Два роки тому російські окупанти підірвали греблю Каховської ГЕС: “У лікарні казали, що через підрив дамби загинуло близько тисячі людей”

Два роки тому, 6 червня 2023 року, російські окупанти підірвали греблю Каховської гідроелектростанції в Херсонські області, що спричинило масштабну екологічну катастрофу, загибель та поранення людей, багато людей зникли безвісти. 

Через стрімке зростання рівня води найбільше постраждали населені пункти Лівобережної Херсонщини. Зокрема, окуповане з перших днів повномасштабної війни місто Олешки, населення якого на момент затоплення становило близько 16 тисяч. Відсутність належної евакуації та допомоги з боку окупаційної влади призвели до великої кількості жертв та потерпілих. При цьому російська влада робила все, щоб приховати реальну кількість загиблих на окупованих територіях регіону. 

Містяни самостійно намагалися вижити у складних умовах, опинившись без житла та грошей.

Вікторія (імʼя змінено з міркувань безпеки) — одна з тих, хто бачив на власні очі затоплення Олешок після підриву греблі. Вона з родиною пережила повінь, обстріли власної оселі, загибель сусідів та стала свідкою репресій щодо місцевих жителів. 

Мешканка Олешок розповіла виданню ZMINA про майже півтора року життя в окупації, підрив дамби Каховської ГЕС, поведінку колаборантів  та зникнення безвісти свого чоловіка.

Студентів, які навчалися дистанційно, затримували за українські додатки у їхніх телефонах

На момент повномасштабного вторгнення Вікторія разом з чоловіком та двома дітьми проживала у місті Олешки Херсонської області. Жінка працювала менеджером на заводі з виготовлення металопластикових вікон, а чоловік був приватним підприємцем. Також родина тримала господарство та займалася розведенням рідкісних порід собак.

24 лютого 2022 року жінка прокинулась від вибухів – так для неї почалась війна. Її місто окупували одразу, тому її родина не встигла виїхати до безпечного місця.

На початку окупації містяни певний час взагалі боялись виходити на вулицю. Потім, коли почалися проблеми з постачанням продуктів до крамниць, люди змушені були обмінюватися їжею. Пізніше окупаційна влада почала завозити продукти з окупованого Криму.

“Потім перестали пекти хліб, оскільки не було дріжджів та закваски. Тож люди їздили до сусіднього міста за закваскою. Але за хлібом стояли величезні черги, тому видавали одну буханку на родину або дві для багатодітних сімей”, – каже жінка.

Банкомати теж перестали працювати, тож готівку зняти було неможливо.

Вікторія разом з рідними постійно була вдома, оскільки чоловік боявся за її життя. Адже на кожному перехресті були ворожі блокпости, на яких стояли агресивні окупанти. Кожні два місяці там проходила ротація.

Протягом 2022 року росіяни жодного разу не приходили з перевірками до будинку Вікторії. Зазвичай окупанти перевіряли документи у тих, хто пересувався містом або йшов через блокпости.

“Я чула від людей, що забирали молодих хлопців, яких тримали на підвалах. Якщо знаходили українську символіку, могли забрати. Затримували студентів, які навчалися дистанційно, бо у них на телефонах були встановлені українські додатки. Але, потримавши тиждень, їх відпускали”, – додає вона.

Жінка пригадує, що на початку окупації росіяни викрали місцевого підприємця посеред ночі просто з будинку. Перед цим вони оточили його помешкання, ввімкнувши на машинах прожектори, та спрямували їхні промені на оселю. Пізніше його рідні дізналися, що бізнесмена тримають у якомусь підвалі.

“Ходили чутки, що багато затриманих росіянами цивільних тримають у Каланчаку”, – каже вона.

Під час обстрілів Вікторія разом з сім’єю спочатку ховалась у підвалі, а потім у будинку за шафою. Коли вони звикли до звуків вибухів, то виходили дивитися на прильоти у їхньому районі.

