«Книжковий Арсенал»: нові видання, тренд на романи 2000-х, журналістика під час війни

Завершився ХІІІ Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал», гаслом якого цьогоріч стало «Все між нами — переклад». Протягом трьох із половиною днів відвідувачі мали змогу долучитися до семи кураторських і спеціальних програм. Зокрема, до програми для та про дітей і підлітків «Знайома мова уяви», спеціальна програма «Кардіограма перекладу», спеціальна підліткова програма «Інтерпретація однозначного» тощо.

На цьогорічному «Книжковому Арсеналі» відбулося понад 200 подій  — дискусії, лекції, читання, воркшопи, зустрічі з авторами, музичні події та перфоманси. Візуальна складова була представлена 17 виставковими проєктами та п’ятьма книжковими колекціями. У подієвій частині «Книжкового Арсеналу» взяли участь понад 250 гостей, були представлені 100 великих та 11 малих видавництв і 6 тематичних книгарень, а також партнерські стенди військових і волонтерських ініціатив. Фестиваль відвідало близько 30 тисяч відвідувачів і відвідувачок.

Здається, найбільшою проблемою гостей та учасників фесту було як спланувати свою програму перебування на «Арсеналі», щоб встигнути відвідати ті заходи, які хотілось, адже часом вони проходили паралельно на різних локаціях.

Знакові тексти 2000-х — знову в тренді

На літературній сцені відбулося публічне інтерв’ю з Іреною Карпою та Юрієм Андруховичем, під час якого ведуча Олена Гусейнова поговорила з письменниками про те, що твори, виданні 20 років тому, нині набувають нової хвилі популярності. У 2003 році вийшли книжки «Дванадцять обручів» Андруховича та «Фройд би плакав» Карпи — й тоді українська література зазвучала по-новому. Зараз їх знову перевидають і перечитують уже молодші покоління читачів, а старші — відкривають їх для себе з іншого боку. Ірена Карпа та Юрій Андрухович розповіли про власний досвід письменництва та про потребу перечитування текстів 2000-х років.

Юрій Андрухович пригадав, як після презентації роману «Дванадцять обручів» у жовтні 2003 року «вибухнув скандал навколо шостого розділу цього роману, бо він був вставний і в ньому сфальсифікована біографія Богдана-Ігоря Антонича, яку я наважився написати. Тож роман “Дванадцять обручів” зазнав масованої атаки в газетах, бо тоді ще ніхто не сидів у соцмережах». 

Олена Гусейнова, Ірена Карпа, Юрій Андрухович

Ірена Карпа сказала, що «зараз сидимо поруч з “історією”. Ви можете одночасно прочитати в підручнику з літератури про письменника і побачити його наживо». Вона розповіла, що «чекала на книжки Юрія Андруховича як одного з китів, на яких постав мій літературний світогляд». Говорить, що припинила читати в підлітковому віці, поки не відкрила для себе книжки Андруховича і Забужко. «Ти бачиш, що це класна мова, хороший смак, гармонія. Перша класна книжка сучасного автора ― це як перший секс, який сподобався. “Перверзія” ― це був переворот мого світу. Коли у тебе є автори-улюбленці — ти дуже чекаєш на книжки. Я тоді лише починала писати й підтягувала покоління своїх ровесників і їхніх батьків. Ніколи не забуду пару з Луганська, яка підійшла до мене і сказала: “Почитали ваших книжок і перейшли на українську мову”», — пригадала Ірена Карпа.

Письменниця розповіла, що була приємно здивована, що нині перевидають її книжки «Фройд би плакав», «50 хвилин трави» та «Добро і зло». «Війна зрушила в людях потребу знати й відкривати для себе нове. Нульові зараз модні, й цікаво буде почути думку молодої читачки та читача про ці книжки. Усе це частина ренесансу культурного опору, і я дуже щаслива, що є його частиною», — Ірена Карпа.

А Юрій Андрухович розповів, що йому здається, що він починає з нуля. «Ніхто навколо не знає, що я зробив десять років тому, і прекрасно для себе відкривають щось “нове”. Йдеться про якусь розсіяність, забудькуватість нашої інформації поміж поколіннями. Але з іншого боку ― ну і добре, щоразу якесь відкриття, щоразу хтось ошелешений і захоплений. Тобто я за те, щоб ця гра з нуля тривала», — сказав Юрій Андрухович.

Оксана Забужко: «Рятують тих, чию культуру знають, а не тих, чиї діти плачуть на руїнах»

Чи не найбільшу кількість глядачів зібрала презентація книжки Оксани Забужко «Наша Європа». Вона містить есеї, мемуари та передмови, написані протягом трьох років повномасштабної війни. За словами письменниці, її нова книжка має «янусоподібне обличчя», бо розрахована не лише на українського читача, а й на європейського. Це діалог авторки, який складається з різножанрових текстів, із Європою, де героями-співрозмовниками виступають письменники (Мілан Кундера, Ален Польц, Чеслав Мілош та інші), політики.

