Дрон спікірував на мене. Я встиг тільки підняти руки - історія військового, який пережив пряме влучання FPV

"Я вижив. Це найголовніше! А якщо ти живий, то у тебе є можливість боротися", — каже 28-річний уродженець Вінниччини Назар Бокій. Саме такий позитивний настрій у поєднанні з підтримкою дружини допомогли молодому ветерану російсько-української війни не зламатися після втрати ока та подвійної ампутації кистей рук. Чоловік в перший же день повномасштабного вторгнення взяв до рук зброю і три роки захищав Україну у найгарячіших точках сходу, аж поки його не вполював ворожий дрон. Своєю історією військовий поділився з "Телеграфом".

"Я знав, що буду воювати"

До 24 лютого 2022 року життя Назара ніяк не було пов'язане з військовою справою. Отримавши освіту режисера кіно і телебачення, хлопець декілька років працював на національних каналах і ЗМІ. Та потім він пішов з професії, відкривши майстерню з виготовлення авторських ножів, які скуповували колекціонери по всьому світу.

– Я був із тих, хто взагалі не вірив у повномасштабну війну, хоча багато моїх товаришів ще з 2014 року підтримували фронт. Я не вірив що щось почнеться, але знав, що якщо почнеться, то я сто відсотків буду воювати, адже це мій дім і я його нікому не збираюся віддавати, — розповідає Назар.

І навіть коли напередодні вторгнення людей в містах України охопила продовольча паніка, хлопець з дружиною Валентиною все одно ніяк не готувався.

– Тому коли почалася повномасштабна війна, у нас з дружиною взагалі не було продуктів, — каже ветеран.

Про початок "великої" війни молоду родину сповістив дзвінок від тещі.

– Та війна не війна, а собаку треба було вигулювати. Ми з дружиною вийшли на пусту набережну: нікого немає, а над головою літають літаки. Треба було приймати якесь рішення, і я пішов до військкомату, — пригадує чоловік.

Назар запевняє, що рішення стати добровольцем він прийняв не від почуттів небаченого патріотизму чи бажання стати героєм.

– Просто я так собі прикинув: які у мене варіанти? Або захищати свій дім, буквально захищати, або прийде якийсь русак і застрелить мене в моєму ж домі. Чистий прагматизм. Тому це рішення далося просто, — пояснив ветеран.

Про "м'ясні" штурми

Назар потрапив на службу в територіальну оборону і відзначає, що з цим йому дуже пощастило, адже в його підрозділі були ветерани і волонтери ще з 2014 року.

– Це були люди, які в цивільному житті обіймали гарні посади, працювали в бізнесі. Тобто багато чого вміли і знали. А якщо людина в цивільному житті знає, як, наприклад, налагодити логістику, то вона і на війні все правильно спланує, — каже військовий.

Перший бойовий виїзд був на схід. І одразу в саме пекло війни.

– На легкових автівках, не розуміючи куди рухаємось, ми заїжджаємо… в Сєвєродонецьк. А на той час це була найгарячіша точка: місто було в оточенні. Там були ГУР, СБУ, ССО… і ми. Тобто перший досвід був досить жорсткий, — пояснює співрозмовник.

Та й далі військова доля закидала ветерана аж ніяк не по тилам: Бахмут, Часів Яр, Кліщіївка, Куп'янськ, Серебрянський ліс, Запоріжжя. На всіх цих напрямках чоловік з побратимами протистояв підготовленим військовим і ордам численних "чмобіків".

– Їх кидають на штурми і за них ніхто не переймається. Я чув радіоперехоплення, як вони спілкуються зі своїми солдатами і кажуть, що якщо ти зараз не просунешся до наступної точки, то наступна група тебе застрелить, — пригадує ветеран.

Втім, за словами Назара, навіть погано навчені "чмобіки" ворога являли собою неабияку небезпеку.

– Розумієте, "бомжі-чмобіки" вони ж також стріляють і також хочуть жити. От сотня "бомжів-чмобіків" біжить полем у повний зріст. Вони біжать в окопи, де п'ять наших захисників. Припустимо, ми вбиваємо дронами та артою 50 чоловік за раз. Це багато. Але ж інші 50 дістаються до нашого окопу з п'ятьма солдатами. І, знаєте, це ефективна тактика. Зараз війна дронів і піхоті важко. Тому навіщо ж кидати на штурми фахівців, яких вони п'ять років навчали? Чи більш-менш розумних, хто може стати на дрони. А от усілякий непотріб можна кинути на штурм, адже у війні дронів вони довго не протягнуть, — пояснює військовий.

