Пам’яті журналіста, пластуна, добровольця Віктора Гурняка

Віктор Гурняк – настільки багатогранна особистість, що важко писати про нього з якогось одного боку. Утім, нині, у День журналіста, насамперед, згадуємо його як репортера: Віктор знімав для Reuters, Інсайдера, LUFA – був одним із перших репортерів, хто висвітлював війну, яку росія розв’язала проти України в 2014 році. 

Енциклопедія сучасної України розповідає про Віктора Гурняка як громадського діяча, фотокореспондента, пластуна, військового. 

Він народився у Тернополі 8 червня 1987 року, навчався у Тернопільській загальноосвітній школі № 27, закінчив Технічний коледж Тернопільського технічного університету імені І. Пулюя (2006). З 14-ти років у «Пласті», Національній скаутській організації України. Виховував членів юнацького гуртка «Орли». Керував інформаційною ділянкою в Тернопільському «Пласті». Організатор багатьох акцій і комендант всеукраїнського табору «Легіон-11». 

Як репортер, працював у газеті «20 хвилин» (Тернопіль), редагував пластовий часопис «Цвіт України». Прессекретар партії «ПОРА» в Тернопільській обл. (2004–2005). Засновник і перший голова Тернопільського осередку Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Фундація регіональних ініціатив» (2005). З дитинства також захоплювався фотосправою. Його фотороботи друкували в тернопільських ЗМІ. У 2007 році – фото пожежі на горі Ай-Петрі, свідком якої він випадково став, потрапили у ТОП-тижня, їх опублікували рейтингові українські видання. Відтоді співпрацював з багатьма інформагентствами. Є співзасновником фотоагентства «LUFA». 

Віктор Гурняк брав активну участь у Революції гідності та готував репортажі із Євромайдану. Висвітлював події на Майдані і завжди йшов у гарячі точки, щоб показати всю правду світу. Згодом у березні 2014 року їздив до Сімферополя як репортер – розказував правду про те, що відбувається в Криму через російське вторгнення та надавав допомогу українським військовим.

Сестра Віктора Ольга розказує, що якось під час поїздки на Схід військовий кореспондент Віктор Гурняк побачив на блокпосту українського військового, який мав порване взуття.

- Тоді армія була загалом погано забезпечена, Віктора це вразило так, що на тому блокпосту він зняв своє взуття і віддав цьому військовому. Цей момент став поштовхом для нього і мотивував далі шукати та передавати необхідне спорядження для українських захисників. Він почав волонтерити: збирав кошти та купував необхідне спорядження від шкарпеток до приладів нічного бачення, від бронежилетів до касок та автомобілів. Допомагав із транспортуванням і самостійно доправляв вантажі, забезпечуючи необхідним спорядженням бійців добровольчих батальйонів на Сході України.

У серпні 2014 року Віктор Гурняк добровольцем пішов захищати у 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар» Сухопутних військ Збройних сил України, де був старшим навідником гранатометного відділення. Загинув від мінометного снаряду, коли під обстрілом вивозив поранених у районі 32-го блокпосту на Луганщині.

Крім великої кількості фото, які залишив Віктор Гурняк (рідні та друзі репортера часто влаштовують виставки його фоторобіт у різних містах України та за кордоном, аби показати Вікторові роботи), він також знімався у відеокліпах та документальних фільмах. Так, у 2007 зіграв роль вояка УПА у відеокліпі «Не кажучи нікому» музичних гуртів «Тартак» і «Нічлава» та в документальному фільмі «Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939–1941» Тараса Химича. До того ж, Віктор і сам був режисером кліпу на хіт Сашка Положинського «Мій ЛицарськийХрест», що написана у 2008-му саме на пластовому таборі «Легіон».

У кліпі, який зрежисував Віктор, український хлопчик питає діда: «А як стати справжнім лицарем?» – «Кожен лицар має здобути свій хрест!». 

Свого Віктор Гурняк здобув 19 жовтня 2014 року на Луганщині, коли вивозив поранених і потрапив під мінометний обстріл… Йому назавжди 27…

Укрінформ попросив розповісти про те, яким був цей надзвичайний чоловік, його найрідніших людей – маму та молодшу сестру. 

Мама Віктора пані Марія Гурняк свою розповідь про сина почала з подяки всім захисникам, які продовжують нас захищати в цій війні, та слів підтримки кожній родині, яка втратила сина, чоловіка, батька. А також – із прохання до суспільства: не ділити війну на АТО/ ООС та повномасштабне вторгнення, а чітко вчити дітей та розказувати всім реальну історію сучасної війни, адже вона почалася в 2014 році. 

- Саме хлопці, які першими стали на захист України, були тими, хто зберіг державу. Тому вони не “атошники”, не “учасники АТО”, вони - захисники України. Для нас, родин Героїв, чиї рідні загинули при захисті Батьківщини в період з 2014 по 2022 рік, дуже боляче чути, коли лік війні ведуть із 2022 року. Навіть сам Віктор написав в останньому дописі в одній із соцмереж, за декілька днів до загибелі: “До сліз мені більше всього хочеться, щоб ми пам'ятали подвиги всіх Героїв, хто віддав своє життя за нас з вами.”

Віктор, розповідає пані Марія, завжди ставив наперед благо інших.

