Прощання Та з Баєром: Я хочу бути найкращою версією себе

Мені здається, люди насправді не розуміють, наскільки дивним буває стан, коли ось-ось маєш змінити клуб. Це ж не як у FIFA на PlayStation, серйозно. Сидиш удома на дивані, намагаєшся зрозуміти, що відбувається, а в цей час тобі надсилають повідомлення десятки людей: "Йона, брате, тобі треба йти в оцей клуб".

А я такий: "Справді? А ти, бува, не їхній менеджер? Бо мені вони ще навіть не дзвонили".

Навіть коли дзвонить великий клуб, у голові починається: добре, але чи я їм дійсно потрібен? Чи бачитимуть у мені лідера, чи я просто для глибини складу? Такі питання можуть серйозно вплинути на тебе, і врешті-решт треба просто подивитись у дзеркало й запитати себе: чого я насправді хочу?

А я хочу бути найкращою версією Йони.

І для мене це — Баварія.

У мене були й інші варіанти, чесно, дуже хороші. Мені подобалась ідея поїхати за кордон, вивчити нову мову, відчути нову культуру. Але для мене все завжди зводиться до особистого розвитку, до людей і до цінностей. А тут я приєднуюсь до одного з найкращих клубів світу — з особливим тренером.

Я почав стежити за Венсаном Компані ще коли він грав за Гамбург, а я був дитиною, що мріяла виступати за місцеву команду. Уже тоді було видно, що він стане одним із найкращих центрбеків у світі, і я щиро захоплювався ним. А тепер, коли він став лідером свого покоління, захоплююсь іще більше.

У нас обох — африканський тато й європейська мама. Для мене це завжди створювало якусь особливу внутрішню близькість.

Коли з ним говориш, одразу відчуваєш його пристрасть, бачиш його ідеї, його цінності. Як і Хабі, він спершу бачить у тобі людину, а вже потім — футболіста.

Він розповів мені, як я впишусь у команду, і як він зможе допомогти мені стати кращим центрбеком.

Це було саме те, що я хотів почути. Мені дуже сподобалась ідея грати під його керівництвом.

Зрештою, все, чого я прагнув, я можу отримати тут, у Німеччині.

Але перш ніж розпочати цей новий розділ, я хочу як слід попрощатись із місцем, яке для мене стало особливим. А ще — з місцем, яке, чесно кажучи, дуже недооцінене у футбольному світі.

Останні десять років Байєр був для мене не просто домом. Це була ніби маленька бульбашка, у якій я мав змогу вчитись і рости.

Навіть такий молодий хлопець, як Флоріан Вірц… Що великому центрбеку може дати Фло? Але повірте: те, що він робить із м’ячем, не вміє більше ніхто.

Я пам’ятаю, як він тільки-но почав тренуватись із першою командою, йому було 17. І я натрапив на відео, яке він записав для adidas. Його спитали: "Чого ти хочеш досягти?"

І він сказав: "Я хочу виграти Золотий м’яч".

Багато гравців кажуть подібне, правда ж? Але по Флоріану було видно, що він справді це відчуває. Це було в тому, як він сказав, у погляді — твердому, впевненому… Він нічого не боїться. Коли бачиш, як він працює — розумієш: він справді може це зробити.

Флоріан може заробити всі гроші світу, але він не зміниться. У нього ментальність вуличного футболіста.
Для нього все — тільки гра. І нічого більше. Мені здається, це дуже важливо для будь-якого футболіста.

А потім — африканські хлопці. Це вже окрема історія. Коли Боніфейс і Тапсоба приїхали до нас, ми всі дивувались: "Чого вони такі розслаблені?"

Мій тато з Кот-д’Івуару, але я виріс у німецькій культурі — і з боку здавалось, ніби їм узагалі байдуже, що відбувається на полі. Я навіть спитав у Тапсоби: "Чого ти ніколи не нервуєш?"

А він мені: "Брате, коли я був в Африці — я грав босоніж. Без футболки. На землі, на гравії, з пеньком замість воріт. Бундесліга? Це легко".

