Больше не адвокат Украины: как президентская кампания повлияет на политику Польши

Цієї неділі громадяни Польщі у другому турі оберуть президента країни.

Наступним главою держави стане або представник партії влади "Громадянська коаліція", мер Варшави Рафал Тшасковський, або формально незалежний кандидат Кароль Навроцький, за яким стоїть опозиційна партія "Право і справедливість" ("ПіС").

Як показують останні соціологічні опитування, шанси обох кандидатів є приблизно рівними.

А відповідно, кожна необережна заява може виявитися фатальною.

Нинішня виборча кампанія запам’ятається полякам насамперед дебатами, під час яких Кароль Навроцький поклав до рота дещо, схоже на заборонену в Польщі речовину снус.

А українцям – заявою Навроцького про те, що він готовий блокувати вступ України до НАТО.

Така заява ще рік тому була абсолютно неприйнятною для мейнстримного польського політика.

Зокрема, досі ані коаліційні партії, ані опозиційна "Право і справедливість" не ставили під сумнів користь членства України в Альянсі для безпеки Польщі.

Проте Навроцький пішов на це, намагаючись залучити голоси ультраправого електорату, насамперед тих, хто у першому турі голосував за кандидата від партії "Конфедерація" Славоміра Менцена.

А в "ПіС" публічно не стали звертати увагу на такі заяви свого кандидата, щоб не псувати йому шанси на перемогу.

Це змушує поставити питання:.

чи можна говорити про радикальний розворот польської зовнішньої політики щодо України?.

І мова не лише про можливий розворот у ставленні до України з боку польської опозиції.

Праві йдуть ще правіше.

Президент у польському правовому порядку не має міцних і конкретних виконавчих повноважень, але традиційно (хоча далеко не завжди обґрунтовано) вважається арбітром між різними політичними таборами, що забезпечується правом накладення вето на ухвалені парламентом закони.

І Тшасковський, і Навроцький зробили все, аби довести, що жодними арбітрами вони не будуть – кожен гратиме за свій фанатський сектор.

Якщо розуміти політику як насамперед боротьбу ідей та сенсів заради здобуття влади, то час сказати голосно: політика наразі у Польщі померла.

Її замінила диктатура соцопитувань.

А соцопитування показують, що у польському суспільстві домінують радикальний індивідуалізм (не хочемо платити внески до державного Фонду охорони здоров’я), розчарування у державі і, відповідно, бажання поменше її бачити у власному житті (дерегуляція для бізнесу, хай вирішує ринок), бажання знайти цапа-відбувайла (88% поляків підтримують обмеження виплат родинної допомоги українським біженкам, що є безпрецедентним прикладом єдності для поляризованого польського суспільства).

Так склалося, що від Вашингтона до Бухареста з такими запитами сьогодні найкраще працюють ультраправі.

Зокрема, партія "Конфедерація", чий кандидат Славомір Менцен у першому турі набрав 14,8% голосів, отримавши третє місце.

А ще – відвертий фашист Гжегож Браун, який став головною сенсацією першого туру, зайнявши четверте місце з 6,3% голосів.

І це остаточно переконало політтехнологів, що полякам хочеться спробувати локального трампізму.

І це вже призвело до зламу традиційного політичного протистояння.

Вже понад два десятиліття польські політичні баталії відбуваються в рамках так званого дуополу: з одного боку – праві консерватори з "ПіС", з іншого – ліберали з "Громадянської коаліції".

Перші виступають проти переривання вагітності, ЛГБТ, за сильну роль держави у соціальній політиці, гіперкритичні до ЄС та ролі Німеччини у євроспільноті.

Другі – заграють з лівим електоратом у світоглядних питаннях, поклоняються вільному ринку та приватному підприємництву, намагаються мати добрі стосунки з Брюсселем.

Кожна політична сила має близько 20% залізобетонного електорату, який за рівнем аргументації та культури дискусії більше нагадує футбольних фанатів, ніж громадян демократичної країни.

