36 годин без сну та мобілізація депутатів․ Інтерв'ю з вчителем історії, який став розвідником

Бути розвідником – звучить круто, однак за цим словом стоять понад 30 годин без сну, пекельні бої та надзвичайно важкі завдання. Іноді військовим здається, що вони роблять не все, що можуть – а ще трішки більше.

Військовослужбовець Третього армійського корпусу ЗСУ Яніс Терещенко до повномасштабного вторгнення Росії працював вчителем історії. Усе змінилось одного ранку, коли ворог атакував Україну – тоді чоловік твердо вирішив, що не навчатиме дітей, а захищатиме.

В ексклюзивному інтерв'ю 24 Каналу Терещенко відверто відповів, чи засуджує колег-вчителів, які досі працюють в освітніх закладах, маючи бронювання. Також розповів про найважчий напрямок фронту та якими були 36 годин без сну.

Легендарний порятунок чоловіка у Венеції

У березні 2025 року ви врятували чоловіка у Венеції, який стікав кров'ю після ножового поранення. За це отримали особисту подяку від мера міста. Як ця історія відбулась? Ви були у відпустці з дружиною і могли б просто пройти повз, адже бачили на війні багато болю та жаху, але зупинились. Чому?

Це питання мені ставлять часто. Однак це ж навіть звучить дивно. Людина вмирає і треба пройти повз. Тобто як? А якби він тонув, я б теж на це дивився? Спостерігав би? Ні. Якщо людина лежить в калюжі крові – це означає, що вона потребує допомоги.

Йому (чоловіку – 24 Канал) пощастило.

А ви завжди із собою носите турнікет чи аптечку?

Звісно, завжди. Особливо у відпустці, тому що під час неї в мене немає із собою броні, шолома, в мене немає із собою зброї. А відчуття безпеки – це ж така річ, яка за час військової служби має певні свої конотації такої категорії, як власна безпека.

І те (розуміння – 24 Канал), що окрім мене ніхто мені не допоможе, тому треба хоча б із собою мати аптечку. Це вже трохи знижує тривожність, трохи розслабляє. Так я знаю, що в мене є аптечка, і в разі чогось я не безпорадний.

Інтерв'ю з Янісом Терещенком: дивіться відео

Військові, які приїжджають у відпустку і перебувають або в Україні, або за кордоном, почуваються у більшій безпеці, ніж на фронті? Чи можуть бути загрози у вигляді ДРГ, які слідкують за військовими, або ж росіяни за кордоном, які вас відстежують? Чи це вже конспірологічні припущення?

За кордоном росіянам я би радив переживати більше, ніж українцям. А за мою безпеку у Києві подбала Служба безпеки України. У нас все добре у всіх тилових містах.

Щодо безпеки, Росія тероризує Київ майже щоденно. Фактично кожного дня є терористичні атаки, сотні баражуючих боєприпасів, ракет, балістичних ракет, які влучають в житлові будинки, в багатоповерхові будинки. І це небезпека, це значна небезпека.

Не всі прифронтові міста живуть в такій небезпеці, в якій, наприклад, живе Київ. В Києві аптечка також завжди зі мною.

В столиці є комунальні служби, які в разі чогось розберуть завали, є швидка допомога, яка приїде буквально під ноги. В прифронтовому місці швидка допомога не факт, що приїде, не факт, що встигне, не факт, що вистачить екіпажів.

Так само, наприклад, складнощі Венеції полягають в тому, що не приїде швидка допомога під ноги, тому що вони не їздять, там немає де їздити, там немає вулиць, там є річка. Тобто їм треба катером доплисти й добігти пішки.

А як довго чекали тоді швидку?

Приблизно 10 хвилин.

Але цей чоловік міг стекти кров'ю за цей період?

Він за три хвилини б стік.

Серйозно?

Звісно. Критична кровотеча.

А яка рана була?

У нього була глибока колота рана вище коліна на 20 сантиметрів, з внутрішньої сторони стегна. Він не встиг втратити багато крові насправді. Якби ще трішки полежав, то все… Якщо коротко – для того, щоб бути блідим йому вистачило, було ще трохи часу до того, щоб він втратив свідомість.

Його поранили ножем і втекли?

Вдарили ножем, так. Кілька разів. В нього були поранені й руки. Я оглянув його, тому що питання ножового поранення досить слизьке. Може бути багато пошкоджень, як і уламкові, яких не так просто помітити.

Тому я, наскільки міг, одразу його оглянув, і в нього були ще поранення, але не всі з них були критичними. Тобто зупинки кровотечі потребувало одне з них.

Ви повідомляли, що люди поруч намагались перетиснути рану ременем. Це б допомогло, чи все ж знадобився турнікет? Я так розумію, ви турнікет саме наклали?