Вікторія постійно спілкувалася з сусідами, обмінюючись з ними останніми новинами. Особливо про місцевих колаборантів, які пішли на співпрацю з росіянами. На ворожий бік здебільшого переходили бандити та прибічники “Партії регіонів”. Вони розповідали окупантам про всіх містян – хто чим займається, де живе і які у кого родичі.

За словами Вікторії, у їхньому районі напередодні так званого референдуму за приєднання до РФ не було насильницької паспортизації. Перед голосуванням по будинках ходили дві жінки разом з військовими та закликали всіх приходити на виборчі дільниці. Вони також розповідали, що Росія прийшла назавжди.

“Казали, що України більше не буде. Але всі зачинилися в домівках, тому на голосування ніхто не ходив. Коли звільнили Херсон, на одному з місцевих телеграм-каналів з’явився допис нашого мера: “Олешки це теж Україна”. Багато хлопців, радіючи цій новині, виходили на вулиці з українськими прапорами, але вони загинули через приліт КАБів”, – пригадує жінка.

За 2–3 дні до підриву греблі росіяни позабирали у містян човни, які стояли на видноті

В окупації родина Вікторії пережила й підрив дамби Каховської ГЕС, який стався 6 червня 2023 року. Того дня жінка прокинулася від дзюрчання води, яка все ближче підступала до оселі. Розбудивши чоловіка і дітей, вона почала збирати документи та речі. Коли вони вийшли на вулицю, вода вже сягала їм до пояса. Родина попрямувала до чотириповерхового будинку, який стояв на пагорбі.

“Нас так швидко затопило, що ми вибиралися через вікна, бо не змогли вийти через двері”, – додає вона.

Пізніше Вікторія разом з сином повернулася додому та врятувала свиню, собак та папуг.

“За 2–3 дні до підриву греблі росіяни позабирали у містян човни, які стояли на видноті. Тож люди рятувалися самотужки. У когось залишилися у схованках човни, а хтось робив плоти з пластикових пляшок. Потім окупаційна влада сказала, що загинуло 36 людей, а у лікарні казали, що загинуло 900. До моргу привозили трупи, які складали один на одного. Серед них були люди різного віку, особливо багато літніх. Чимало людей, яких віднесло течією, вважаються зниклими безвісти. Коли зійшла вода, ніхто не розбирав будинки і не дивився, чи є там тіла. Росіян в перші дні повені взагалі не було, тому нам ніхто не допомагав”, – описує ті події Вікторія.

Здебільшого люди тікали до центру міста, де води майже не було. Тобто двори там були підтоплені, але самі будинки ні. Після підриву греблі багато людей так і не повернулися додому – хтось виїхав з окупованої території, а хтось залишився жити у родичів.

Пересуваючись затопленими ділянками Вікторія пошкодила собі руку, тож змушена була поїхати до лікарні, яка не була затоплена. Там їй зробили укол від правця, бо вода, яка розлилася з Каховського водосховища, була забрудненою.

Згодом Вікторія з родиною та інші містяни заселилися до вільних квартир у чотириповерховому будинку. У помешканні не було ані світла, ані зв’язку, ані газу, тому люди готували їжу надворі на відкритому вогні. Це тривало доти, доки чоловік Вікторії не дістав свій затоплений генератор, який він ретельно просушив, щоб ним можна було користуватися.

Коли зійшла вода, почали привозити гуманітарну допомогу та відчинилися магазини.

Через декілька днів до будинку на автівці приїхало 4 чи 5 російських військових у балаклавах. І одна з місцевих колаборанток запропонувала їм пожити в одній із квартир. Вікторія була проти такого сусідства, тому вона почала сваритися з окупантами.

“Чого вони прийшли? Тут і так по 10–15 людей живуть в одній квартирі, а ви хочете у чуже житло залізти. А один з них почав мені зухвало відповідати, що, мовляв, я найрозумніша чи найсміливіша. А потім я побачила у нього на рукаві нашивку “Дерзкий”. Це були росіяни з міста, бо вони всі “чокали””, – розповідає жінка.

