Чи допоможе Путін Трампу домовитися з Іраном?

Повідомлення американського президента про результати не анонсованої заздалегідь телефонної розмови з російським диктатором, опубліковане, видалене й знову розміщене в середу на платформі Truth Social, схоже, стало свідченням глухого кута, в який зайшли переговори щодо іранської ядерної програми. Дональд Трамп зазначив, що в нього склалося враження, буцімто Владімір Путін погодився з тезою про те, що неприпустимо, щоб Іран володів ядерною зброєю. Господаря Овального кабінету, здається, потішила пропозиція кремлівського вождя взяти участь у переговорах.

Пости Дональда Трампа в соціальних мережах — жанр специфічний, який незмінно збентежує читачів. Серед іншого в цьому випадку впадає в око, що більш як половину розповіді про зміст розмови з російським лідером присвячено іранському питанню. І це через дві-три дні після другої зустрічі української та російської делегацій у Стамбулі, що продемонструвала безперспективність досягнення мирної угоди в цьому форматі. Це на тлі наполегливих пропозицій України, Туреччини та європейських партнерів організувати пряму зустріч із Росією на рівні глав держав. Зрештою, це після неймовірно вдалої атаки СБУ на стратегічну авіацію противника, про яку Дональд Трамп повідомляє лише, що Владімір Путін упевнений, що змушений на неї відповісти! Про якусь реакцію американського президента на цю заяву в пості не йдеться. По суті, глава Білого дому просто вкотре ретранслює путінські погрози, а хазяїн Кремля використовує його для передачі меседжів, які не готовий публічно обговорювати від першої особи (пост Дональда Трампа — наразі взагалі єдине свідчення реакції Владіміра Путіна на українську атаку російських аеродромів). Складається враження, що для господаря Білого дому основним пунктом обговорення була запропонована російським диктатором допомога в «дуже важливому питанні» — запобігти одержанню Іраном ядерної зброї.

Можна згадати, що Москва й раніше, ще взимку, виявляла готовність зіграти роль посередника між Вашингтоном і Тегераном. Та наразі ці її послуги не були затребувані. Що ж відбувається нині й чому тепер США їх потребують?

Почати слід із констатації того, що ірано-американські переговори про ядерну програму, незважаючи на незмінно оптимістичні коментарі з боку представників Білого дому, зайшли в глухий кут. Після п’ятого раунду, який відбувся в Римі 23 травня, стало очевидно, що стартові позиції сторін не можна звести до спільного знаменника. Ще гіршим є те, що сторони не демонструють готовності їх коригувати. Якоїсь суттєвої динаміки, що свідчила б про пошук прийнятного компромісу, не помітно. Тегеран наполягає на збереженні можливості збагачувати уран, відмовляється позбутися вже виробленої сировини й демонтувати обладнання. Вашингтон вимагає припинити збагачення.

Водночас іранці ще менше схильні до поступок, ніж американці. Білий дім виявляв гнучкість, намагаючись знайти модель, що дала б змогу Тегерану зберегти обличчя, а Вашингтону — заявити про досягнення «дуже гарної угоди». Але Ісламська республіка послідовно відкидала всі варіанти.

Останню пропозицію спецпредставника американського президента Стіва Віткоффа передав міністрові закордонних справ Ірану Аббасу Аракчі глава зовнішньополітичного відомства Оману Бадр аль-Бусаїді під час візиту до Тегерана 31 травня. Текст послання не оприлюднили. Якщо вірити витокам у пресу, згідно з цим варіантом, США готові визнати право Ірану на мирну ядерну програму, однак кінцевою метою угоди залишається припинення збагачення урану на території Ісламської республіки. У майбутньому для забезпечення потреб цивільної ядерної програми планується налагодити збагачення під контролем МАГАТЕ в межах регіонального консорціуму, який буде створено за участю сусідніх арабських країн із американською технічною підтримкою. США навіть обіцяли допомогти Ірану з будівництвом атомних електростанцій.

Розуміючи, що така модель потребує тривалих технічних консультацій, американці запропонували укласти спочатку тимчасову угоду, яка дасть змогу продовжити переговори. На цьому етапі передбачалося, що Іран збереже можливість і далі збагачувати уран до невеликої концентрації. «Нью-Йорк Таймс», яка опублікувала ці деталі, зазначає, що остаточної угоди вдасться досягнути нешвидко й відповідатиме за її виконання, ймовірно, наступна адміністрація Білого дому. Наразі ж Ісламську республіку рятують від необхідності почати виконувати найнеприємнішу для неї американську вимогу — демонтувати центрифуги, дозволяючи обмежитися зобов’язанням припинити збагачення пізніше.

Однак Іран відкинув і цей варіант. Минулої середи рахбар (верховний лідер Ісламської республіки) аятола Алі Хаменеї вкотре заявив, що вимога припинити збагачення урану «повністю суперечить цінностям Ісламської революції». Іран, за його словами, є незалежним і не потребує дозволу США.

 З одного боку, горду непоступливість верховного лідера можна зрозуміти. Ядерна програма — предмет національної гордості, символ того, що попри санкції та зовнішній тиск Ісламська республіка здатна вирішити найскладніші технічні завдання. Крім того, це питання політичного престижу. Володіння ядерними технологіями —  це не просто демонстрація реальної незалежності від зовнішнього тиску. Це й заявка на регіональне лідерство, і натяк на можливість за потреби в стислий термін одержати зброю, яка дасть змогу погрожувати кому завгодно. Переговори вже допомогли виграти кілька місяців, за які Іран, згідно зі звітом МАГАТЕ, майже подвоїв свої запаси урану, збагаченого до рівня понад 60%, довівши їх обсяг до більш як 400 кг. Експерти наголошують, що Ісламська республіка є єдиною країною світу, яка має такий запас високозбагаченого урану, не володіючи ядерною зброєю.