Так, я наклав турнікет. В цей момент йому намагалися надати допомогу, використовуючи його ж ремінь. Просто проблема в тому, що йому перетягнули ременем гаманець у задній кишені. І загалом ремінь – це все-таки не засіб надання допомоги, це той засіб, який був під рукою.

А у мене був конкретний засіб для зупинки кровотечі, тобто ефективніше ж використати турнікет. Затягнути ногу можна будь-чим. Можна примудритися затиснути її навіть і голими руками. Питання в тому, наскільки це буде ефективно.

Турнікет – це 100% ефективності. Тому коли я побачив, що люди намагались надати йому допомогу, я поставив свої речі, витягнув турнікет і зупинив кровотечу.

Чому важливо пройти курси з надання домедичної допомоги

Значить кожна людина має бути готова надати собі або навіть незнайомцю допомогу. Як ви ставитесь до тих людей, які не пройшли курси домедичної підготовки?

Загалом я б хотів, щоб якомога більше людей проходили заняття з надання домедичної допомоги. Це важливо, бо ситуації бувають іноді дуже дурні. Трагічний випадок може бути навіть внаслідок розбитої скляної вази.

Тобто не треба навіть ракетного обстрілу?

Звісно. Можна не втримати в руках банку – вона впала і можна невдало на неї наступити. Іноді трапляються справді дурні випадки. Наприклад, людина впала від судоми, від епілептичного припадку і розбила собі голову об землю, бордюр, чи ще щось.

Ви мали такі навички до війни? До того, як пішли служити?

Деякими знаннями я володів до цього, тому що це важливо в житті. Однак щодо зупинки кровотечі, носіння із собою турнікета – ні, такого раніше я не робив. Раніше у мене із собою була маска-клапан для штучної вентиляції. Тобто дуже примітивні засоби для надання допомоги. Наприклад, пластир, це суто щось механічне, щось побутове.

Зараз у мене із собою ціла аптечка, тому що знаю, що ось, перебуваючи в Києві, я можу застати чергові ракетні обстріли чи атаки дронів, тому треба буде якось діяти.

Я не можу собі дозволити просто залишатися осторонь, стояти дивитись на це, якось проігнорувати чи залишити людину помирати. І це не через те, що я не можу нічим допомогти, а тому, що я навіть не дав собі шансу цій людині чимось допомогти. Мені б було соромно перед самим собою. Я не хочу, щоб мені було перед самим собою соромно. Тому я намагаюсь бути готовим до викликів сьогодення.

На вашу думку, окрім домедичної підготовки, які ще навички мають бути в українців, особливо під час війни? Можливо, потрібно ще якусь іншу підготовку пройти, аби бути готовими до відповідних ситуацій? Ви як розвідник вже зараз можете це з точністю сказати.

Важко сказати. В принципі, всі навички життя важливі. Людина вважає, що має вміти все. Особливо у нас зараз дійсно важка ситуація і часто доводиться приймати побутово важкі рішення.

І в принципі, будь-які навички не будуть зайвими, аж до якихось елементарних телекомунікацій: самому собі полагодити зв'язок, полагодити світло і так далі, це теж треба вміти. Тобто, якісь такі речі, які можна зробити самому, я вважаю, що краще робити самому. Це те, що елементарне, те, що не потребує якихось спеціальних, складних технічних рішень і так далі.

Однак щодо медичної допомоги, тут по-іншому. Коли будь-що станеться, це можна пережити.

Відсутність світла, зв'язку, холод, голод – все, що можна пережити. А критичні кровотечі пережити не вдасться. Вдасться перші три хвилини, навіть хвилину. Далі буде важче.

Тому надання невідкладної допомоги – це основа з основ, тому що немає нічого важливішого за життя людини.

Завдання, яке тривало 36 годин без сну

Якщо говорити про вашу роботу як розвідника, про вашу службу – що найважче у вашій роботі? Якщо згадувати бої чи операції, в яких ви брали участь, що було найскладніше?

Загалом найскладніше у військовій службі – це постійна напруга. Ти маєш постійно бути боєготовим. Це відсутність якогось чіткого графіка, розпорядку дня. Тобто немає такого, що ти вночі спиш або якось підлаштовуєшся. Графік постійно збивається, постійно зміщений. І, умовно, якщо сьогодні вдалося поспати 8 годин, то завтра може вдатись поспати 3 години.

Нещодавно ми потрапили в ситуацію з переміщенням особового складу, то 34 чи 36 годин довелося провести повністю без сну. Таке стається іноді.

Після 30 годин без сну рішення приймати все-таки важко. А це ж треба робити розсудливо, треба розуміти, зважувати обставини, ресурси, сили, змогу. А коли ти не спав 36 годин, то це зробити важко. Ти готовий піти й погодитись на що завгодно, аби тільки трохи прилягти й поспати.