Він з Боніфейсом завжди сміялись, розповідали, як купались із відром. Натруть себе милом, наберуть відро води — й поллють зверху. Казали навіть, що бували дні, коли не знали, чи буде чим поснідати наступного ранку. То просто лягали спати пізніше — щоб прокинутись уже ближче до обіду. Переспати голод.

Вони щодня приносили на тренування стільки радості. Вони по-справжньому цінували те, що ми маємо щастя заробляти на життя дитячою грою.

І — Боже, які ж вони смішні.

Нещодавно Тапсоба хотів заїхати до мене поговорити, згадати наші роки в команді. Я сказав:
"Звісно. Заїжджай о 18:30". (У Німеччині це означає, що людина буде вже о 18:25.)

18:30 — Тапсоби нема.
18:45 — телефоную йому:
"Брате, де ти?"
А він:
"Я вже в дорозі".

А я ж чую — він навіть у машину ще не сів. Кажу:
"Брате, просто скажи чесно, коли ти приїдеш".
А він:
"Та ні, я їду-їду, не хвилюйся".
"Едмонд…"
"Я напишу, коли буду під дверима".

Я кладу слухавку і чекаю…
19:00… 19:15… 19:30…
Він з’являється о 19:45. Година й 15 хвилин запізнення.

Зазвичай, коли хтось запізнюється на кілька хвилин, я чекаю вибачення. А тут — ніби нічого не сталося. Все добре, бо він уже тут.

Отака в них ментальність. Так, я запізнився, але вже ж тут, тож усе нормально.

Навіть хлопці з Латинської Америки — якщо відеозустріч призначено на 10:30, вони сидітимуть у роздягальні, базікатимуть, поки хтось не скаже, що вони запізнюються. Зазвичай це буде хтось із німецького персоналу, хто скаже:
"Хлопці, у нас зустріч. Час йти".

А я вже досить добре розумію іспанську, щоб знати, що вони реально зляться. Вони такі: "Що з цим чуваком не так?"

Вони просто не розуміють: "Чому він такий напружений? Пройшло всього три хвилини!"

Починається відеозустріч, усі на місці, але… де Боніфас і Тапсоба? Вони ще навіть до роздягальні не дійшли. Все ще зависають у велнес-зоні.

Але африканські хлопці справді краще грають у такому режимі. Коли тиск зростає — вони розслабляються. Вони вміють бачити футбол у ширшій перспективі. І, як на мене, багатьом гравцям варто цьому повчитись. Особливо — німцям. Ми часом буваємо занадто серйозні. А коли трохи розслабляєшся — зазвичай і граєш краще.

На щастя, Хабі спокійно реагував, якщо хтось трохи запізнювався. Ну, тричі поспіль — тоді вже міг сказати:
"Ну камон…" Але він завжди тримав баланс.

І саме це зробило цю команду Баєра таким класним досвідом. Стільки хлопців із різних культур, різним настроєм, ритмом — а разом ми звучали, як симфонія.

Кожен щось привносив у цю групу. Якби ти спитав, хто з нас був одним із найважливіших гравців — я б сказав: третій воротар, Ніклас Ломб. Він тут уже 17 років. І він точно знає, що, скоріш за все, не зіграє багато матчів за сезон. Але щодня тренується так, ніби завтра — фінал Ліги чемпіонів.

Він завжди сконцентрований, завжди голосний, постійно підганяє всіх. Як захисник, ти завжди чув, як він кричить: "З'єднай ноги біля ближньої стійки, я тоді прикрию дальню! Бо якщо м’яч пройде між ніг — мені вже не врятувати!"

І якщо ти раптом забував…
"ЙОНА, ЗАКРИЙ С*** НОГИ!!!"

Іноді мені здається, що я досі чую його в снах:
"Йонаааа!!! ЙОНААААААААААА!!!!"

Коли він на тебе кричить — ти просто виконуєш усе, що він каже.

Я навіть не впевнений, що Ніклас сам усвідомлює, наскільки важливою була його роль для нашої ментальності. Раніше ми часто втрачали очки з командами з нижньої частини таблиці, але минулого сезону — ми хотіли знищувати кожного суперника. Якщо це була команда з третьої ліги в Кубку — ми грали так, ніби це фінал чемпіонату перед 80 тисячами. Отака ментальність Нікласа Ломба.

