«Бережіть висоту імені цього Міста». Ексклюзивне інтерв’ю Ліни Костенко до Дня Києва

Київ – це місто, яке тисячоліттями було свідком, як твориться історія України, а кияни були творцями цієї історії. Мешканці міста завжди згуртовувалися, коли до міста наближався ворог, так було за часів Київської Руси, так було за часів Майдану, так було і навесні 2022 року.

Але є битви, які кияни досі, на жаль, програють.

Як Київ втратив можливість створити музей для картин Івана Марчука, якого The Daily Telegraph визнало у топ-100 найвизначніших геніїв сучасності? Чому досі руйнується садиба Мурашка і кияни протестують проти забудови Літературного скверу в центрі міста?

На ці та інші питання Ліна Костенко відповідає в рамках спецпроєкту «Києве мій» громадської ініціативи «Голка». Проєкт покликаний формувати ідентичність киян та гуртувати в Києві спільноту задля збереження культурної та історичної спадщини столиці та її зелених зон.

Ви виросли в Києві, яким для вас було це місто в дитинстві?

Київ – моє рідне місто від самого дитинства. Один з віршів у моїй новій книжці починається рядком: «Я виросла із Князем візаві». От, власне, святий Володимир над Дніпром – це і є моє перше відчуття початку життя. Київ мого дитинства – це Труханів острів, «київська Венеція». Там я закінчила школу до війни, чотири початкових класи.

Ми жили на першій від Дніпра вулиці – на вулиці Набережній, звідки я дивилась на Князя, а Князь дивився на нас. Труханів острів спершу був райською перлинкою серед Дніпра, занурений у цвіт акацій, а потім став звугленим болем, попелищем під час війни.

Але і цвіт акацій і попіл людських домівок відбивалися в очах Князя, тому я завжди була певна, що на всіх карколомних зламах Історії це Місто виживе і переможе своїх ворогів.

З чим для вас асоціюється Київ?

Київ – це Місто-Книжник і Місто-Воїн. Думаючи про його минуле і майбутнє, згадаймо «Золотий гомін» Тичини.

Спершу у момент здобуття свободи, Незалежності країни поет бачить, як над Києвом «небесними ланами Бог проходить». А потім автор цих рядків переховується у крипті на Байковому цвинтарі від більшовиків-окупантів.

Наш Київ – між небесами і цвинтарем. Той, хто пережив цю недавню, на початку війни, облогу міста, ніколи не забуде момент зламу: за мить до остаточної катастрофи, до завоювання нової орди, знову «сторозтерзаний» Київ підвівся вільним містом – не лише на схилах Дніпра, а на скелях Історії над Борисфеном.

Що для вас є символом Києва?

Символ Києва – Майдан у відсвітах пожеж і молодь, що йде проти озброєної системи з картонними щитами.

Там, у 2014-му, була й моя онука. На Майдані сходяться в герці віки й цивілізації.

У 70-ті, коли знову почались арешти, я якось подивилась з Інститутської на Хрещатик, на сіру інертну хвилю байдужого суспільства, і заплакала. Радянський Київ, здавалося, був відчужений від власної культури і від тих, хто за цю культуру боровся і страждав. Але народились нові покоління – і Київ повернувся на барикади, ставши пульсуючим серцем Європи. І та ж сама Інститутська стала пульсуючою артерією боротьби. Київ – місто безконечних ресурсів відродження.

Хто для вас видатний киянин?

Київ має у своїй історії надто багато великих імен, які не можна перетворювати на список, бо це окремі світи. Це, за Стусом, «галактичний Київ»:

«і галактичний Київ бронзовіє

у мерехтінні найдорожчих лиць».

Серед цих особливо дорогих мені лиць хочу сьогодні згадати Івана Дзюбу, донеччанина і вкоріненого киянина, який пішов з життя напередодні війни і був похований у день її початку. Немовби не мав уже снаги бачити ще й цю катастрофу своєї країни.

Десятками років він, як Атлант, підпирав своїми плечима небо української культури. Ніхто цього особливо й не помічав. Але своєю роботою він доводив, що істинна культура інтелектуального Києва – це не риторика і не перформанси.

Духовний Київ, інтелектуальний Київ – це мовчазне творення неопалимих книг серед українських і світових пожеж.

І ще одне: тепер навіки істинні Кияни – це воїни не лише з Києва, а й з усіх кінців України, які навесні 2022-го захистили Місто. Вічна пам’ять і вічна слава Героям!

Що потрібно зберегти в столиці, а що змінити?

У столиці необхідно зупинити варварські забудови без відчуття душі Міста. Навіть найпростіший, здавалось би, проєкт – побудова Літературного парку серед історичних письменницьких будинків між вулицями Хмельницького та Гончара – став ристалищем егоїстичних інтересів.

Мені також важко простити багаторічну недалекоглядність міських влад: столиця не спромоглася побудувати музей Івана Марчука, одного з найвидатніших наших художників, – музей, який міг би, скажімо, розташуватися в стінах садиби Мурашка, ставши притягальним культурним магнітом для міста та його гостей.

Свого часу я зверталась з цією ідеєю до інституцій міста. У відповідь – глухе мовчання. Натомість тепер садиба Мурашка – в аварійному стані, попри теоретичні реставраційні проєкти. 

А Марчук став біженцем, якого прихистив Відень. І ось тепер Марчук має масштабну виставку, отримав величезне визнання у Відні, в одній з найпрестижніших мистецьких столиць Європи. Скільки його картин залишаться за межами України?! А п’ять років тому Господарський суд призначив художника «боржником», і ділянку під непобудований музей обклав штрафом. Це просто ганебно.

І це зловісна метафора стосунків держави зі своїми митцями. Це має бути честь для держави – музей такого художника! Не художник – боржник перед державою, а держава в боргу перед своїми великими митцями і мислителями!

Що б ви побажали Києву і Киянам у День міста?

Мені б дуже хотілося, щоб за всіх політичних обставин київська влада мала ставлення до Києва подібне до ставлення у Франції до Парижа. Будь-яка забудова повинна поважати розум і душу Міста, а відтак через жорсткий контроль ціннісних та технічних архітектурних параметрів, – як, наприклад, висота паризьких будинків, – берегти насамперед висоту імені цього Міста.

Бажаю також Києву, щоб наша столиця, як Париж, мала на кожному кроці знаки історії, які б долучали плинний буденний час до неперервного часу Культури.

Вітаю – вітаю від серця до серця – всіх Киян з Днем Києва! Напередодні, Росія нас теж «привітала» – черговою масованою атакою «шахедів» та балістики, що тривала майже цілу ніч. Добре пам’ятаю цей звук сирен – нацисти теж так «вітали» Київ і всю Україну під час Другої світової. Але наша Армія привітала Київ, його захистивши.

Київ вітає свою Армію, бо ми є, ми стоїмо, ми разом. Честь і слава кожному, хто захищає Київ і Україну, а отже, честь і слава Вартовим, що боронять рубежі демократії, рубежі цивілізованого світу.

Київ, 24 травня 2025 року