Однак з іншого боку, з огляду на зацікавленість тегеранського режиму в знятті санкцій, така непоступливість може здаватися дивною. Соціально-економічна ситуація в Ірані залишається вкрай напруженою, загрожуючи вибухом. Протягом останнього тижня країну, де дуже погано розвинене залізничне сполучення, практично паралізував страйк водіїв-далекобійників, спричинений зростанням цін на базові продукти. У цій ситуації можливість військового удару виглядає просто вбивчою для нинішнього режиму.

Зарозуміла впертість режиму аятол, вочевидь, викликана посиленням скепсису щодо готовності американського президента виконувати гучні погрози, які він щедро розсипав протягом останніх пів року. Схоже, в Тегерані теж схильні вважати, що Трамп завжди здає назад. Можливо, остаточно там це усвідомили після того, як Вашингтон згорнув операцію проти єменських хуситів, яка дорого обійшлася Білому дому, виявила певні логістичні, ресурсні й технологічні обмеження американських збройних сил, але не завдала нищівних втрат противнику.

 Очевидно, що гіпотетична операція проти Ірану була б на два порядки складнішою й дорожчою. Згідно з можливими сценаріями такої операції, які прораховували в Пентагоні, для досягнення результату «відбомбитися» не вийде. Якщо розпочнуться бойові дії, йтиметься не про разовий ракетно-бомбовий удар, а про «відкриття фронту», що не тільки становитиме серйозну загрозу для життів американських солдатів у регіоні, а й загалом дестабілізує ситуацію в непередбачуваний спосіб.

 На додачу до суто військово-технічних міркувань, політичні ризики, схоже, стримують Білий дім іще ефективніше. Якщо розпочнеться регіональна війна, всі «чудові угоди» із Саудівською Аравією, Катаром і Об’єднаними Арабськими Еміратами, які Дональд Трамп привіз зі свого «фантастичного» турне, коштуватимуть не більше, ніж папір, на якому стоять підписи. Іран недвозначно погрожує арабським монархіям Перської затоки в разі удару по його ядерній інфраструктурі. Попри все бажання США навряд чи були б у змозі убезпечити своїх регіональних союзників від іранських ракет і дронів, а в Білому домі сама ідея необхідності таких витрат, схоже, не викликає особливого ентузіазму.

Чи може втручання Москви вивести переговори з глухого кута? Навряд. У принципі, Росія, як і інші країни ядерного клубу, не зацікавлена, щоб у ньому з’являлися нові учасники. Але крім цих загальних міркувань, у Росії немає особливих причин сприяти досягненню угоди. Владімір Путін якраз зацікавлений у тому, щоб Дональд Трамп виглядав (і був) розгубленим боягузом, який відступає перед упертістю за визначенням слабшого противника. З інших причин, але сценарій ескалації теж влаштовує Москву. Якщо США загрузнуть у новому масштабному конфлікті, вони ще більшою мірою будуть готові кинути європейських партнерів напризволяще, а Україну віддати в зону інтересів Росії. Можливості закупати американське озброєння для західних союзників Штатів зменшаться, а от ціни на нафту зростуть. Вашингтону потрібно зробити якийсь суттєвий подарунок Москві, щоб залучити її в іранському питанні на свій бік. У принципі, це теж не зовсім неможливо: наприклад, можна зняти або послабити санкції, не чекаючи якогось прогресу на російсько-українському треку.

Та навіть якщо Росія захоче допомогти, навряд чи її залучення до переговорного процесу допоможе переконати Іран виявити гнучкість. Тегеран не довірить Москві зберігання свого високозбагаченого урану. Енергетичні станції «Росатом» готовий будувати й без дозволу Вашингтона. Особливих важелів тиску на Хаменеї в Путіна немає. А от подальше затягування переговорного процесу російські дипломати цілком можуть забезпечити.

Щоправда, не всі в регіоні готові нескінченно спостерігати за тим, як працюють іранські центрифуги. В разі, якщо найближчими місяцями американський тиск не призведе до припинення збагачення урану, зростає ймовірність ізраїльського удару по іранській ядерній інфраструктурі. Наразі США стримують свого союзника, але в Тель-Авіві наростає роздратування. Не можна виключати, що Ізраїль наважиться ослухатися й узяти справу в свої руки. Знищення «сіоністського утворення» — офіційне завдання Ісламської республіки. Якщо режим аятол одержить ядерну зброю, знищення загрожує єврейській державі, а не далекій Америці. Після 7 жовтня Ізраїль не може дозволити собі ставитися до такої риторики недостатньо серйозно.

Шансів на це додає внутрішньополітична ситуація. Ймовірно, на початку осені, після літніх парламентських канікул, країна піде на дострокові вибори. Без американської допомоги Ізраїль не в змозі покласти край іранській ядерній програмі, але може суттєво відкинути її назад. Окрім того, розрахунок може бути на те, що американці мимоволі втягнуться в конфлікт, коли Іран почне відповідати.

Якщо Дональд Трамп хоче уникнути цього сценарію (а він явно не хотів би такого розвитку подій), йому треба нарешті продемонструвати здатність щось робити, щоб досягнути проголошених цілей. Владімір Путін йому в цьому не допоможе.

Порожні погрози й задобрювання диктаторів не сприяють стабільності — ні на Близькому Сході, ні в інших регіонах.