На щастя, я зрозумів це ще тоді, коли тільки приїхав у Леверкузен. Ніколи не забуду своє перше тренування. У нас була вправа один на один — і я мав захищатись проти Сон Хин Міна.

Ми були на передсезонному зборі в Австрії, і це був великий момент для мене: мені було 19, я тільки-но приїхав із Гамбурга, і Байєр виклав за мене майже 10 мільйонів євро. На той час це було багато, особливо за підлітка, який щойно пограв в оренді у другій лізі за Фортуну Дюссельдорф.

Я був дуже сором’язливий. Пам’ятаю, як зайшов у їдальню першого ж дня — і це дійсно як у школі: стоїш з тацею повною їжі, не знаєш, куди сісти, не знаєш нікого. Я, мабуть, простояв секунд п’ятнадцять, але здавалося, що минуло п’ятнадцять років. Нарешті хтось показав на вільне місце. За всю першу обідню перерву я, здається, сказав п’ять слів.

І знаєш, це трохи дивно — коли ти новачок, ти сподіваєшся, що люди будуть: "О, ми так раді, що ти тут!" Але у футболі все інакше. Треба пам'ятати, що якщо тебе привели — ти займаєш чиєсь місце.

Я навіть чув, як деякі старші хлопці казали: "Цей пацан не виглядає на 10 мільйонів… Вони справді стільки за нього віддали?"

І от ми повертаємось до тієї вправи. Це було якраз перед тим, як Сон перейшов у Тоттенгем. І він тоді був просто неймовірним, коли м’яч у нього в ногах. До речі, тоді у нас був ще один молодий південнокорейський гравець. І він настільки поважав Сонні, що кожного разу, коли з ним говорив — навіть просто дивився на нього — вклонявся.

От прям:
"Так, сер." (Поклін.)
Навіть якщо той просто просив передати сіль.
"Так, містере."

І от я стою в черзі на вправу один в один. І хто перший?
Звісно — Сонні.

І тут він мчить на мене з цими своїми блискавичними ногами, Руді Фьоллер дивиться, Роджер Шмідт дивиться … Вся команда дивиться. Сон починає фінтити, я виставляю ногу — БАМ. Прямо по м’ячу. Чисто. Ідеально. Забираю м’яч, б’ю — гол. Другий момент — знову виграв. Третій — те саме.

Усе тренування — жодного програного єдиноборства. Навіть коли я йшов в атаку — витворяв фінти, яких у житті не робив. Кілька секунд — і я виглядав як Роналдіньо.

І коли йшов із поля — я знав: тепер вони мене поважають. Тепер вони розуміють, чому я тут.

Руді й Роджер досі згадують те тренування. Так, я нервував. Але страху не було. Мій секрет? Ментальність. Я був готовий.

Коли я здобув повагу на полі — з’явилась і повага за його межами. Я вже знав Хакана Чалханоглу з часів Гамбурга, а потім подружився і з Сонні ще до його переходу. Карім Белларабі став мені як старший брат. Божевільний хлопець.

І мені дуже подобалась ментальність у цьому клубі — ніхто не думав:
"Все, ми вже досягли свого — ми ж у Леверкузені".

Всі ненавиділи наше прізвисько — Віцекузен, Неверкузен. Завжди другі. Я теж це ненавидів. 

І все складалося так добре, що коли мене посадили на лаву, я був у шоці. Це був мій другий рік при Петері Босі. І що найдивніше — коли він прийшов, я був його головним вибором в обороні. А потім, раптом, він каже мені на одній з нарад: "Йона, ти у нас п’ятий у черзі".

Типу, так — пограєш, якщо травмуються... ось цей, і цей, і ще оцей. Це гірке відчуття. Але я не почав бурчати: "Ой, тренер нічого не тямить, фігня якась". Я просто зосередився на тому, щоб бути готовим. Виходиш на дві хвилини? Зроби ці дві хвилини найкращими у своєму житті.

