Чому будинки дитини мають зникнути, і що прийде на зміну

До 1 вересня 2025 року, згідно з рішенням уряду, всі будинки дитини мають бути реорганізовані в центри медичної реабілітації, центри соціальної підтримки сім’ї та дітей, інші заклади охорони здоров’я або соціального захисту, а також забезпечити влаштування дітей у сімейні форми виховання. Ця, вже не перша, спроба трансформувати інтернатні заклади в нашій країні, на жаль, і цього разу була не народжена в серці суспільства, а продиктована умовами інтеграції до ЄС. Саме тому вона, як і раніше, наражається на критику та спротив як із боку керівництва окремих дитбудинків, місцевих органів влади, так і деяких експертів та депутатів. Однак дещо змінилось, і це дає надію. Спробую пояснити, на чому базується ця надія, чому трансформація передусім дитбудинків є надважливою і як саме це може (й має) відбуватися.

Наше суспільство досі толерує соціальне сирітство, корупцію та ще деякі ганебні явища сучасного життя. Це свідчить про певну його інфантильність, зосередження лише на власних проблемах, відсутність справжніх лідерів і моральних авторитетів. Наша нація проходить складний шлях у боротьбі за майбутнє, лише прямує до зрілості, формує самосвідомість і справжні людські цінності.

Майже 30 років тому наша держава зробила певні кроки для боротьби із соціальним сирітством, було розроблено Програму з профілактики сирітства та започатковано альтернативні інтернатній системі структури у вигляді дитячих будинків сімейного типу, прийомних родин. На рівні держави було створено інституції, які мали захищати права дітей. З’явилася Програма боротьби з сирітством та безпритульністю, яка поступово втілювалась у життя, почався розвиток національного усиновлення. Держава стала займатися цим питанням із середини 1990-х років.

Але суспільство здебільшого залишалося байдужим до страждання десятків тисяч дітей у закритій інтернатній системі. Багаторічний досвід життя в імперській та радянській системах сформував сприйняття життя кожної людини під постійним тоталітарним контролем. Тому життя дітей у закритих інтернатах пострадянської України більшість громадян сприймала як норму та реальність, яку не треба змінювати. У спілкуванні з людьми я часто чув таку фразу: «В інтернатах у дітей багато іграшок, красиві кімнати та зали, з ними займаються педагоги, їх добре харчують і доглядають за ними». Проте дитині завжди потрібна родина, хай і не дуже заможна, але любляча та дбайлива.

Влада в регіонах і керівники інтернатних закладів навперебій звітували про «щасливих» вихованців, яких так люблять працівники інтернатів, місцеві можновладці та благодійники. Інтернатна система завжди демонструвала назовні переваги перебування дітей саме в інституціях і негативно ставилася до національного усиновлення, опіки та перебування дітей у ДБСТ і прийомних сім’ях. Це було пов’язано з тим, що система намагалася зберегти себе й не хотіла передавати «своїх» дітей в альтернативні, сімейні форми опіки.

Представники ж місцевої влади завжди із задоволенням відвідували пафосні свята в інтернатах, які відбувалися 1 червня та під Новий рік. Кандидати в депутати та різні «благодійники» робили потужні фотосесії для самопіару на тлі гарно вбраних, але таких сумних вихованців. Проблема нашої влади та суспільства — в тому, що маленька дитина з інституції не може сама вирішити свою долю. Її голосу не чутно, її нічні сльози так і залишаються в стінах інтернату.

Важливо зазначити, що інтернатна система як така є місцем несвободи, де дитина не може нормально розвиватися, реалізувати свій потенціал. Біля неї ніколи не буде єдиного важливого дорослого (мами чи тата), з яким дитина матиме постійний психоемоційний зв’язок, що його можливо сформувати лише в родинному оточенні.

Люди, які працюють в інтернатній системі в Україні та інших країнах світу, не винні в тому, що саме інституційне середовище (не персонал) так деструктивно впливає на розвиток дитини та її майбутнє. Не треба звинувачувати працівників системи у всіх смертних гріхах, бо більшість із них справді любить дітей і намагається ними опікуватися. Сама інтернатна модель є токсичною, неприродною. Вона впливає не тільки на розвиток дітей, а й на свідомість персоналу, робить його залежним від кількості вихованців і вчить діяти за логікою самозбереження — навіть тоді, коли це означає знехтувати шансом дитини вирватись із системи.

В Україні часто спекулюють тим, що в цивілізованих країнах теж є інтернати, тому ставлять під питання необхідність їх трансформації та чинять цьому опір. Ці люди не розуміють, що наявність інтернатів для виховання дітей в інших країнах зовсім не пов’язана із соціальним сирітством, а є свідомим вибором саме батьків дитини — для її подальшого виховання та утримання.

