Морили голодом і кинули на підвал: колишній бойовий медик розповів про "зустріч" з ТЦК

Колишній бойовий медик із Хмельниччини, а зараз — лікар амбулаторії Роман Замрій (Йода) провів три дні у підвалі ТЦК та був мобілізований, хоча, як він зазначає, мав право на відстрочку. Про це він сам пише у соцмережах. Тим часом справа набуває неабиякого резонансу, адже про неї гудуть як ЗМІ, так і соціальні мережі.

За словами Замрія, його затримали увечері 4 червня біля блокпоста поблизу Хотина Чернівецької області. Відібравши у нього документи та телефон, заявили, що повезуть його на ВВК, "поки що перевіряється його право на відстрочку".

Після цього, за словами медика, його "кинули на підвал", де він був разом з іншим чоловіком, який виявився майором авіації. Той просив, аби його доправили в авіаційну бригаду, однак у ТЦК відмовили.

Далі наводимо пряму мову з Facebook-поста Романа:

Для цього не буде назви. Я просто опишу події і мої висновки.

Я ніколи не просив розголосу, але хочу, щоб це почули всі.

Пробачте, я пропускатиму слова, але ви зрозумієте їх значення. Я пропускатиму речення, про які ви здогадаєтесь і пропущу абзаци, які ви навіть уявити не можете. Але я їх пропущу, бо моє серце зажате між невимовною злістю на конкретних людей і бажанням не нашкодити мобілізації, від якої залежить виживання країни.

Це правда, що 04 червня ввечері на блокпосту в Чернівецькій області поблизу Хотина, мої документи взяв на перевірку представник ТЦК, після чого сів в мій автомобіль і попросив підвезти його до військомату, щоб скинути документи, які підтверджують моє право на відтермінування на адресу військомату.

На порозі військомату він попросив телефон, щоб занести туди дані, куди переслати фотографії, але одразу забрав телефон і зник. Цього працівника я більше ніколи не бачив.

Вийшов офіцер і сказав, що повезе на ВЛК, поки вони розглядають моє право на відтермінування, при чому повторював, що все добре, просто проведуть ВЛК і віддадуть документи, бо підстави їм достатні.

ВЛК було цирком.

Я взагалі не заперечую, що придатний до служби і тому не розумію навіщо робити такий цирк. Рентгену просто нема, він відсутній. Від слова зовсім. Там просто пишуть, що ви здорові. Так що навіть туберкульоз — це проблема вже потім війська, а не цього моменту. Я зрозумів, що це цирк і просто вже ради правди сказав, що у мене камінці у нирках. Мені сказали, що нема. Я обурився, бо знаю, що є. Мені повернули екран ноутбука: "ось ваша електронна карточка — немає". Я підійшов до колеги і показав, що у нього закритий доступ до моєї карточки, а щоб отримати доступ, — там є кнопка спеціальна, мені відправляється смс, я підтверджую, і картка відкривається.

Все клас — тільки телефон в тцк і його вони не віддадуть, смс не подивляться і доступу до даних не буде, отже — "всі здорові"!

На секунду по дорозі дали телефон. Я лиш встиг сказати сестрі, що мене кудись перевезли. І зателефонував в свій ТЦК.

З ТЦК почув лиш: " …… ….. ….., цього не може бути …… ….., я спробую, зараз перетелефоную, зачекай."

Я забіжу далеко наперед. Бо більше я нікого не почув наступні дні. Але ці слова: "Я спробую, зараз перетелефоную, зачекай!" Були дуже великою підтримкою, я знав, що моя доля комусь небайдужа.

Та найгірше чекало далі.

Бо далі вас кидають у підвал.

( До слова: Сьогодні розмовляв з представниками обласного Чернівецького ТЦК. Вони дуже вибачатись, за все що відбулось, просили не писати про підвал і що підвалу нема.)

Ок. Вибачте, привезли вночі в кімнату, вікно якої виходить на якийсь темнющий склад і на ньому решітка. Все за гратами. На вас направлена камера, двері зачиняють ззовні на замок. Кімната побита, смердюча і дихати нічим. Вона не відрізнялась від підвалу нічим. Далі — неволя. На жодні запитання відповідей нема.

— У мене бронь!

— покажи!

— В телефоні!

— у тебе немає телефону, а отже і броні!

Я це слухав наступні кілька днів.

— Що не так з моїми документами?

— якими?

— Які дають право на відтермінування!

— де вони?

— У телефоні, я ж вам вислав!

— у тебе немає телефону, отже немає документів!