Кожне тренування в залі о шостій ранку, коли всі ще сплять, і ти знаєш, що завтра не вийдеш — ти все одно викладаєшся. Чим менше я грав, тим більше тренувався, бо не був втомлений після матчів. Я неймовірно виріс ментально.

Жалість до себе чи розвиток — ти сам обираєш. І врешті-решт ти дивишся в дзеркало й розумієш: я зробив усе, що міг, аби бути на полі.

Мені здається, це змінило і самого Петера Боса. Бо якби я почав нити, він би подумав: "Ну от, я ж казав — з нього нічого не буде".

Ось чому ті кілька місяців — для мене найважливіші в Байєрі. 

Навіть коли ти на самому дні — усе не просто так. Пам’ятаю 2022 рік: ми йшли передостанніми. Просто дно. І я мав розмову з нашим тренером Херардо Сеоане. Ми обидва запитали себе: "Що ми ще можемо зробити, щоб усе змінити?"

Він бачив у мені потенціал лідера і почав підштовхувати до цієї ролі — за що я йому завжди вдячний.
Але в той момент ми вже не знали, що ще спробувати. Ми пробували все. Ну реально — все. Збирались самі, без тренерів. Пробували бути серйозними. Пробували розрядити обстановку — пішли разом на пиво, трохи потусити, згуртуватися. Промови різні вигадували. Усі можливі. І нічого не працювало.

Футбол — це не FIFA. Все набагато складніше. Буває, що всі стараються, викладаються — а воно просто не йде. І от одного дня в роздягальню заходить Симон Рольфес і каже: "Ми запрошуємо нового тренера".

Дехто з нас заплакав. Бо ми щиро переживали за Херардо. Ми знали — справа не в ньому. Я йому подзвонив і сказав: "Мені дуже шкода".

А він відповів: "Не хвилюйся. Я просто сподіваюсь, що ви знайдете свій шлях". Потім ми почули чутки про Хабі Алонсо. Знали, що він ще молодий тренер, але всі такі: "О, це було б круто".

І коли він прийшов — ми одразу зрозуміли: він міг би ще грати з нами. Я серйозно. От просто постав Хабі у склад — і все буде нормально. Була в нас одна вправа — потрібно було робити довгі передачі за спини захисникам на фланги.

І раптом він мене зупиняє: "Ні, Йона, не так". Я ще подумав: та нормальний же пас. Але він каже: "Потрібно... більш різко".

Я: "У сенсі — більш різко?". Він спробував пояснити, але потім каже: "Дай м’яча".

Приймає, розвертається — і видає діагональ, яка просто летить над полем, точна як стріла.
М’яч опиняється прямо на нозі нашого флангового гравця, той навіть не пригальмував. Будь-який аматор міг би його зупинити.

Хабі обертається до нас:
"Оце я маю на увазі під "більш різко".

А я стою: ти з мене знущаєшся, чи що?

Навіть звук, з яким він б’є по м’ячу — інший. Можеш відвернутися, просто слухати — й одразу зрозумієш: це Хабі.

Я повертаюсь до пацанів і питаю: "І як мені це повторити?!". Всі просто почали ржати. Бо ніхто з нас не міг так, як він.

Здається, Хабі ще не до кінця звик, що він тепер тренер. В душі він досі гравець. Робимо якусь вправу на пас — а він поруч, відкривається під передачу, ніби теж грає. Серйозно. Бачиш його краєм ока — він там десь за 15 метрів, але вже в русі, готовий приймати.

А якщо ти робиш хорошу передачу, він такий: "Так, так... отак, саме так!" — ніби це він сам тільки що віддав. І ти такий щасливий, бо розумієш, що зробив його щасливим. У нього шалена пристрасть.

Я дуже вдячний Хабі — він змусив мене відчути, що я справді важливий. Пам’ятаю одне з перших тренувань. Ми тільки розминались, і він кличе мене. І ти ж не знаєш, що про тебе думає новий тренер. Може, посадить на лаву запасних. А може, взагалі захоче позбутися. Може, ти просто не його тип.

