Забужко придумала метро «Шулявська», а Стріха – вулицю Грушевського. Як 35 років тому вперше декомунізували Київ

Це мало вигляд відвертого кепкування київських демократів над совком – у квітні 1990 року Верховна Рада радянської України опинилася на вулиці, названій на честь голови Центральної Ради УНР Михайла Грушевського. До проголошення незалежності та розпаду СРСР, нагадаємо, лишалося півтора року.

Автор ідеї цього перейменування – вчений-фізик і письменник, на той час заступник голови Комісії з культури та охорони історичного середовища Київради Максим Стріха (у 2008-2019 рр. заступник міністра освіти та науки України). Він розповідає, що топонімічні зміни, як і решта питань ідеологічного забарвлення, наштовхувалися в Київраді на шалений опір комуністів. Якщо Львів, Тернопіль та інші міста Західної України, де в місцевій владі вже домінували демократичні сили, масово відчищали свої вулиці від ленінів-марксів-енгельсів, то Київ не міг продемонструвати такого революційного завзяття через те, що половину мандатів у міськраді мали комуністи. 

У 1990 році вдалося декомунізувати лише з десяток вулиць у центрі. Колективний Ленін паразитував не тільки в назвах вулиць, а в головах. 

Як демократам поталанило обіграти комуністів і підняти синьо-жовтий прапор над Києвом? Хто вигадував нові назви вулиць і чи проходили вони наукову експертизу? Які пропозиції не пройшли і чому? За що у 1990-х покарали Фундуклея? Максим Стріха розповів «Главкому» чимало невідомих подробиць із новітньої історії улюбленого міста.

Місто без обличчя

У 1990-х Київ виглядав стерильним радянським містом: із вказівників на вулицях і площах не було помітно, що це столиця Української республіки, а не, скажімо, Мінськ або якась Калуга чи Рязань. Місто окупували леніни, карли маркси, чкалови, калініни, орджонікідзе, письменники-улюбленці радянської топоніміки – Пушкін, Толстой, Герцен, Горький, а також всіляка прісна радянщина на зразок Червоноармійської вулиці, площ Ленінського комсомолу і Жовтневої революції, проспекту Перемоги.

Через економічну кризу, яка вже поглинала «країну розвинутого соціалізму», полиці і без того вбогих магазинів зовсім спорожніли. І на цьому тлі фантасмагорійно й недосяжно сяяв «пришелець» – перший у Києві магазин зі світу капіталізму, бутик французької косметики Lancome, що відкрився на початку 1990 року. Lancome на вулиці Карла Маркса – це звучало як анекдот, як оксюморон.

На пальцях можна перерахувати вулиці столиці, що пронесли через комуністичну епоху власні оригінальні назви: Рейтарська, Стрілецька, Нижній та Верхній вали, Ігорівська...

То ми ще не бачили Київ перед Другою світовою, коли з нього стерли майже всі історичні назви, нагадує Максим Стріха. Навіть такі славновідомі, як Хрещатик (у 1920-х носив ім’я більшовика Воровського), Володимирська (вулиця Короленка) та Андріївський узвіз (Георгія Лівера). Утім, після війни цим вулицям і ще низці, наприклад, Великій Житомирській, було повернуто їхні власні назви.

«Це було фатально колоніальне місто. На карту Києва було допущено лише п’ять українських імен», – констатує Стріха. 

Йдеться про бульвар Шевченка (назву дали більшовики у 1919 році), вулиці Лисенка (1927), Леонтовича (1921), Франка (1926), Саксаганського (1937). Під такими назвами ці вулиці збереглися дотепер. 

Ще одна поступка тоталітарної держави датується початком 1960-х, коли новому Печерському бульвару, який щойно проклали від Бессарабки до Звіринця, дали ім’я Лесі Українки.

Постать письменниці в радянській ідеології балансувала на межі підручникового, дозволеного українства та українського буржуазного націоналізму. Є чимало свідчень старших людей про те, як у ЗАГСах їм забороняли записувати новонароджених доньок Лесями.

Можна було у свідоцтві про народження вказати Лариса або Олена, а вдома, мовляв, називати Лесею. Цю химерну заборону зняли, як кажуть, десь у 1976-му, до ювілею письменниці. Зокрема, про таку заборону згадує дитяча письменниця Леся Воронина в книзі Тетяни Терен «РЕКвізити».