Щоб отримати доступ до туалету — потрібно товкти в двері. Бо ви на замку. Але можуть відкрити, а можуть і ні.

У першу ніч давали воду і годували.

Вдень перевезли в військомат. Стало зрозуміло, що мобілізують, пишуть тести, розпитують дані. Зі мною був ще офіцер. Він майор, служив в авіації з 2014 по 2019 роки.

У нього було відношення до авіаційної бригади. Він просив зв'язатись з ними. Вони приїдуть і заберуть до себе, але ні. В тому ТЦК мали план і його дотримувались. Радянська система проникла так далеко на захід України!

Я просив зв'язатись з 57 бригадою, називав дані, щоб мене відправили до моїх. Ніхто нічого не слухав. За одну годину, запихнули в бус і завезли в ту ж кімнату, закрили на замок. Наступні 2 дні повітря, чи щось за межами кімнатки ми не бачили.

Ввечері перестали кормити і давати воду. Близько 21:00 закинули хлопця, йому 27 років, він не мав ні броні, ні підстав для відтермінування, він знав, що могли мобілізувати і був не проти, тому не ховався і не тікав. Він катався з дівчиною на велосипедах, зробили великий заїзд з Хмельницького до Чернівців. Посеред дороги, скинули з велосипеда, забрали телефон, вкинули до нас. Він благав про телефон, щоб просто сказати дівчині покинути велосипед, змиритись із втратою і просто повертатись додому. Але з нього просто сміялись. Я дивився на цих двох чоловіків. Молодий хлопець зі сльозами на очах, він просто хотів подбати про дівчину… Він казав, що до сьогодні був не проти служити, тому не бронювався і не ховався. Але тепер… Він таку країну захищати не бажає… Він знайде спосіб, щоб тепер не служити…

Майор авіації повторював, що відправив хвору матір на нагляд, бо прийняв рішення повернутись на службу в авіацію, але тепер не бачить сенсу, бо те, що він побачив перевернуло його світогляд, більше бажання служити нема!

Та все ще могло погіршуватись.

Уявити складно, але…

Могли ще позбавити води і їжі. Могли і зробили.

Близько 01:00 підняли з ліжок і запихнули в автобус, далі їхати понад 16 годин. Без їжі і води.

— я дам гроші, зупиніть автобус, купіть води, прив'яжвть нас, якщо боїтесь.

— автобус не спиниться.

— Прив'яжіть нас кайданками, але випустіть нас хоч з калюжі напитись.

— автобус не спиниться.

Під кінець дороги з'явився майор з управління ОЦК, якщо я правильно зрозумів.

— пане майор, скажіть можливо можна щось поїсти.

— а вам не дали?

— ні!

— Вам мали дати сухпайки.

— подивіться, нас не випускали, у нас абсолютно нічого немає.

Він не повірив, почав шукати по кишеням якусь їжу, все повторював:

— вони там всі ….. Всі ….. Цього не може бути…

Ми розказували все по крокам, я всього вам не пишу, але йому казав все.

Його очі розширювалися, він не вірив, все повторював:

— цього не може бути, вони всі …. Всі ….

Ми доїхали до місця передачі нас в частину.

Перший же офіцер військової частини, поставився до нас вперше за 3 доби як до людей.

— я бачу ваші документи, ви будете звільнятись напевно.

— я тепер думаю, що так!

Повернувся до представників ТЦК:

— ви …. …. Навіщо це? Він хоче в іншу частину, там хочуть його бачити, він на кілька місяців, відпустіть його!

Та тут вже було мовчання.

Він повернувся до мене:

— у вас є ці документи?

— так.

— давайте.

— у телефоні.

— Давайте, мені підійде.

— У мене забрали і не віддають.

Зі злістю він повернувся до них:

— ви …. ….. …… ….. ….. …. Навіщо ви це все робите?

Це ж люди, живі люди, невже можна бути такими …. …. …. Віддайте негайно йому телефон.

Вони кинулись шукати, телефони були в працівників, які вже звідти втекли, ще годину їх шукали, телефон повернули.

— Ми вже провели по всім наказам, він мобілізований. Ми не можемо це повернути, забирайте його.

Я спостерігав картину, яка просто на налазила мені на голову.

Військові проти військових.

Далі крик лиш посилювався. Офіцер бригади не спинявся: "у цього діюча бронь! Ви…. …., як ви можете його мобілізувати, відкрийте ж його телефон!" "У цього перша група інвалідності, навіщо? Як ви могли?… …. …."