Це складно в контексті ще й терміну. Тобто три роки прожити у такому графіку, без чіткого розпорядку дня, без нормального харчування і так далі. Це будь-якій людині складно, без залежності від спеціальності чи роду діяльності.

Найважчий напрямок

Який найважчий напрямок був?

Авдіївка. Ворог має чисельну перевагу в усьому: особовий склад, артилерійські засоби, техніка – все, що завгодно. Крім того, вся географія належить ворогу, висота належить ворогові. Дуже складно було.

Авдіївка – це момент викладення більшої сили, ніж ти здатен. Тобто треба було зробити все, на що ти здатний, і ще трішки. Це було постійно протягом всієї операції. Авдіївка була важкою, важчою за Бахмут точно.

Від вчителя до розвідника

Чим займаються розвідники? Що потрібно вміти?

Насамперед вміти адаптовуватися до змін. Це найголовніша навичка. Вміти навчатись та саморегулюватися. Має бути дисципліна.

Треба постійно вивчати щось нове, бо ситуація дуже динамічно розвивається. Ось зараз йде розвиток в комунікації, робототехніці.

Це постійне-постійне навчання. Ти не можеш зупинитися і сказати, що вже все опанував на 100% і перебуваєш на олімпі боєздатності. Ти постійно змушений навчатись, тримати себе в тонусі та актуалізовувати знання. Все це треба тримати в голові.

Є речі, з якими ти раніше стикався, але трошки призабув. Маєш згадувати та адаптовуватися. Потрібна гнучкість, впевненість, дисциплінованість, щоб постійно бути боєздатним. Ось це найосновніша навичка.

А так у нас багато занять проводиться. Медицина, топографія, вогнева підготовка, засоби зв'язку, безпілотники та протидії БпЛА. Засоби радіоелектронної боротьби, засоби ураження, міномети.

До того ж тим маєш знати, як працюють артилерійські розрахунки, танкові екіпажі. Розуміння контексту – це дуже важливо. Ти маєш знати, як працює ворожий екіпаж. Тоді ти можеш зрозуміти, дивлячись на карту, певну географію. Чи може ворог уразити цю точку або якими засобами він може це зробити. Де розумніше зробити укриття і так далі. Ситуацій безліч.

Тобто бути розвідником набагато важче, ніж піхотинцем чи пілотом дронів? Видно, що це комплексна робота. Багато чому потрібно навчитися.

Загалом так. Але тому ж артилеристу потрібно постійно навчатися. Навіть якщо там повністю опанувати мінометну справу, то на цьому не закінчується розвиток.

Можна ще опанувати безпілотники, щоб більше розуміти контекст. Навіть якщо ти ніколи в житті не злізеш з міномета, то все одно варто розуміти принципи дії безпілотників, зв'язку і так далі. Адже саме ти будеш встановлювати чи відновлювати зв'язок на позиції.

Краще робити це самому навіть у тому випадку, якщо десь поруч є зв'язківці, які колись це зроблять. Значно зручніше, коли це може зробити одна людина. Якщо людина опанувала власну спеціальність, то варто потрошку знайомитися із суміжними.

От людина працює артилеристом, але їй подобається "гратися" зі зв'язком. Нічого не заважає їй паралельно почати вивчати його.

Зрештою це так і відбувається. В тебе є екіпаж. Там у людей свої вподобання. Хтось чудово справляється з комунікаціями, інший – з маскуванням і так далі.

Ви працювали в російському тилу?

Ні, не працював.

А чим наші розвідники відрізняються від російських? Чи можна якось це порівняти?

У росіян дуже розвинуті технічні засоби розвідки. Там є цілі інститути, які цим займаються. У нас поки що немає прям військових інститутів. Але вони з'являються. Зараз у нас на базі цивільних навчальних закладів є чудові ініціативи, які беруть участь, зокрема, у навчанні військових.

Але чим прям відрізняються? Та нічим. Розвідник – це дуже широка загальна спеціалізація, де є багато різних напрямків.

Розумію. От ви розвідник вже четвертий рік. До цього викладали історію України. Як ви з цивільного вчителя стали розвідником? Що вас змотивувало піти воювати? Я так розумію, що в школах бронюють вчителів.

В усіх школах працівники чоловічої статі є заброньованими. В мене є друзі, які далі працюють в школі. Я сподіваюся, що у них в житті все добре.

Ви засуджуєте їх за цей вибір?

Ні. А чому я маю їх засуджувати за вибір залишитися працювати в школі?

Ви ж воюєте. Вибачте, можете загинути. А вони живуть життя.

Ми всі зрештою в кінці життя опинимося в одному і тому ж місці. І я переживаю за те, як я своє життя проживу. Щоб поводити себе гідно і бути гідним громадянином. Як служба у війську не дає цього, так і робота в тилу не забирає цього.