І обидві здобували перемогу на виборах тоді, коли вміли краще порозумітися з тими виборцями, хто не належить до фанатських секторів.

Польські вибори завжди вигравалися в центрі; так було у 2015 році, коли лідер "ПіС" Ярослав Качинський сховався за спинами поміркованих політиків і взяв Сейм та президентський палац.

І у 2023 році, коли Дональд Туск обіцяв, що зробить все те саме, що й "ПіС", тільки краще, а ще й домовиться з ЄС про збільшення фінансової підтримки.

Проте цього разу все відбувається інакше.

Тшасковський і Навроцький не змагаються за голоси поміркованих виборців, тільки правих, а точніше – ультраправих симпатиків партії "Конфедерація".

І Кароль Навроцький, і Рафал Тшасковський грали тезами Менцена ще до першого туру і тепер вдають його з подвійною силою.

А перед другим туром штаби кандидатів почали відверто "косплеїти" постулати "конфедератів", пропонуючи максимальну дерегуляцію підприємництва (Тшасковський), або максимальну конфронтацію з Берліном та Брюсселем (Навроцький).

На щастя, загравання з ідеями Гжегожа Брауна все ще виглядає для польських політиків неприйнятно.

І це – важливий момент для України, адже Браун ставить умовою своєї підтримки у другому турі зобов'язання повністю припинити військову підтримку Києва.

Так далеко антиукраїнські настрої польських виборців все ж не зайшли.

Натомість, шукаючи "ключ" до електорату Менцена, обидва учасники другого туру стали регулярно негативно відгукуватися про міграцію та мігрантів.

Мода на хейт українців.

Антимігрантська риторика на польській політичній сцені вийшла за межі правих партій ще у 2023 році.

Тоді під час парламентської кампанії Дональд Туск використовував відео, де нібито натовпи біженців з Африки та Близького Сходу намагаються вдертися до Польщі, бо це їм дозволила "ПіС".

Натомість тепер до класичної антимігрантської риторики, яка раніше будувалася в основному на расистських та антимусульманських настроях, додався антиукраїнізм.

У Польщі проживають близько 1,7 млн представників української громади, яка складається з трудових мігрантів та біженців, а так насправді – біженок після 2022 року (у Польщі рекордна перевага українських жінок над чоловіками на тлі інших країн ЄС).

Близько 90% трудових мігрантів та понад 70% біженців працюють (що теж є рекордним для Європи).

Індекс кримінальної злочинності серед українців є нижчим, ніж серед польської популяції, а послугами державної системи охорони здоров’я вони користуються рідше за місцевих.

Але все це не зупиняє постійного зростання антиукраїнських настроїв від 2023 року.

Частково їх підживлює напруження у міждержавних відносинах (ракетний удар по Пшеводуву, зернова криза, блокада кордону, питання ексгумацій жертв Волинської трагедії).

Проте є і глибша причина – після спалаху симпатії, який ми спостерігали у 2022 році, українці у Польщі перетворилися на цапа-відбувайла, того самого Іншого, якому ми вже дуже багато допомогли і який постійно є недостатньо за це вдячним.

На якого можна спихувати довгі черги до лікарів або проблеми з системою освіти (через велику кількість українських учнів вчителі нібито не мають часу на поляків).

Наратив "українець у Польщі почувається краще, ніж поляк" ще у 2022 році запустив Гжегож Браун, який відтоді регулярно організовує мітинги під гаслами "Стоп українізації Польщі", а вже наступного року заради парламентської кампанії на нього підсіла вся "Конфедерація".

На початку цього року Менцен почав розкручувати ідею забрати у тих біженок, хто не платить податки у Польщі, допомогу на дітей "800+".

А вже під час виборчої кампанії цю ідею підхопив спочатку Навроцький, а за ним – і Тшасковський.

Навроцький у квітні пішов ще далі і запропонував створити систему, яка автоматично пересуватиме українців на кінець черги до лікарів, а поляків – на початок.

