, хоч у 2022 році цю ділянку оголосили ландшафтним заказником місцевого значення площею 563 гектари. 

Після того, як очільником КМДА призначили члена «Партії регіонів» Олександра Попова, Поштову площу відправили на реконструкцію. Там мав утворитися торговий центр, проте на місці робіт виявили вулиці часів Русі, тож громада почала вимагати створення повноцінного Музею на Поштовій. 

Сьогодні ж Київ продовжує «справи попередників»: договори оренди на скандальних земельних ділянках поновлюються, в місті з’являються нові ЖК та ТРЦ, та час від часу утворюються транспортні колапси. Так, приміром, було з ремонтом тунелю метро між станціями «Либідська» та «Деміївська» або ж із зупинкою громадського транспорту під час повітряної тривоги. 

«Земельний дерибан» закріпився у формі «туалетних схем», а об’єкти культурної чи історичної спадщини опинилися під ризиком знищення.