Інші нечисленні діячі української культури та науки якщо й удостоїлися пізнішої згадки в київській топоніміці, то були винесені на околиці міста, говорить Максим Стріха. Наприклад, вулиця Академіка Заболотного, що з’явилася у 1966 році фактично як відтинок Окружної дороги.

Прорізна та Сагайдачного. Перші декомунізовані вулиці

Коли Радянський Союз почав тріщати по швах, крізь ті шпарини почала пробиватися справжня, прихована історія міста. 

Так, одною з перших у 1990 році повернулася до своєї давньої назви Прорізна, яка майже 70 років носила ім’я більшовика Свердлова. 

Це було дуже природньо, каже Стріха, адже корінні кияни саме так і називали цю затишну вуличку, що стрімко дереться вгору від Хрещатика до Золотих воріт. Вчений дивується такій міцній пам’яті містян, адже вулиця називалася Прорізною впродовж короткого проміжку часу в ХІХ ст., а 60 років поспіль, до більшовицької окупації, йменувалася Васильчиковською, за прізвищем генерал-губернатора.

Окремим кейсом є кон’юнктурні перейменування кінця 1980-х, які ініціювали самі комуністи. Зокрема, у 1988 році як політичну недоречність зліквідували площу Брежнєва, названу кілька років перед тим на честь померлого від старості генсека КПРС. У 1988-му площі повернули її одвічну назву Солом’янська. 

Як хвилі зарівнюють пісок, так і той факт, що площа була імені Брежнєва, миттєво змило з пам’яті народної. Так само змило у кінці 1920-х спогад про вулицю Троцького (нині Січових Стрільців), а в 1930-х – про вулицю Єжова (нині Кирилівська).

«До серпня 1991-го ми (Комісія з культури та охорони історичного середовища Київради – «Главком») встигли трохи «почистити» центр, це з десяток вулиць», – згадує Стріха.

Для того, щоб декомунізувати місто, доводилося вдаватися до процедурних хитрощів. Приміром, Грушевського Стріха провів не через сесію Київради, де ініціативу могли «зарізати», а через виконком. 

Проти Майдану Незалежності голосували двоє комуністів

Процеси, які каталізувала в суспільстві горбачовська перестройка, розширили рамки свободи (чи, точніше, звузили рамки несвободи), і Михайла Грушевського вже сприймали як «дозволеного» видатного українського історика, а не як очільника першої демократичної Української держави. Отже, це був той період в історії України, який, користаючись афоризмом самого Грушевського, можна було вже читати без брому.

Таким чином до Верховної Ради УРСР та до місцевих рад пройшли представники Руху та інших демократичних сил. 

«У Київській раді демократичний блок склали 120 депутатів, 145 мандатів мали комуністи, решта, близько 20 депутатів, назвали себе «Демцентром», це невелике болото, яке в голосуваннях хиталося туди-сюди. Отже, ні в кого не було контрольного пакета, і через те всі рішення, і в першу чергу, ідеологічні, давалися з великими труднощами, – пригадує тодішній депутат. – Отож вулицю Бандери в Києві «протягнути» було неможливо, але Грушевського вдалося».

Уважний читач може засумніватися: а як же тоді цей склад міськради узаконив підняття жовто-блакитного прапора над Києвом 24 липня 1990-го? З великими і цілком прогнозованими труднощами.

На Хрещатику, під вікнами Київради стояв 80-тисячний натовп з уже освяченим у Святій Софії прапором, а президія все ніяк не могла прийняти рішення. 

«Для ухвалення рішення необхідний кворум 16 осіб, з яких 12 мають проголосувати за. Кількості голосів «за» було достатньо – усі присутні 14 осіб були «за», але для кворуму забракло двох депутатів. Комуністи намагалися юридично заблокувати рішення про прапор, тому не прийшли на засідання президії. Прийшов лише один комуніст, Нестеренко, звісно, для того, щоб проголосувати за прапор. Ситуація була патовою. І тоді Сашко Мосіюк (Олександр Мосіюк, в.о. голови Київради – «Главком») сказав: «Ухвалюємо протокольне рішення». Що таке протокольне рішення у цій ситуації, ніхто не знав, – сміється Стріха. – Мосіюк пішов і підняв прапор. Після того опустити прапор ніхто не наважився».