Тобто людина, яка не воює в лавах Сил оборони України, не є меншим громадянином, ніж ті, хто воює. Тому все з цим нормально. Я не засуджую своїх друзів.

Тим паче з деякими з них ми багато років пропрацювали пліч-о-пліч. Вони не прийшли в школу для того, аби просто здобути бронь і примарно, міфічно захистити своє життя. Вони працюють в школі, бо вони фахівці та чудесно справляються зі своєю роботою.

Мені дуже подобається, що в освіту і до повномасштабного вторгнення нарешті почали заходити чоловіки. Тому що наявність чоловіків в освіті – це важливо. І я мав за щастя там працювати.

А чому ви так вважаєте?

Бо у нас змінюється сприйняття. Ми відходимо від думки, що дитячий садок, школа – це суто жіноча справа. Є багато чоловіків, які спроможні бути вчителями молодшої школи, керівниками різних навчальних процесів. І байдуже, ким вони є – психологи, викладачі чи служба підтримки навчання.

Освіта не є гендерно визначеною сферою роботи. Це – суспільно важлива сфера. Там теж повинні бути чоловіки. Можливо, треба їх певним чином заохочувати туди долучатися.

Я зі школи втік на війну. Мені на війні простіше, ніж в школі. Мене не питали – хочу чи не хочу та як я спромігся піти воювати. А що спромогтися? Я прокинувся від прильоту ракети, коли вранці 24 лютого вони полетіли на Вишгород.

Я прокинувся. І все. Мав піти далі працювати в школу? Ні. Є ось такий у нас виклик. У нас є конкретна загроза загинути. Якщо ми всі загинемо і наших дітей депортують до Росії, то ми вже не зможемо їх навчати.

Тому спочатку повоюємо, а вже потім будемо розмовляти про освіту. Зараз я про освіту розмовляти не готовий. Мене в освіті немає. І освіти в моєму житті зараз теж немає.

Про дітей депутатів на війні та мобілізацію

Є чоловіки, які кажуть, що мобілізація у нас несправедлива. І нехай спершу йдуть воювати сини прокурорів, олігархів. Поки вони не воюють, то я не піду. Як ставитеся до цієї думки?

У мене в підрозділі воює син чинного депутата. Вчора ми ситуативно зустрілися. Я знав, що приїду в Київ. Написав йому. Він сам депутат. Він з Покровського напрямку їхав, я – з Харківського. Ми вчора з ним побачилися, випили кави. Потисли один одному руки. Були раді бачити.

Добре, "нехай йдуть діти депутатів". Я показую депутата і дитину депутата. То він піде слідом за ним? Ні. Не в цьому причина. Навіщо ці відмазки?

А в чому причина? Чому люди таке пишуть?

По-перше, тут залучені російські підрозділи.

Тобто ви думаєте, що боти теж працюють?

Ні, це пишуть реальні люди. Але так само туди долучаються і ботоферми.

Чому вони це пишуть? Реальні люди це пишуть, бо вони з якихось причин не співвідносять себе з військом. Інакшим чином вони не можуть якось себе убезпечити, бо цілком придатні до служби.

Таким чином вони просто шукають виправдання у власній неспроможності. "А хай воюють депутати". Так, у нас є депутати, які загинули на війні. "Хай воюють діти депутатів". Так, воюють діти депутатів. Також є серед них загиблі.

У нас воюють люди із сімей з високим доходом. Бізнесмени. Є багато добровольців звідти. В сусідній кімнаті біля мене живе чоловік. Він має разом з друзями 32 барбершопи в Україні. Воює поруч зі мною. Я приїжджаю в Київ і стрижуся в їхніх закладах. Підтримую, чим можу, так би мовити.

Людина могла виправдатися, що економічний фронт тримає. Але пішов.

Пішов. І нічого не завадило. Почуває себе чудово. Сьогодні з ним переписувались. Передавав вітання.

Коли закінчиться війна

Сьогодні президент Володимир Зеленський заявив, що мир може наступити тільки після того, як не стане Путіна. На вашу думку, коли наступить той мир? І як це може статися?

Пророкувати – це дуже невдячна справа. У нас є сили та ресурси, щоб перемогти ворога. Питання, як ми будемо їх залучати.

Про залучення ресурсів дуже багато говорить командир Третього армійського корпусу Андрій Євгенович Білецький. Але я абсолютно впевнений, у нас є сили та засоби для того, аби перемогти Росію.

Чи станеться це раніше, ніж помре Путін? Чи станеться це завдяки смерті Путіна? Чи станеться це після смерті Путіна? Я не знаю. Але я теж, як і всі українці, хочу, щоб Путін вмер. Якнайшвидше.

Закінчиться війна через це чи ні – мені байдуже. Я хочу, щоб вмер Путін. Я хочу, щоб вмерли інші росіяни. Оце все наблизить.