"Майор з авіації??? Ми не візьмем його. Ми піхота, таких як він на країну лиш сотні, завезіть його в авіаційну бригаду, ви що …. ….. …. "

Це продовжувалось годинами. Годинами не налазило на голову ні мені, ні кому з рештками здорового глузду!

Без мобілізації нашій країні не встояти!

Та немає більшого злочину у військовий час, ніж вбити бойовий дух своїх же чоловіків, своїх же мобілізованих, своїх же солдат. Почуйте мене, всі, хто ще має хоч краплю здорового глузду в цій країні! Немає більшого злочину, ніж вбити бойовий дух армії!

Я зауважу, що не всі тцк такі. Дякую Богові, що далеко не всі. Ці слова: "Я спробую, почекай, я передзвоню" Досі лунають в моїй голові! Це нишпорення по кишеням, щоб нагодувати нас через більше ніж добу без їжі і води! Це щире враження від працівника ТЦК: "Цього не може бути, вони всі …. …. ….". Є нормальні люди.

Якщо людина хоче в авіацію, чи до своїх — відпустіть їх, нехай служать. Просто уявіть! Коли нас зібрали, один офіцер бригади сказав, що, якщо ми будемо погано себе вести, то нас переведуть туди, куди я просився одразу. Чи це налазить на голову комусь? Я одразу хотів туди, я знаю, що там важко, але я там був, я знаю ту роботу, я там дуже потрібний, прямо сьогодні!

Я взагалі не розумію відбирання телефонів. Завжди, коли був дитиною, проходив повз Красилівський військомат, у військоматі працювала моя покійна мама дуже багато років. Я бачив, як солдат проваджають в армію, як плачуть дівчата, мами, як цілують їх діти. Хто право вам дав позбавити цього своїх героїв? Хто дав вам право вкрасти у них цю останню фотографію, яку вони триматимуть перед собою в останньому бою, в немислимих умовах, коли дивитимуться на неминучу смерть? Якщо зв'язок із рідними заважає вашій мобілізації — змінюйте закони, а не крадіть сім'ю. Якщо ж закони не дозволяють вам того чи іншого мобілізувати — не переступайте закон, або сідайте до в'язниці! Навіщо ви робите так, що останнє побачене солдатом перед війною — таке розчарування в своїй країні? Ви хочете, щоб вони не тікали і вірно служили показуючи їм три дні закритих на замку, без зв'язку з рідними і без права на туалет, позбавлені свободи і останню доба їжі і води?

Я відповім вам всім те ж саме, що сьогодні працівникам Чернівецького обласного центру комплектування: "якщо хоч колись я знову стану перед обличчям президента і головнокомандувача військами, чи генералів, яких я знаю, я не змовчу, бо ви в'їлись в мою пам'ять назавжди. Я знаю, чому в 2022 році ми, не маючи зброї, відкидали ворога, а потім втратили бойовий дух і тепер відступаємо зі зброєю. Я знаю когось, хто показав себе для мене таким же, як росіяни, бо ніщо не відрізняло тих 3 дні від полону в Росії. Дякую, хоч мене не били, бо майора на моїх очах били. Я не все написав, що хотів, бо ми без мобілізації програємо війну і всі загинемо. Я не все написав, повірте, далеко не все, що я бачив за ці 3 дні! І ви можете закрити мені рот і позбавити голосу, але це був один з останніх голосів у вашу підтримку, ви не той голос закрили, бо я підтримував вас! Можливо тому я все ще не можу відійти від шоку. Не в мобілізації справа! А в ваших методах!".

Зауважимо, що у Чернівецькому обласному ТЦК та СП наразі не коментували цих подій.

Що відомо про Романа Замрія

Роман Замрій проживає в місті Красиві, що в Хмельницькій області. Він став військовим лікарем ще у 2014 році. Суспільне і Радіо Свобода писали, що Замрій врятував щонайменше 700 українських солдатів на передовій. На фронт вирушив уперше добровольцем ще у 2014 році.

У 2022 році він долучився до лав українського війська як бойовий медик. Виконував завдання на Луганщині, Донеччині та Херсонщині. У 2023 році він звільнився з армії та влаштувався на роботу в місцевій амбулаторії. Зазначалося, що Роман сам виховує трьох дітей.

Указом президента від 22 січня 2024 року був нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня.

Раніше "Телеграф" писав, що голова Житомирської ОВА, полковник СБУ Віталій Бунечко розповів, як його областьстала лідером з мобілізації без "бусифікації".