Попри сварку, окупанти залишилися жити у будинку, виламавши перед цим двері в одній з квартир. На думку Вікторії, загарбники зупинилися у будинку лише через те, що він стояв на пагорбі і їм було видно Херсон. Через ротацію росіяни прожили там недовго.

Коли вода остаточно відступила, люди повернулися до своїх домівок. У районі, де проживала жінка, не затопило лише 7 будинків. Містяни почали виносити на вулицю зіпсовані меблі та речі, які підбирав сміттєвоз.

Вікторія з родиною не змогла одразу повернутися до свого будинку, оскільки він через розташування у низині був повністю затоплений. Тож їх на деякий час прихистила сусідка, у якої оселя стояла на вищій ділянці.

“Весь наш будинок був у цвілі, бруді та мазуті. Ми вичистили його, викинувши ламінат, меблі та речі. Залишили холодильник та вмонтовану кухню. Я спробувала випрати футболки, але вони теж були всі у мазуті”, – бідкається Вікторія.

Одного дня снаряд влучив по магазину, який знаходився неподалік від будинку Вікторії. Люди допомагали розібрати завали та розчистити приміщення. До них одразу ж приїхав місцевий журналіст Лис, щоб зняти репортаж про приліт. Він запитував у всіх, хто там був, чи знають вони, хто обстрілює Олешки – росіяни чи українці.

“Але люди не дурні і за цей час вони вже встигли навчитися розрізняти, звідки вихід і через скільки буде приліт. Міни долітали менш ніш за три секунди. Тобто точно не з Херсона обстрілювали”, – вважає вона.

Російські загарбники обстрілювали Олешки 

24 липня 2023 року дві міни влучили у подвірʼя Вікторії, залишивши там величезні вирви. Вибуховою хвилею знесло паркан, а уламками посікло стіни оселі та пошкодило вікна і дах. За її словами, це був вистріл з окупованої частини міста по житлових кварталах, оскільки місцеві знали, що ворожий міномет знаходиться від них на відстані двох кілометрів.

“З 28 квітня 2025 року нашого будинку вже немає. Він повністю згорів і залишилися лише стіни. Це було вже шосте влучання у наше подвір’я і цього разу у будинок. Будинок сусідки, у якої ми жили, теж знищили через шість днів після мого від’їзду”, – зазначає вона.

Тоді після першого прильоту жінка почула ще вибухи неподалік свого будинку. Коли вона вийшла на сусідню вулицю, то побачила, що на дорозі лежать двоє літніх чоловіків. Один з них помер одразу, а інший був ще живий.

“Я підбігла до одного, щоб перевірити пульс. Він був 200-й. Інший був 300-й, тому я пішла додому за бинтами та перекисом водню. Потім приїхали росіяни у цивільному, які теж їх оглянули. Тоді знову почався обстріл, і я побігла до себе. Одна “швидка” не приїхала, бо потрапила під обстріл, а інша приїхала за пів години. Вони забрали пораненого”, – додає вона.

Того дня її чоловік поїхав до іншого міста за продуктами, тому жінка зателефонувала його знайомому, щоб той попередив про обстріл їхнього району. Вона хотіла, щоб чоловік повертався іншою дорогою, а не як зазвичай.

Після повернення чоловік сказав Вікторії, що треба виїжджати з окупованої території. Вони зібрали речі і поїхали на власній машині через КПП Армянськ, де їх та автівку ретельно обшукали. Під час допиту, який тривав три години, росіяни запитували, куди вони їдуть, чи служить у них хтось у ЗСУ.

