Експерт епохи Рейгана про методи дезінформації Кремля, які походять з арсеналу КДБ: Російській розвідці сьогодні працювати набагато простіше, ніж радянській

«Найважливіші й потенційно шкідливі операції з дезінформації та впливу спрямовані на вищих посадових осіб і політиків іноземних держав. Мета — спонукати їх до потрібних Росії дій», — каже Тодд Левенталь, який займався протидією російській дезі, ще працюючи в уряді США часів Рейгана.

В інтерв’ю виданню Texty.org.ua він детально пояснює методи дезінформації КДБ, які зараз широко використовує Росія.

Тодд Левенталь має близько 25 років досвіду протидії різній дезі — від радянсько-російської до іранської. Працював в Інформаційному агентстві США та Державному департаменті США, автор і співавтор кількох доповідей, зокрема «Активні заходи Радянського Союзу в епоху після закінчення холодної війни» (1992) і «Чутки про торгівлю дитячими органами: сучасна міська легенда» (1994).

Після виходу у відставку працював старшим радником із питань протидії дезінформації в російському відділі Центру глобальної взаємодії (GEC) Державного департаменту США (до 2022 року).

— Розкажіть про найбільш пам’ятні випадки дезінформації під час вашої роботи.

Я був експертом із радянської, а пізніше російської, іракської та будь-якої іноземної дезінформації, що поширювалася по всьому світу. Найвідоміші випадки дезінформації, з якими я стикався, — історії про нібито викрадення дітей для трансплантації органів, історія про штучне створення СНІДу в США й теорії змови щодо терактів 11 вересня.

Дезінформація часто ґрунтується на історіях, які зачіпають найглибші цінності людей, викликають страх, обурення і гнів, посилюють ненависть і протистояння між різними спільнотами, соціальними групами чи країнами.

Наприклад, під час війни в Перській затоці 1991 року на палестинських територіях стали поширюватися чутки про те, що американські солдати в Мецці та Медині кидали пивні банки на могилу Пророка і розгулювали голими в цих двох найсвятіших для мусульман містах.

Саме такі історії про порушення священних норм привертають велику увагу і викликають обурення. Це, звісно, не відповідає дійсності. Американським солдатам не дозволялося наближатися до Мекки чи Медини. Але люди вірили в цю історію, повторювали і розповідали її іншим.

Ще один приклад — неправдива історія про те, що американці нібито подорожували до Латинської Америки і всиновлювали або викрадали немовлят, вбивали їх і вилучали органи для пересадки своїм дітям. Різні версії історії про трансплантацію дитячих органів поширилися по всьому світу. Це почалося невдовзі після винайдення ліків, які зробили можливою трансплантацію органів у 1980-х роках.

Радянська влада часто поширювала страшилки, у які люди охоче вірили. Чим страшнішими були деталі цих чуток, тим більше люди вірили в них, адже жахливі речі завжди привертають увагу.

Поява нових технологій створює простір для чуток, маніпуляцій та дезінформації. Наприклад, у 1970-х роках багато людей боялося мікрохвильових печей, які на той час увійшли у широкий вжиток. Ці страхи вилилися в чутки про те, що хтось намагався висушити мокрого кота в мікрохвильовці й вона вибухнула.

Наскільки мені відомо, такого ніколи не траплялося, але я чув цю історію, як і багато інших. Вона поширилася через побоювання і домисли, що виникли довкола нової технології, і в неї було легко повірити.

— А як щодо історії з викраденням дітей на органи?

У різних країнах ця історія мала різні версії, але її суть полягала в тому, що багаті експлуатують бідних. Наприклад, мій друг із Чехії розповідав, що в 1980-х роках чув від свого батька, що німці приїжджали до їхньої країни, щоб викрадати дітей. Чехи недолюблювали німців ще з часів Другої світової війни, тому ця історія швидко поширилася.

(Під час нинішньої російсько-української війни росіяни поширюють новітню версію цієї історії про те, що українці нібито хочуть забрати викрадених Росією українських дітей з окупованих територій, щоб відправити їх на органи. А в пострадянський період у Росії й Україні ходили чутки про те, що американці саме для цього беруть дітей у сім’ї. — Ред.)

У США ходили чутки про те, що чорношкірих вбивають у лікарнях, щоб потім пересаджувати їхні органи білим людям і таким чином рятувати їм життя.

Люди, які належать до певної групи і відчувають дискримінацію, більш схильні вірити в різні теорії змови про певні впливові групи чи сили, які намагаються їм зашкодити. Уряд США часто розглядається як така сила.

Такі історії ґрунтуються на страху і розпалюють ненависть. Люди, які вірять у теорії змови, взагалі схильні вірити в різні теорії, навіть якщо вони суперечать одна одній.

Активні заходи

— Як ви дізналися, що ці чутки та історії були результатом роботи радянських спецслужб?

Про це нам розповіли перебіжчики з СРСР і країн радянського блоку. Наприклад, Ладіслав Біттман, заступник голови відділу дезінформації Служби зовнішньої розвідки Чехословаччини в 1964–1966 роках, розповів американському уряду про свою діяльність у співпраці з радянським КДБ, коли перейшов на бік СРСР у 1968-му. У 1972 році вийшла його книжка під назвою «Гра в обман» («The Deception Game»).

Ще один перебіжчик Стен Левченко очолював відділ активних заходів резидентури КДБ у Токіо. Він перейшов на бік ворога в 1979 році.

Такі викриття спонукали адміністрацію Рейгана створити в 1981 році міжвідомчу робочу групу з відстеження та протидії радянській дезінформації та іншим операціям політичного впливу.

