США не в змозі нав’язати мир: контакти з Кремлем перетворюються на пастку - WSJ

Попри заяви про нову епоху у відносинах США та Росії, політика Дональда Трампа щодо Кремля навряд чи є революційною.

Його спроба переосмислити відносини з Москвою, попри повномасштабну агресію Росії проти України, багато хто сприймає або як зраду цінностей, або як стратегічну гру проти Китаю.

Проте суть залишається незмінною: це продовження курсу, який адміністрації США проводять від кінця Холодної війни.

Про це пише The Wall Street Journal.

Від 1989 року Білий дім послідовно обирав політику залучення Росії, замість формування стійкої безпекової архітектури в Європі.

Після розпаду СРСР США мали можливість обмежити потенціал російського реваншизму через інтеграцію України й Польщі у стратегічні оборонні структури.

Але адміністрація Джорджа Буша-старшого натомість зробила ставку на Горбачова і дистанціювалася від Києва.

Білл Клінтон також орієнтувався на Москву — його команда підтримала роззброєння України без гарантій, а Росії намагалася надати особливий статус у європейських структурах.

Адміністрація Буша-молодшого ненадовго зійшла з курсу, намагаючись узгодити з Росією нову систему ПРО.

Але після атак 11 вересня США знову змістили фокус, зокрема домовившись про тимчасове використання баз у Центральній Азії, без довгострокових наслідків для безпеки регіону.

Барак Обама зробив ставку на “перезавантаження” — та врешті залишив європейську безпеку на узбіччі.

Його відомі слова до Медведєва про “гнучкість” після виборів стали символом поступок, які не принесли результату.

Після вторгнення РФ до України 2014 року Обама дозволив Франції та Німеччині вести окрему гру, що ослабило західну відповідь.

Адміністрація Джо Байдена також спробувала нормалізувати відносини з Кремлем.

Саміт з Путіним відбувся менш ніж за пів року після інавгурації президента США — і лише за сім місяців до повномасштабного вторгнення РФ до України.

Намір знайти спільну мову з Москвою вкотре завершився провалом.

Попри заяви Дональда Трампа про унікальність його курсу, історія американської політики щодо Росії демонструє протилежне.

Без радикального зламу підходу — з акцентом на стримування, а не умиротворення — нові ініціативи можуть повторити шлях попередніх і завершитися стратегічним провалом.

На цьому тлі контакти другої адміністрації Трампа з Москвою видаються аж ніяк не радикальними — радше приреченими на поразку.

Єдине відкрите питання полягає в тому, чи зможе Трамп справді діяти як політичний руйнівник і здійснити те, що не вдалося жодному американському президентові від 1989 року: дати відсіч Росії та вийти переможцем.

У межах чинного формату перемовин Трамп не здатен досягти мирної угоди.

Він уже пропустив два визначені ним самим дедлайни: спочатку обіцяв завершити війну в перший день на посаді, згодом — упродовж перших 100 днів.

Тим часом Україна проявила себе як твердий і рішучий партнер у перемовинах.

Водночас Київ обережно зробив крок назустріч, надавши згоду на участь у переговорах.

Єдина умова з боку України — початок діалогу лише після припинення вогню і без попередніх вимог.

На відміну від України, Росія намагається використати сам факт переговорів для досягнення стратегічних цілей.

Кремль прагне перевести розмову на тему загальноєвропейської системи безпеки та наполягає, що Україна має не вести перемовини, а капітулювати.

Можливо, адміністрація Трампа, прагнучи укласти хоч якусь угоду, і була би готова прийняти ці умови.

Але у Вашингтоні вже зрозуміли: змусити Київ підписати мир, який означатиме поразку, — це прямий шлях до конфлікту з Європою та підриву стосунків з азійськими союзниками США.

Єдиною реальною стратегією залишається підвищення для Москви ціни війни настільки, щоб вона була змушена погодитися на переговори.

Такий підхід став би справжнім розривом з усталеною традицією.

Навіть адміністрація Байдена, яка після лютого 2022 року проводила найбільш жорстку політику щодо Росії з часів Холодної війни, уникала надання Україні критично важливих озброєнь — через побоювання спровокувати ескалацію.

Така обережність призвела до десятків тисяч загиблих українців і позбавила Україну можливості створити стратегічну наступальну загрозу, яка змусила б Кремль сісти за стіл.

Щоб справді змусити Росію домовлятися, санкцій недостатньо — вони працюють надто повільно.

Радикально нова політика передбачає зміну пріоритетів: у центрі уваги Вашингтона мають опинитися не Росія, а Україна, Польща та країни Балтії.

Такий підхід означав би повноцінне залучення американських військових штабів, розвідки та інших ресурсів до формування військової присутності в Україні — під європейським лідерством, але за підтримки США.

Це забезпечило б не лише збереження українського суверенітету, а й чіткий сигнал Москві про нові “червоні лінії”.

Він полягав би в тому, що будь-яке подальше насильство викличе негайну реакцію: повномасштабні постачання західного озброєння Україні, включно з підтримкою ударів на території Росії.

Без повільних перекидань F-16 чи Himars — з максимальним залученням американської техніки.

Окрім цього, Вашингтон має активізувати розвідувальні операції проти російських агентів у Європі та чинити цілеспрямований тиск на режими в Білорусі, Грузії та самій Росії, якщо Москва відмовиться від добросовісного діалогу.

У цьому контексті слова Трампа про те, що Путін “просто підштовхує його”, звучать особливо показово.

Єдиною відповіддю на цей виклик може бути ефективне стримування.

Якщо ж цього не буде — історія американських поразок у політиці щодо Росії знову повториться.

Раніше повідомлялось, що Сполучені Штати перекинули стратегічні бомбардувальники B-52H на авіабазу Морон в Іспанії в рамках операції Bomb Task Force Europe (BTF).

Цей крок є частиною довгострокової стратегії демонстрації сили у Європі, Африці та на Близькому Сході — з чітким сигналом про готовність до дій.