"Почув тільки дзвін у вухах і картинка пропала"

У війську Назар опанував спеціальність пілота FPV-дронів і успішно нищив живу силу та техніку росіян. Та навесні цього року чоловік, на жаль, і сам став ціллю для ворожого FPV.

– Був теплий, гарний день, відчувалося, що прийшла весна. Виходиш з бліндажа, а навколо сонечко, зелене листячко… І літали ми в цей день реально класно: за що не брались, все вдавалось. Ми знайшли міномет і влучили в нього, — пригадує ветеран. — На адреналіні я вибіг з бліндажа, щоб спорядити наступний дрон, аж тут мені на зустріч вилітає дрон ворога. Не знаю, чи заходив він на бліндаж спеціально, чи просто побачив мене та вчасно зорієнтувався, але він дуже швидко пікірував, і я не встиг нічого зробити. Тільки підняв руки…

Назар дістав пряме влучання. Зазвичай, при таких обставинах на фронті просто не виживають.

– Я почув тільки дзвін у вухах і пропала картинка — все чорне. Підбігли хлопці, я питаю: "Рук немає?" Вони відповідають: "Немає". Я кажу: "Очей немає?" Вони говорять: "Немає", — каже чоловік.

Психологічно, ці перші хвилини після поранення були для Назара найтяжчими.

– Я тоді запитав себе, чи хочу я все це продовжувати сліпим, та без рук? Був момент слабкості, чесно скажу. Та потім я подумав, ну гаразд, спробую. Поживу, подивлюсь як воно буде далі. Я ж живий, значить треба боротися, — пригадує співрозмовник.

Чекаючи евакуаційну автівку, хлопець навіть попросив побратимів увімкнути музику. На щастя, допомога дісталася буквально за 10 хвилин

– І цей час був дуже важливий, бо я розумів, що від нього залежить наскільки високо мені ампутують руки, та чи буду я взагалі бачити, — пояснив ветеран.

"Якщо живий, то є можливість боротися"

Прийшов до тями чоловік вже в лікарні Запоріжжя.

– У мене були закриті очі, я не міг говорити через апарат штучного дихання, практично нічого не чув. Тобто всі органи чуття були відсутні. Я постійно питав у дружини чи я буду бачити. А ніхто тоді цього не знав, лікарі не давали ніяких позитивних прогнозів, — зазначає військовий.

Становище Назара дійсно було не просте: окрім травм кінцівок, внаслідок вибуху у хлопця випали очі. Одне око було розбите уламком і його не можна було врятувати, а от інше лікарям вдалося повернути на місце, та чи повернеться зір — не знав ніхто. Майже ніхто…

– Дружина казала, що око, яке залишилось, точно буде бачити, а на інше поставлять протез, який дозволить мені бачити. А на руки супер-протези вже замовили. Так, вона мені трохи, звісно прибріхувала, та це давало мені можливість боротися і не втрачати віри, — підкреслює ветеран.

У підсумку ж, сталося саме так, як і казала Валентина: до Назара повернувся зір і суцільна темрява розсіялася.

– І це дуже круто. Це дорожче, ніж будь що, — каже чоловік.

Взагалі, саме підтримка рідних стала основним фактором, який дозволив пораненому військовому психологічно не зламатися.

– У мене то настрій з самого початку був позитивний, та не знаю що б зі мною стало, якби поряд не було дружини, — запевнив ветеран.

Наразі реабілітація військового ще триває. По її закінченню чоловіка чекає протезування рук. Назар каже, що ні про що не жалкує і надихається позитивною динамікою свого відновлення.

– Я щасливий, тому що я живий, я бачу і у мене низька ампутація. Я з цього радію. Хтось би перетворив це в мінуси, але у мене настрій позитивний. Така я людина. Якщо ти живий, то у тебе є можливість боротися, лікуватись, відновлюватись. Так, немає рук, але ж можна думати про протези. А якщо ти мертвий, то ти вже ні про що не думаєш, тобі тільки носять квіточки на могилу, — говорить захисник.

Глобальних планів на майбутнє ветеран поки не будує.

– Але знову на війну мене дружина більше не пустить, бо повертаюсь я в поганому стані, — жартує військовий.

Тому поки що Назар просто хоче "видихнути" та відпочити з дружиною на морі. А ще здобути серію власних, побутових перемог: навчитися бути максимально самостійним та керувати автівкою.

Втім, має ветеран і "рецепт" перемоги України.

– Важливі три речі: технологічний прогрес, ефективне адміністрування в армії ну і звісно ж згуртованість, — резюмував Назар Бокій.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.