Чи потрібна нам школа без формул і дат?

Щороку завдання на НМТ опиняються в центрі уваги суспільства: обговорюють, наскільки вони були складними чи навпаки, чи були в них помилки тощо. Цього року дискусії перетворилися на справжню боротьбу навколо питання: «Чи мають учні на уроках історії вчити нікому не потрібні дати та факти, чи слід зосередитися на причинно-наслідкових зв’язках і тенденціях?». Ці ж «духовні начала» проявляються в математиці: «Чи потрібні учням аксіоми, теореми, доведення, абстрактні задачі, чи слід зосередитися на тому, що знадобиться в житті — арифметичних діях, відсотках і трохи на статистиці?». Й у фізиці: «Навіщо обтяжувати учнів формулами, законами, формулюваннями, якщо треба вчити практичних речей — вкрутити лампочку, накрити кришкою каструлю, що кипить, не сушити кота в мікрохвильовці?».

Маю відповідь на це (як мені здається, одне й те саме) питання.

Візьмімо для прикладу історію. Почнімо з того, що я — та людина, якій у школі максимально тяжко давалися оті «нікому не потрібні дати та факти», тож я їх і не вчив. На уроках історії мені було нудно й некомфортно, бо я нічого не знав, розумів, що нічого не знаю і що вчитель у будь-який момент може це з’ясувати. Можливо, «причинно-наслідкові зв’язки й тенденції» були б мені цікавішими. Але зараз, із відстані 40 років, я з подивом помічаю, що «тенденції» змінювалися. А факти — ні. У 1980-х роках «тенденції» полягали в тому, що «знедолений трудовий люд вів класову боротьбу проти експлуататорів». Успішною ця боротьба могла бути, звісно, під проводом партії. «Тенденції» 1990-х виглядали як закон джунглів — на арені купа сил, кожна бореться за своє, але є багато версій, чия боротьба справедлива, а чия ні. «Тенденції» 2000-х підкреслювали важливість національної боротьби, національної культури. Далі — й донині — йде змагання у «величі», «першості», тобто кожна історична подія розглядається в контексті «оця група людей започаткувала велику культуру, а оця взагалі є якоюсь недонацією».

Дуже ймовірно, що всі ці тенденції та причинно-наслідкові зв’язки справді є, як і багато інших, які з певних причин випадають із нашого поля зору. Але як і хто їх установлює? Припускаю (поправте мене, історики, якщо я не правий), що спочатку якісь добрі люди мають завантажити в свою голову величезну кількість фактів і дат, а ще імен та географічних назв, а ще, можливо, архаїчних слів і термінів — щоб на цьому масиві побачити тенденції (з урахуванням того, що кожен факт — це не зовсім факт, а сума свідчень з архівів, даних археології, робіт інших істориків тощо). Після того тенденцію можна показати іншим людям — і проілюструвати фактами. Гадаю, для ілюстрації потрібно у сто разів менше фактів, ніж для встановлення тенденцій, величезний масив знань для стороннього спостерігача виглядатиме «непотрібним».

Так от, ми, безперечно, можемо повідомити школярам ті «тенденції», які зараз вважаються мейнстримом. Можемо навіть навести ілюстративні факти. Гадаю, це справа корисна та потрібна. Я б назвав це «ознайомленням з історією», на противагу «вивченню історії» (що якраз потребує масиву фактів). Так само й у математиці, фізиці та інших предметах є рівень «ознайомлення», а є рівень «вивчення».

Рівень ознайомлення дає нам змогу шанувати відповідних спеціалістів, розуміти, чим вони займаються, бачити їхні результати. Рівень вивчення — це початок шляху майбутнього спеціаліста. Так, шлях майбутнього коваля починається з того, що ти береш шматок заліза й по ньому стукаєш, а шлях ознайомлення — дізнаєшся, наприклад, як жили ковалі в минулому. Драматичність проблеми полягає в тому, що ці шляхи різні, а в одному класі на одному уроці сидять і майбутні спеціалісти (їх мало, але без них освітня система не має сенсу), й «ознайомлені» — культурні люди, які стануть спеціалістами в чомусь іншому. Вчитель, школа мають це якось поєднувати.

Рішення «давайте скасуємо одне й залишимо інше» є проблематичними, але проблеми виникають різні. Підхід «полегшимо учням життя, скасуємо профільний рівень, залишимо загальні уявлення, ознайомлення, а спеціалісти потім самі звідкись візьмуться й навчаться» я вважаю катастрофічним. Він наче логічний, адже орієнтується на більшість учнів у класі (а можливо, там — жодного майбутнього спеца). Катастрофа полягає в тому, що виховання майбутнього спеціаліста потребує значно більших обсягів фактів, формул, практичних завдань, ніж це потрібно «для ознайомлення» й буде цікаво іншим учням у класі. Та якщо цього не буде, то майбутній спеціаліст мало того, що не пройде цього (необхідного) початку свого шляху — він навіть і не зрозуміє, що мав потенціал спеціаліста (і його вчитель також цього не побачить). Цей учень не обере потім профільного класу в старшій школі, бо тяжко, а він не навчений, не обере відповідного вишу, працюватиме таксистом (нічого не маю проти таксистів). За державної політики «освіта для життя» матимемо державу без спеціалістів, але з гармонійно розвиненими, культурними таксистами, готовими підтримати (або ініціювати) розмову на будь-яку тему.