Цікаво, що навіть після проголошення незалежності України деякі комуністи Київради не підтримували логічні, з огляду на нові історичні обставини, рішення. Так, на початку вересня 1991-го, коли на сесії столичної ради зайшлося про нагальне перейменування центральної площі Жовтневої революції на Майдан Незалежності, двоє представників Компартії проголосували проти. Максим Стріха дуже добре пам’ятає цей факт, оскільки саме він доповідав це питання на сесії.

До слова, відразу ж Київрада проголосувала за знесення гігантської скульптурної композиції на Майдані – гранітного Леніна та групи бронзових людей з народу біля його ніг (робітника, колгоспниці, червоноармійця та матроса). Демонтаж було здійснено 12 вересня 1991 року. Гранітні блоки від колишнього грандіозної композиції (а їх було 84 штуки вагою по 12-16 тонн кожна) звезли у двір Музею історії Києва.

Пріоритет – «вінтажним» назвам

Більшість знакових рішень з декомунізації столиці датовані 1992 роком, свідчить Максим Стріха.

Так, перший президент незалежної України Леонід Кравчук починав працювати в офісі (тоді ця установа називалася секретаріатом президента) на вулиці імені більшовика Серго Орджонікідзе, і лиш на початку 1992 вона стала Банковою. 

У цей період відновили заборонені за совєтів назви Софійська площа, вулиці Інститутська, Спаська, Лютеранська та десятки інших.

«Ще в 1990-му наша комісія розробила загальні правила щодо формування міської топоніміки. Наш принцип був – повернути історичні чи народні імена вулиць там, де це можливо, зберегти давню топоніміку. Тільки в разі, якщо не було історичної назви, а стара носила царський чи адміністративний характер, ми шукали нову, – розповідає Стріха. – Скажімо, вулиці Липська і Шовковична, бо так називали їх кияни, а не Катерининська і Левашовська (назви часів Російської імперії – «Главком»)». 

Звісно, нові назви не брали «зі стелі». При міськраді існувала дорадча комісія з топоніміки, куди входили авторитетні вчені: фахівчині з топоніміки Лідія Пономаренко та Любов Проценко (відома тим, що очолювала архів-музей літератури, звідки була вигнана в 1973 році за те, що прийняла на збереження документи поета і перекладача Миколи Зерова), історик та джерелознавець Сергій Білокінь, архітектори Олесь Силин і Григорій Логвин, історик та археолог Михайло Брайчевський та інші.

Мабуть, багатьом мешканцям масивів Осокорки-Позняки цікаво буде дізнатися, що красиві й незвичні назви вулицям Княжий Затон, Срібнокільська та Урлівська запропонувала Лідія Антонівна Пономаренко, відтворивши реальні давні топоніми в ландшафті спальних районів, що на той час активно розбудовувалися.

Нові назви, як правило, знаходилися швидко і не викликали дискусій у комісії та серед громадськості. Так, швидко і якось природньо всі сприйняли нові станції метро: «Театральну» замість «Ленінської», «Чернігівську» (за СРСР «Комсомольська»), «Лісову» («Піонерська»), «Либідську» («Дзержинська»), «Палац «Україна» («Червоноармійська»), «Оболонь» («Проспект Корнійчука») тощо. 

Загалом до 1993 року було перейменовано 11 станцій підземки.

Було домовлено «не зашивати» в назви станцій видатні імена, як виняток залишили одну – ім. Шевченка, решта назв мали бути прикметниковими.  

У 1994-му дерусифікували «Святошино», спеціальною постановою Київради відітнувши одну літеру. Ця місцевість, за літописами та усними переказами, одвіку була Святошин, тобто район угідь преподобного Миколи Святоші (Святошин ліс). Закінчення -о, притаманне російській мові, додалося в колоніальні часи, пояснює києвознавець. 

За його словами, чи не єдиною станцією столичної підземки, котрій не вдалося миттєво підібрати вдалий варіант, лишався «Більшовик», й автором підходящої ідеї тут несподівано стала Оксана Забужко. Письменниця хоч і не входила до топонімічної комісії, але інколи долучалася до приватних інтелектуальних обговорень нового образу Києва. «Так це ж район Шулявка! Що тут думати?! Метро «Шулявська», – сказала вона Стрісі. Так несподівано було поставлено крапку в досі неплідній дискусії з пошуку назви для станції «Більшовик». 