Хоча технічно це практично неможливо зробити, і таке рішення було б проти літери та духу польського закону, правий електорат сприйняв її на "ура".

Тут Польща, і поляки мають бути на першому місці – ця емоція домінувала навіть у відносно поміркованих виборців.

Польські ліві, хоча й не сіли в цей шакалячий експрес, проте й не намагалися захищати нових мешканців країни.

Максимум, на що вони спромоглися, це підкреслювати позитивний економічний вплив міграції з України на польський бізнес.

Бо тепер голосно вступитися за українців у Польщі – це перекреслити своє політичне майбутнє.

56% поляків хочуть, аби після війни українці повернулися до себе.

Головні слова-асоціації зі словом "українець" – це працьовитість, але також невдячність та вибагливість.

Хейтити українців стало нової політичною модою.

Навіть якщо припустити, що кампанія керується своїми інтересами і після неї градус риторики знизиться, українці у Польщі вже помічають погіршення ставлення до себе як у публічному, так і приватному просторі.

Можна дискутувати про роль російської пропаганди у цьому процесі – наприклад, у соцмережах поширюється відео, як невідома українка нібито отримує у Польщі гроші та п’ять підробних паспортів, або з анонімними молодиками, що хейтять поляків – але польські політики, якщо навіть її не поширюють, то взагалі їй не заперечують.

Чи пускати Україну в НАТО?.

Роками польські еліти – чи з "ПіС", чи з "Громадянської платформи" – позиціонували себе як активні гравці на міжнародній арені.

Мовляв, попри те, що польська економіка є меншою за німецьку чи французьку, але ми не боїмося сміливих ідей: відтягнути Україну, Грузію, Молдову та Білорусь з російської сфери впливів, підтримувати українське членство у НАТО та ЄС, якщо треба, переконувати у жорсткій лінії проти Росії Париж, Берлін та ЄС.

Минулого тижня європейська версія The Economist присвятила номер Польщі, а саме її феноменальним (без перебільшення) економічним успіхам після 2004 року та зміцнілій позиції всередині ЄС.

Але, здається, замість того, щоб амбіції зростали разом з ВВП, польські політики обрали зростання лайків та шерів у соцмережах.

Біс з тією Україною в ЄС, зростати має задоволення польських громадян і їхні споживацькі можливості.

Тема російської агресії проти України та можливої російської агресії проти країн Балтії чи Польщі і близько не була у центрі кампанії.

Відповідаючи на запитання ведучих під час квітневих дебатів, жоден з 13 кандидатів не заявив, що у разі перемоги в рамках перших закордонних поїздок хотів би відвідати Київ.

Ставлення до перспективи членства України у ЄС різнилося від безумовного "ні" у випадку Менцена до умовного "ні" Навроцького (ні, бо Волинь) до "ані так, ані ні" Тшасковського (бо суперечливі економічні інтереси).

Славомір Менцен не закликав своїх виборців голосувати за когось конкретного, але запросив Навроцького та Тшасковського на інтерв’ю.

Там кандидати мали показати своє ставлення до так званої "вісімки Менцена", тобто восьми обіцянок майбутнього президента Польщі, серед яких – ніколи не відправляти польські війська до України та заблокувати вступ України до НАТО.

Навроцький підписав усі пункти Менцена.

"Звісно, я ніколи не вишлю польські війська до України, але вишлю польських підприємців",.

заявив він, відповідаючи на інший польський суспільний запит – українці мають компенсувати нашу допомогу преференціями для польського бізнесу.

Також він одночасно обіцяє, що Україна не буде ані в НАТО, ані в ЄС, "поки не буде вирішене питання відповідальності за Волинський злочин", а також бере зобов'язання під час своєї президентської каденції блокувати вступ України до Альянсу.

Рафал Тшасковський ще до цього інтерв’ю заявляв, що він завжди був за те, аби "Україна була буферною зоною між Росією та ЄС".