Інший підхід — «давайте валити по всіх предметах базові технічні навички, потрібні майбутнім спеціалістам», — призведе до того, що більшості учнів на уроках буде нудно, незатишно, некомфортно. Це приблизно те, що я пережив у школі на уроках історії чи хімії. Невеликий відсоток майбутніх спеціалістів візьме (можливо) своє, а більшість протиратиме штани, дряпатиме матюки на партах і тихо ненавидітиме школу. Спеціалісти займуть свої робочі місця на військових заводах, змучені життям люди консультуватимуться у психологів, яких Україна, до речі, планує випускати достатньо.

Обидва сценарії є непривабливими, але перший я б назвав «катастрофою», а другий — «казармою». Зауважу, що сценарій «казарма» є в принципі прийнятним для країни, яка воює, він — не найгірший. Так, дискомфортно. Так, стрес, перенапруження, всяке таке. Альтернатива — сценарій «катастрофа», коли наші діти, натхненні, культурні та розвинені, воюють у складі російської армії в Європі.

Повторюся, рішення «давайте скасуємо одне й залишимо інше» — проблематичні. Що ж я пропоную?

Пропоную взяти за аксіому, що у кожного учня в класі завжди має бути доступ до знань профільного рівня: з математики — з п’ятого класу, з природничих предметів — із сьомого.

Якщо не вкладати ресурсів (саме такий напрям просувають зараз на державному рівні), то буде «казарма». Це не дуже весело, нелегкі обов’язкові речі для всіх.

Якщо ж усе-таки вкласти ресурси (чого ми очікуємо від держави), залучити вчителів та управлінців «із високим когнітивним і комунікативним рівнем», то все ж таки можливо, я вважаю, по-людськи налагодити навчання спеціалістів, критично необхідних державі. Для цього:

1. Вчитель (кожен, бо ми не знаємо, в якому класі сидить майбутній профі) сам має володіти предметом на профільному рівні, всім отим набором фактів, теорем і формул.
2. Вчитель уміє поєднувати на уроці фрагменти знань профільного рівня з ознайомчим.
3. Вчитель здатний помітити учнів, які позитивно реагують на знання профільного рівня, та відповідно їх завантажити, не втрачаючи водночас усього класу, який займається ознайомленням (у кращому розумінні цього слова).
4. Управлінці підтримують ідею додаткових занять, організацію спеціалізованих груп, класів, забезпечення відповідним обладнанням із відповідною оплатою роботи вчителів.
5. Держава дбає про наявність у школах методичних матеріалів профільного рівня, обладнання лабораторій, проведення конкурсів, олімпіад, конференцій, які створюють для майбутніх спеціалістів освітнє середовище (нагадаю, що в загальноосвітньому класі вони його не мають, бо там займаються переважно ознайомленням).
6. Майбутні роботодавці, викладачі вишів, профтехучилищ, науковці контактують зі шкільним середовищем свого профілю, з учителями, передають досвід, стежать за рівнем. Ясно, що люди, принаймні молоді, які відповідають першим трьом вимогам, не підуть зараз на посаду вчителя в державній школі. Тоді наступних пунктів можна не розглядати.

З мого досвіду, не існує підлітків, у яких немає схильності ні до чого. Якщо дитина роками «нічим не цікавиться», це свідчить про якусь проблему, травму. Таку дитину можна змусити працювати в режимі «казарми» й навіть виростити з неї спеціаліста. Не факт, що щасливого. Але в нормі, я наполягаю, знайдеться один, а може, декілька напрямів, у які дитина вкладатиметься із задоволенням, з ентузіазмом, з усією своєю енергією. Не потрібно на кожному уроці — але на кожному уроці має бути створена така можливість.

Будуючи чи реформуючи освітню систему, потрібно керуватися тим, які ресурси в це вкладає держава. Якщо мінімальні (такі, як зараз), то доречно будувати «казарму» — чіткі, однакові, продумані вимоги до всіх, які забезпечать обороноздатність країни, а саме — підготовку спеціалістів. Якщо ж ресурсів буде достатньо (а це, за моїми оцінками, разів у п’ять-десять більше, ніж зараз), то, в принципі, зрозуміло, що і як робити, потреби в якихось особливих новітніх підходах нема. Є потреба в учителях та управлінцях із високим когнітивним і комунікативним рівнем.