- У пластунів є один із трьох головних обов’язків - допомагати іншим. Так син завжди його дотримувався. Коли йому було 14 років, в школі Віктор писав твір на тему: «Ким я хочу стати в майбутньому». Він написав, що хотів би стати психологом або секретарем, хотів би мати свою фірму чи працювати на великому підприємстві. “Але найбільше я хочу зробити великий внесок в розвиток та розквіт нашої держави!» - написав тоді мій син. 

Коли почалася війна, Віктору було 26 років, згадує мама. В серпні 2014 року як доброволець долучився до батальйону «Айдар».  На Схід, пригадує пані Марія, син завжди їхав з посмішкою на вустах. 

- Просив лише від мене благословення.

Мама Віктора Гурняка каже, що воля і дух свободи, які в ньому жили, не дозволили б йому жити чи чинити якось інакше.

- Я часто згадую його слова, які він нам говорив між своїми поїздками на фронт. «Готуйтеся до великої війни!». – Знав, бачив, що буде щось страшне. Уперше сказав про велику війну після повернення із Криму весною в 2014 році – він знімав там, як репортер, «зелених чоловічків», ділився потім, що було дуже боляче за наших військових і за той український прапор... Вітьок завжди носив із собою за бронежилетом синьо-жовтий стяг. Коли він загинув, той стяг назавжди став червоно-чорним від Вікторової крові…

Сестра Віктора Гурняка Оля каже, що вони з братом були дуже близькі. 

- У нас невелика різниця у віці – Вітьок старший за мене на 1,5 роки, тому у нас було багато спільних пригод, ми з братом були дуже дружніми завжди. У брата була суперсила: він міг домовитися з будь-ким про будь-що, при тому дуже швидко. Душа компанії, завжди усміхнений, каже сестра Віктора Гурняка.

- Таких людей – один з мільйонів! Саме тому пройшло вже стільки часу – понад 10 років з дня, як він загинув, – а так багато людей його пам’ятає, влаштовують акції в його честь, засновують стипендії в УКУ, облаштовують сквери пам’яті, перейменовують в його честь школи, започатковують десятки інших малих ініціатив… Йдуть в гори, присвячуючи це йому, – як то зробила я.

Мені було важко пережити втрату. Якось я зустріла друга Вітька, це військовий Ігор Карабін. Він сказав, що їде на Монблан. І згадав, як при їхній останній зустрічі з Вітьком брат сказав Ігору, мов, колись поїдемо разом. Я подумала, що це мені такий знак від нього. В 2016 році я з футболкою Віктора і прапором зійшла на вершину гори Монблан.

Зараз Ольга мешкає в Нью-Йорку. Там співзаснувала з друзями волонтерський фонд, продовжує справу брата. 

- Ми назвали фонд «Victory for U» - «Перемога для України - це перемога для тебе», збираємо кошти та закуповуємо спорядження, дрони, автівки для військових, влаштовуємо різні події, стараємося показати українську культуру тут в Нью-Йорку. Я тішуся думкою, що таким чином продовжую справу брата. Власне, ми всі в родині це робимо: батько працює із родинами безвісти зниклих та полоненими, допомагає шукати хлопців, координує… Ми всі продовжуємо справу Вітька після його смерті… Вікторове життя нас докорінно змінило, - каже Ольга.

Найбільше Ольга шкодує, що їм з братом так мало часу випало побути разом.

- Віктор завжди був у шаленому русі: зранку в Тернополі, ввечері – в Німеччині, наступного дня вже повертається через кордон і одразу на Схід, до хлопців. У нього були два телефони – вони постійно дзвонили. Він майже не спав. Постійно щось звідкись діставав і комусь віз – від шкарпеток, броників та касок до машин, які самі ж з друзями перефарбовували. Військові дали йому позивний «Олігарх»: хтось якось сказав, мов, Вітьок, тебе що не попроси – усе дістанеш. Так і причепилося. Хоча в Пласті його знають за псевдом «Гарт».

Що примітно – усе, що він діставав, віддавав хлопцям, собі не лишаючи майже нічого. Сам ходив у поганенькому бронику без бокової броні. Скільки друзів йому ще за життя казало: «Вітьок, якби не ти, я би не був живий».

Мені досі здається, що він просто десь поїхав у своїх вічних справах.  В мене на заставці на телефоні досі його фото... Я не можу видалити його контакти із телефонного списку. На руці маю татуювання: три вершини, це Віктор, я і наш молодший брат Остап. Це минуле, сучасне і майбутнє. Моє завдання в житті – жити, аби пам'ять про нього жила…

У Віктора залишилася донечка Юстинка, на момент його загибелі їй було всього 2,5 рочки. Зараз Юстинці  - 13, вона дуже схожа на татка і має подібні вподобання: теж пластунка, гарно малює і любить фотографувати.

Віктор Гурняк похований у Львові на Личаківському кладовищі на Пластовому Меморіалі, поруч з видатними пластунами та основоположниками Пласту. 22 жовтня 2014 року провести його в останню путь зібралося кілька тисяч людей... 

Віктор нагороджений бронзовим та залізним Пластовими хрестами (бронзовий хрест дають за врятоване життя, залізний – пластунам, які положили своє власне в боротьбі за Україну – ред.). 

Окрім найвищих Пластових нагород, 28 серпня 2021 року Віктор Гурняк нагороджений також найвищою державною нагородою – званням Герой України з удостоєнням ордена «Золота зірка» (посмертно). 

Також він є кавалером Ордену «За мужність» ІII ст. (31 жовтня 2014, посмертно). Віктору посмертно надано багато інших нагород та почестей.

Вічна шана Герою!

Фото Книга пам'яті