Бажаючі можуть знайти тут цитату з теоретика польсько-українського поєднання Єжи Гедройця, який на початку 1980-х писав, що Європу має відділяти від Росії буфер незалежних країн.

Але таке використання спадщини цього видатного інтелектуала – це якийсь "гербалайф для бідних", Гедройць бажав для поляків амбітного майбутнього, а не програми-мінімум.

У студії у Менцена Тшасковський повторив свою обіцянку, що не відправить на схід польських солдатів, бо Україна не є членом НАТО, а членом Альянсу вона теоретично може стати за 10-15 років.

Щоправда, на питання, чи підтримав би він, будучи президентом, таке членство, Тшасковський відповів ствердно.

Не сьогодні, але за кілька років.

А разом із тим – процитував Юзефа Пілсудського, що Україна має бути таким буфером, що у випадку атаки Москва повибиває їй зуби, і поляки залишаться неушкодженими.

Тож декларацію Менцена кандидат від влади так і не підписав, зате після дебатів пішов з ним пити пиво до пабу, де до них приєднався міністр закордонних справ Радослав Сікорський.

Який у 2022-2023 особисто возив до України гуманітарну допомогу та машини на фронт і є послідовним прибічником членства Києва у євроатлантичних структурах.

Два сценарії для Польщі.

"Європейській правді" вдалося поговорити з представником виборчого штабу Тшасковського та представником кола експертів, які формулюють свої рекомендації для штабу Навроцького.

З цих розмов випливає, що зовнішньополітична агенда Тшасковського повністю узгоджена з Туском, а риторика допасована до соцопитувань.

Хочуть поляки менше піклуватися про українських біженців? Ну то заберемо у них "800+" і таким чином дамо випустити пару тим, хто найбільше обурений "невдячними українцями".

Поляки однозначно не хочуть сьогодні бачити своїх військ над Дніпром? Так і скажемо, тим більше, що ЄС дійсно не квапиться цю місію організовувати.

Загалом у разі перемоги Тшасковського позиція Польщі в українських питаннях більше залежатиме саме від європейського консенсусу, а відповідно, від позиції Берліна і Парижа.

Тобто – про статус "європейського адвоката України" тепер можна остаточно забути.

Набагато цікавіша ситуація з Каролем Навроцьким, чиї заяви все більше розходяться із програмою "ПіС".

Втім, там проблеми в цьому не бачать.

Як стверджується, головна перевага Навроцького з точки зору "ПіС" полягає в тому, що він повністю підконтрольний їхньому партійному лідеру Ярославу Качинському.

Мовляв, Анджей Дуда часом поводився погано і навіть інколи мав власну думку, що казати і які закони ветувати, а так свої люди не роблять.

Натомість Навроцький буде казати і робити те, що скаже Качинський.

І нехай зараз він робить скандальні заяви – адже це саме те, що вимагають соцопитування.

Натомість, якщо Навроцький переможе, старий "ПіС" подбає про те, аби його у президентському палаці оточували експерти, що поділяють візію Качинського.

А він розуміє стратегічне значення України, підтримує членство України в НАТО і навіть питання відправки військ коментує як "немає суспільної згоди на це", а не "ні, ніколи".

Звичайно, можна багато сперечатися про те, наскільки виправданими є такі очікування від президентства Навроцького.

Чи стане він на президентській посаді слухняним виконавцем волі керівництва "ПіС"?.

Зрештою, таку роль відмовився грати набагато більш інтегрований у систему влади "ПіС" Анджей Дуда.

Проте існує ще один важливий момент.

Найважливішим фактором для формування зовнішньополітичного курсу "ПіС" була та залишається позиція США.

А з поверненням до Білого дому Дональда Трампа зовнішня політика Вашингтона стала геть непередбачуваною.

А тому питання зовнішнього курсу "ПіС" у разі повернення до влади залишається відкритим.

Автор: Олена Бабакова,.

журналістка (Варшава), для "Європейської правди".