А він каже: "Я тут новачок. І мені потрібен ти як лідер у роздягальні. Мені треба, щоб ти підганяв хлопців. Щоб передавав їм, чого я хочу від команди".

Я потім бачив одне відео з Реала, де Карло Анчелотті казав те саме іншому гравцю. І я згадав — Хабі ж сам грав у Мадриді. Це справді змусило мене відчути себе особливим.

На початку він нам сказав: "Ми маємо працювати над грою при навісах". Потім подивився прямо на мене:
"Йона… у штрафному — ти головний".

Знаєш ті моменти, коли нападник ховається за твоєю спиною, а потім вискакує й забиває? Цього не повинно бути. Ми стільки працювали над тим, щоб водночас тримати і гравця, і стежити за м'ячем. Торкатися форварда — так, щоб він відчув, що ти поруч. Витягнути руку, але не сфолити. Це — мистецтво.

І ще — позиціонування. Як розвертати корпус, щоб краще прийняти й віддати. Яку відстань тримати до м’яча. Шукати трикутники. Як доставити м’яч Флоріану Вірцу.

Це завжди була ціль — знайти Флоріана між лініями. Щойно ми це опанували — Хабі вже давав нове завдання: "Окей, а тепер давайте довгі передачі за спини".

Мені це страшенно подобалось у ньому. Я завжди питав: "Що ще я можу зробити краще?" І боже, як він мені допоміг. У дрібницях, у таких речах, що здаються дріб’язковими — але коли все це складаєш разом, ефект величезний.

Коли ми виграли титул вдома проти Вердера, був момент — суддя вже дав фінальний свисток, усі побігли на поле, а я натягнув футболку на обличчя... І на секунд 10 чи 15 все навколо стихло. Як у кіно — коли сцена йде в сповільненому режимі. Нічого не чуєш. Нічого не відчуваєш. Ти ніби у міхурі — від’єднаний від усього світу.

І в ту мить перед очима промайнув увесь сезон. А потім — ще далі. Я згадав, як мені було шість, ми жили в Гамбурзі, і мама попросила забрати сестру з дитсадка, бо мусила йти на роботу. Я був просто дитиною. У нас не було машини, і мама була в безвихідному становищі. Вона працювала вихователькою в садку і просто не встигала забарати молодшу.

Я пам’ятаю, як вона заплакала, просто попросивши мене. А я зібрав усю сміливість, на яку був здатен, пішов до садочка, попросив сестру — і взяв її за руку. Ми йшли пішки через Альтону, повз людей, які, мабуть, шепотіли: "Де ж їхні батьки?".

Я просто дивився перед собою. Провів її додому. Відкрив двері. Коли мама повернулась, вона знову заплакала — трохи через провину, а трохи від гордості. І я теж пишався. Чесно кажучи, думаю, саме тоді й почалась моя подорож — бо саме тоді я вперше відчув, що таке бути лідером.

Усе, що відбувається поза полем, впливає і на гру. Після того спогаду розум повернувся до першого тренування.

І Сон Хин Міна.

"10 мільйонів за нього?!"

Потім — лавка.

Проблеми з Херардо.

Перша розмова з Хабі.

Усі перемоги й поразки.

Усі тренування, розбори, командні розмови.

І тепер — ми чемпіони.

Тоді Neverkusen помер.

І єдине, що я міг подумати:
Ми це зробили.
Справді зробили.

А потім чари зникли — звук повернувся, і всі вже поруч зі мною, обіймають, святкують. І от тоді я зрозумів, що для мене означає цей титул. Це не просто Бундесліга. Це — з цим клубом, з цим тренером і цими хлопцями.

Дякую всім, хто розділив цю мить зі мною.

Дякую, що стали частиною цього неймовірного розділу мого життя.

Зрештою, дружина мала рацію, знаєш? Справа не тільки у футболі. А в тих неймовірних людях, яких ти зустрічаєш. У спогадах, які створюєш. У тому, що лишається з тобою на все життя.

Все це — завдяки цій прекрасній грі.
Футболу.

З повагою,
— Йона

The Players' Tribune