А ідея переназвати «Жовтневу» на «Берестейську» належить самому Максиму Стрісі. Справа в тім, що Київрада мала намір повернути Брест-Литовському, нещодавно (в 1985-му) названому проспектом Перемоги, його історичну назву, але було розуміння, що це вельми чутлива тема і навряд чи вдасться провести таке рішення. «Назва станції метро «Берестейська» мимоволі відсилає нас до назви проспекту. Я був дуже радий забити хоч такий варіант згадки про Брест-Литовський, поки немає (відновленої назви) проспекту», – ділиться науковець.

Чому не відновили Фундукліївську?

Брест-Литовський проспект, прокладений ще в першій половині ХІХ ст., завжди був однією з найдовших магістралей міста (зараз він простягнувся на 11,8 км), і цю назву зберігав аж до 1985 року, коли в нападі ювілейного «побєдобєсія» його вирішили «покращити». 

До святкування 40-річчя перемоги у радянсько-німецькій війні проспект не тільки перейменували, а й додали до нього шмат бульвару Шевченка. Так-так, понад кілометровий відтинок, від площі Перемоги (її так назвали ще 1952 року, нині Галицька площа) до Повітрофлотського шляхопроводу, іще 40 років тому був частиною бульвару Шевченка. 

Приклеївши цей шмат бульвару до і без того довжелезного проспекту Перемоги, влада змінила нумерацію будинків, тому перші роки міські служби, пожежники та швидка допомога божеволіли, плуталися в нових-старих адресах, пригадує Максим Стріха. 

За словами Стріхи, депутати готували спроби повернути проспекту його історичну назву пізніше, у 1995 році, але у зв’язку з дуже хисткою геополітичною ситуацією, озиранням на Росію, на це рішення не наважилися, і воно зависло аж до початку великої війни. 

«Тепер проспект повернувся як Берестейський. Це справедливо, – вважає Стріха. – Берестя (у радянському та російському варіанті Брест – «Главком») – суто українське місто, де творилася українська історія (згадаймо Берестейську унію) і яке за примхами долі опинилося на території Лукашенко-ленду: унаслідок розмежувань 1939 року Сталін вирішив чомусь приписати це місто до Білоруської РСР».

Ще один задум, який не встигли реалізувати в каденцію першої некомуністичної Київради, – перейменувати вулицю Горького на Антоновича. «Ідея ця була зафіксована, але наша Київрада закінчила повноваження на рік раніше, ніж передбачалося, а в новій була боротьба між групами Косаківського (першого мера столиці за Незалежності – «Главком») та Омельченка (голова виконавчого органу, Київміськдержадміністрації – «Главком»). Омельченко як людина комуністичного ґарту взагалі не вітав перейменування. Через ці політичні протистояння Антоновича повертали двічі: у 2006 році, але це рішення було відкликано, і вже остаточно втілилося у 2015-2016 роках, у часи великого перейменування».

А чи є декомунізаційні кроки, які з висоти сьогоднішнього дня здаються контраверсійними? «Я досі не певен, чи ми вчинили правильно, переназвавши вулицю Леніна на Богдана Хмельницького і не повернувши Фундукліївську або не пошукавши якусь іншу назву», – після роздумів відповідає Максим Стріха. 

Це було, каже Стріха, типове політичне перейменування у 1992 році: терпіти Леніна в самому центрі було неможливо, тому в суперечках перемогла пропозиція академіка Дончика.

Йдеться про професора філології Віталія Дончика, котрий у 1992-1993 роках очолював гуманітарний департамент КМДА і наполіг, щоб ім’я великого гетьмана, яке «звільнилося» після того, як площі Богдана Хмельницького повернули історичну назву Софійська, якнайшвидше знайшло собі гідне застосування в середмісті. 

Стосовно добільшовицької назви вулиці Леніна – Фундукліївська – точилися суперечки. «Цивільний губернатор Фундуклій був великим меценатом, симпатичною людиною, яка багато зробила для Києва, але є темна пляма – його роль при арешті Шевченка під час розгрому Кирило-Мефодіївського товариства (1847 рік). Звичайно, він не був ініціатором арешту, але участь у тому брав. Через це були люди в Київраді, які категорично заперечували проти повернення Фундукліївської», – зазначає співрозмовник.

На думку Максима Стріхи, жодне з інших перейменувань першої черги декомунізації в Києві не викликає дотепер дискусій чи невдоволення містян.

Олена Зварич, для «Главкома»