“Нас допитували у окремих вагончиках. Мене розпитував чоловік у футболці та джинсах. Я відповіла, що ми їдемо до друзів у Крим, щоб діти відпочили на морі від обстрілів. Перевіряли телефони, де вже стояли російські картки. Українську я сховала. Паспорти у нас були українські. Нам видали якісь папірці, типу дозволу, що ми можемо протягом трьох місяців повернутися додому”, – пригадує жінка.

Родина приїхала до окупованого Сімферополя, там вони зняли квартиру на ніч. Місцеві волонтери допомогли їм придбати квитки на потяг до Санкт-Петербурга. Вікторія разом з мамою та дітьми поїхали до РФ, а чоловік повернувся до Олешок. Він сказав, що приїде пізніше, коли вирішить питання з собаками та вмовить свою матір виїхати.

 У Санкт-Петербурзі жінку зустріли російські волонтери, одна з яких поселила їх у себе в квартирі.

Із Санкт-Петербурга родина переїхала в Іван-город, де знаходиться контрольно-пропускний пункт на кордоні з Естонією. Там їх протримали 8 годин. Дорослих, відокремивши від дітей, відвели до звичайного шкільного класу. Просидівши там тривалий час, Вікторія почала кричати, щоб її відвели до дітей. Після цього її викликали на допит, де запитували про номери у телефоні, чи служить хтось з родичів у ЗСУ, куди вона їде та навіщо.

“Я говорила, що їду в Німеччину до родичів. Вони знову перевіряли телефон. Це були люди у звичайному одязі, не військові, може якась їхня поліція”, – припускає вона.  

3 серпня 2023 року Вікторія з родиною приїхала до Німеччини. Весь цей час вона спілкувалась з чоловіком телефоном. Він вивозив машиною інших людей, у яку набирав охочих виїхати з Олешок до Запоріжжя. Останній раз він допоміг виїхати одному пенсіонеру з Олешок до Польщі. Жінка припустила, що чоловіку допомагала пересуватися окупованою територією перепустка, яку йому видали в Армянську.

“Маршрутка, на якій повертався чоловік, їхала в об’їзд через Скадовськ. Люди мали там переночувати, а наступного дня їх привозили в Олешки. 8 серпня чоловік телефонував другу у Скадовськ із заправки у Мелітополі: попросив його зняти йому квартиру. 9 серпня я набирала чоловіка, але ніхто не відповідав. Я зателефонувала другу, але він сказав: “Не переживай. Напевно, він у дорозі, а зв’язку немає”. Але чоловік так і не передзвонив”, – згадує Вікторія.

Пізніше Вікторія з’ясувала, що її чоловік доїхав до Скадовська, коли вже була комендантська година. Коли він йшов ввечері до орендованої квартири, його разом з іншою людиною затримала місцева поліція. Зранку їх відпустили, але потім одного з них знову забрали. Вікторія припускає, що це був її чоловік.

“Мені дали інформацію, що востаннє його телефон був зафіксований біля російських телефонних веж”, – каже вона.

Після зникнення чоловіка жінка звернулася по допомогу до російського адвоката, який відправляв запити до різних російських СІЗО, однак це не дало жодного результату. Ворожа сторона не надає жодної відповіді про затримання її чоловіка, а лише надсилає різні відписки. Тож чоловік досі вважається зниклим безвісти.

Вікторія припускає, що його могли здати місцеві колаборанти, про яких він негативно висловлювався. Ще до повномасштабного вторгнення у нього був конфлікт з одним із них.

Жінка зазначає, що у чоловіка є шрами на лівій брові та на лівій частині верхньої губи.

За словами Вікторії, після зникнення батька старший син сказав, що буде піклуватися про сімʼю, поки той не повернеться. Вони сподіваються, що тато живий і він обов’язково знайдеться. Тож вони продовжать його пошуки.

“Після переїзду до Німеччини менший син погано спав і інколи навіть ходив уві сні, як сомнамбула. Намагалась його відволікати прогулянками та подорожами до інших міст”, – розповідає вона.

Автор: Еліна Суліма

Джерело: ZMINA