Що ж це за заклади? Це можуть бути інтернати для дітей із важкими психічними вадами; важкохворих дітей, які потребують паліативної допомоги та цілодобового медичного догляду. Також це інтернати для дітей із суттєвими вадами зору або спортивні, мілітарні, релігійні, гуманітарні та інші, де діти перебувають разом або опановують певні необхідні навички й не втрачають зв’язку з родинами, бо вихідні, свята та канікули проводять із ними. Такі заклади 24/7 повністю відкриті для батьків, представників влади, журналістів, благодійників, громадських активістів, там діють реальні наглядові ради.

В усьому світі часом трапляються трагедії з дітьми — як в інтернатній системі, так і в біологічних родинах. Не треба порівнювати кількість трагедій і робити хибні висновки. Не треба винаходити «український велосипед» у темі сирітства та майбутнього інтернатної системи. Варто запозичувати багаторічний досвід цивілізованих країн, у яких дитина та родина завжди перемагають систему.

Що ж відбувається з інтернатною системою в нашій країні зараз, під час війни? Вже вкотре за останні 30 років держава намагається реформувати інституції. Але нині вже є розуміння: без створення альтернативних форм виховання дітей та розвитку соціальних послуг у кожній громаді запобігти соціальному сирітству та зменшенню інтернатів по всій країні неможливо. І насамперед важливо трансформувати саме будинки дитини, бо саме туди насамперед потрапляє малеча, що залишилася без батьківського піклування. Треба розвивати патронатні родини, забезпечити їх стабільним фінансуванням і державною підтримкою, бо саме вони мають стати альтернативою будинкам дитини як першому місцю на довгому й важкому шляху маленького сироти в системі.

Які ж нові моделі держава пропонує колективам будинків дитини під час їх трансформації 2025 року?

Будинок дитини може стати центром реабілітації та паліативної допомоги, центром матері та дитини, центром денного перебування для дітей з інвалідністю, реабілітаційним центром або центром надання різноманітних соціальних послуг. Головне, щоби трансформований будинок дитини зберіг працездатний колектив фахівців, отримав необхідну ресурсну та кадрову підтримку від власника та працював на користь дітей і родин зі своєї громади.

Важливо зазначити, що трансформація будинків дитини — це не про ліквідацію медико-соціальних ліжок для дітей, позбавлених батьківського піклування. Такі ліжка можуть бути в трансформованому будинку дитини, але разом із новими ліжками для надання стаціонарних послуг дітям із родин своїх громад. Представники місцевої та центральної влади, трансформуючи будинок дитини, мають чітко розуміти кінцеву мету своїх дій — необхідність створити нові послуги для дітей, які мають батьків, і сімей у своїх громадах; збільшувати та розвивати альтернативні форми виховання в кожному регіоні й на перехідний період зберегти в кожній області доцільну кількість медико-соціальних ліжок. Але не таку велику, яку маємо зараз.

Більш як 90% вихованців інтернатної системи України нині перебувають поза її межами. Після початку повномасштабної війни знайшлися свідомі громадяни України, які всиновили або взяли під опіку дітей із сиротинців. Більшість ДБСТ евакуювалися на захід нашої країни або за кордон, де й далі мужньо опікуються дітьми.

На жаль, соціальне сирітство в нашій країні наразі зберігатиметься. Тому після закінчення гарячої фази війни, коли частина дітей повернеться в Україну, дуже важливо, щоб їх не повернули до сиротинців, а передали на подальше виховання до ДБСТ, патронатних родин, під опіку та в інші альтернативні форми виховання.

Для вирішення цього питання при Кабміні було створено Координаційний центр з розвитку сімейного виховання та догляду дітей, який у тісній співпраці з Мінсоцполітики, МОЗ та Державною службою України у справах дітей реалізує стратегію держави щодо реформування інтернатної системи, створення різноманітних послуг у громадах та поліпшення захисту прав дітей в Україні.

Я був радий долучитися до команди цього Координаційного центру як експерт із трансформації будинків дитини. Регіональний клінічний центр медичної реабілітації та паліативної допомоги дітям «Гіппократ» (Харків) раніше був будинком дитини й пройшов шлях трансформації 15 років тому. Наша команда надала пропозиції органам місцевого самоврядування стосовно трансформації будинків дитини. Ми готові допомогти шановним колегам із будинків дитини та представникам органів місцевого самоврядування, які впроваджуватимуть трансформацію у своїх регіонах.