Під час презентації книжки Оксани Забужко

«Останні три роки я працювала в основному на європейських ринках. Якщо люди щось замовляють, то тим самим є оказія пояснити європейцям нашу Україну, і скористатись цією трибуною — то святе діло. Тут питання в різниці аудиторій, у різниці читачів. По-різному читаються ті самі тексти читачем західним і читачем нашим. Нас тригерять із європейцями все ж різні речі», — розповіла Оксана Забужко.

Далі йшлося не лише про книжку «Наша Європа», а про шлях України в європейському просторі, про зміну історичного циклу, про занепад імперій, про новий безпековий пояс Європи з Україною в центрі.

Модератор презентації Вадим Карп’як поцікавився у письменниці її думкою, чи може Європа сказати про нас «наша Україна» та чи готова її захищати.

«А це питання не до них, а до нас, адже ми тільки під час повномасштабного вторгнення почали розуміти значення культури. Розуміння базового, що культура є паспортом, перепусткою в клуб європейських країн із певним набором уявлень кого треба рятувати передусім. Рятують тих, чию культуру знають, а не тих, чиї діти плачуть на руїнах», — відповіла Оксана Забужко.

Розмова з письменницею тривала півтори години, після чого ще більше тривала автограф-сесія. Охочих отримати підпис Оксани Забужко на щойно купленій книжці не лякала ні чималенька черга, ні оголошена у місті тривога.

Наталія Нагорна: «Ми розказуємо історії людям, які досі дозволяють собі розкіш щось відчувати»

Під час «Книжкового Арсеналу» на вуличній сцені пройшла дискусія «Співпереживання досвідів: журналістика і війна», організатором якої виступила компанія «1+1 media». У ній узяли участь начальник відділу комунікацій 24 ОМБр, молодший лейтенант, кореспондент ТСН Іван Петричак; пресофіцер 24 ОМБр Олег Петрасюк і воєнна кореспондентка ТСН Наталія Нагорна. Модерувала дискусію ведуча «1+1 Марафон» і ТСН, авторка ютуб-каналу «Марічка» Марічка Падалко.

Учасники обговорили такі питання: які історії варто показувати, а які — зберігати у тиші? Як фотографія і слово фіксують війну — і змінюють сприйняття? Як не перетнути «червоні лінії» — й водночас донести правду?

«Існує така думка у журналістиці, що якщо у людини щось погане сталося, якщо ми на місці знімаємо репортаж або просто перебуваємо поруч — то до людини не можна підходити, є треба з нею говорити. Людина в горі та стресі часто може залишатися сама, хоча найбільше у світі вона може потребувати допомоги. Візьмемо страшну ситуацію — у людини загинула дитина. Чому ми думаємо, що вона не захоче про неї говорити? Чому ми вирішуємо замість неї? А можливо, в цю хвилину вона найбільше хоче про неї говорити», — поділилася Наталія Нагорна.

Вона додала: «Проблема в тому, що нашу журналістику почали сприймати за телеграм-каналами. Ви насправді не завжди бачите, що важливого було в цій історії. Я дуже не люблю хайпові заголовки. Коли ми розказуємо історію, то насамперед заради тих людей, яким треба трошки більше, ніж просто яскравий заголовок. Людям, які досі дозволяють собі розкіш щось відчувати».

Іван Петричак пригадав як, виконуючи редакційне завдання, фотографував прощання з загиблим військовим. До нього підійшов брат померлого і подякував за роботу, бо ці знімки він зможе показати родичам, які не змогли приїхати. А в іншій ситуації, за його словами, прийшовши на прощання, він не зміг знімати й просто пішов.

Під час обговорення питання про те, що дозволено висвітлювати журналістам, які працюють у зоні бойових дій або з військовими, Марічка Падалка пригадала, як довго намагалася домовитися про інтерв’ю з Максимом Неліпою. Він відповідав, що йому не дозволяє командування. «А тепер він загинув, і більше він вже нічого не розкаже», — сказала Марічка Падалка.

Пресофіцер 24 ОМБр Олег Петрасюк прокоментував, що існують такі ситуації, коли не можна дозволити публікацію, бо це може наражати на небезпеку побратимів, якщо ті ще не відійшли з позицій, але можна записати та відтермінувати показ чи публікацію.

На «Детекторі медіа» також можна прочитати про презентації ще двох книжок. Це видання про столітню історію першого українського радіо — «Українське радіо. Історія буремного століття», презентація якого проходила у форматі панельної дискусії на тему «Століття боротьби й надій: за лаштунками роботи першого Українського радіо». А також про презентацію збірки поезій Тетяни Власової «Вільність», яка проходила у формі поетично-театрального перфомансу «Багато війни. Багато любові».

Фото надані організаторами «Книжкового Арсеналу»