У 1992 році Василь Мітрохін, майор КДБ у відставці, який був старшим архіваріусом в архіві зовнішньої розвідки КДБ з 1972-го по 1984-й, перейшов на бік Великої Британії. Він розповів, що робив нотатки до тисяч секретних документів КДБ, які британські спецслужби таємно переправили на Захід.

Ці нотатки лягли в основу його пізніших книжок про діяльність КДБ у всьому світі, зокрема на Заході, що стали «підручниками» з радянської дезінформації та операцій таємного впливу для західних спецслужб.

Пізніше Мітрохін уклав словник розвідувальних термінів КДБ. До нього увійшов термін «активні заходи», який КДБ використовував на позначення таємних операцій іноземного впливу. Це була діяльність, спрямована на завдання шкоди противнику, його ослаблення через розхитування ситуації, розпалювання суперечностей, посилення недовіри до урядів країн — об’єктів впливу та підрив репутації їхніх представників. Такі операції можуть включати все, що відповідає загальній меті.

Міфи про ВІЛ і біологічну зброю

— Які теми радянської пропаганди «успадкувала» російська пропаганда?

Неправдиві історії про те, що Сполучені Штати розробляють біологічну зброю, завжди були улюбленою темою радянських спецслужб, оскільки ця зброя лякає людей. Росіяни досі експлуатують цю тему, поширюючи фейки про те, що в Україні нібито працюють американські біолабораторії.

У 1980-х роках радянська дезінформація стверджувала, що ВІЛ був винайдений як біологічна зброя у Форт-Детрік (лабораторія армії США, що міститься у Фредеріку, штат Меріленд, за 65 кілометрів від Вашингтона, округ Колумбія). Ця лабораторія була центром розробки та випробування біологічної зброї з 1943 по 1969 рік, аж поки президент Ніксон не оголосив про її знищення в США.

У 1983 році радянські спецслужби підкинули в індійську газету «Патріот» неправдиву новину про винайдення ВІЛ як біологічної зброї. Як ми дізналися пізніше від радянських перебіжчиків, цю газету заснували в Нью-Делі представники КДБ. Я зустрічався з людиною, яка це зробила і яка згодом втекла на Захід.

Ця публікація була частиною регіональної кампанії проти Пакистану. Стаття містила відверту брехню про те, що Пакистан використовує біологічну зброю проти Індії.

Через два роки КДБ ініціював світову дезінформаційну кампанію, стверджуючи, що ВІЛ був винайдений у Пентагоні під час експериментів із біологічною зброєю. Ми точно знаємо, що сталося, від дослідників, які знайшли документи в архівах болгарської спецслужби. Росіяни посилалися на згадану статтю в газеті «Патріот» і на публікацію в радянському виданні «Литературная газета», яке КДБ часто використовував для поширення дезінформації. (Йдеться про статтю Валентина Запєвалова «Паніка на Заході, або Що стоїть за СНІД-сенсацією», опубліковану 30 жовтня 1985 року.)

КДБ часто використовував «Литературную газету» для поширення дезінформації

Ця публікація була частиною дезінформаційної кампанії КДБ, яка мала на меті дискредитувати США на міжнародній арені. У ній стверджувалося, що вірус імунодефіциту людини створили в США у межах програми з розробки біологічної зброї.

Цю новину оприлюднило радянське інформаційне агентство «Новости». («Агентство печати “Новости”», АПН — створена в 1961 році пропагандистська організація, яка входила до складу Першого головного управління КДБ СРСР, що займалося розвідкою і спецопераціями за кордоном. — Ред.)

Дехто поширював брехливі історії, бо вважав, що це правда. КДБ використовував своїх агентів і в інших випадках. Наприклад, їм могли сказати: «Слухайте, ми хочемо, щоб ви надрукували цю історію. Ось вона в «Новостях», у відкритому офіційному джерелі, що значно полегшує поширення такої інформації. (Сьогодні роль агенції, на яку можна послатися, виконують різні телеграм-канали. Ось тут приклад, як деза з російського телеграм-каналу перекочувала через слова політика в медіапростір у Польщі. — Ред.)

Східнонімецька розвідка, поширюючи цю історію, додала деталі: ВІЛ-інфіковані нібито втекли з лабораторії Форт-Детрік і дісталися до найближчого великого міста — Нью-Йорка, де СНІД вперше і виявили. Однак найближчим великим містом до лабораторії Форт-Детрік був Вашингтон, округ Колумбія. Відстань до нього приблизно 65 кілометрів, тоді як до Нью-Йорка майже 400 кілометрів.

Я поїхав у Форт-Детрік і поспілкувався з людьми. Там справді були небезпечні біологічні патогени, які досліджували у високозахищених лабораторіях, намагаючись розробити захист від можливих біологічних загроз, але вірус імунодефіциту людини там не винаходили і жодних експериментів над ув’язненими там не проводили.

Історія, яку поширювали радянські та східнонімецькі спецслужби, містила лише кілька фактів. Проте вона масово розійшлася, оскільки містила сенсаційну, хоч і неправдиву інформацію про походження нової небезпеки, про яку на той час ніхто не знав. Так працює пропаганда. Якщо фейк містить п’ять фактів, три правдивих і два вигаданих, у це легше повірити.

Для довідки: Вікіпедія пише, що вірус, який спричиняє СНІД, вперше був виявлений у нью-йоркській лікарні, у якій перебувало кілька молодих людей. Вони були першими пацієнтами, у яких діагностували новий вірус. Однак його ретроспективний аналіз показав, що вірус виник в Африці, ймовірно, у 1920-х роках.

— Чи досягла ця історія американської аудиторії? І як вона відреагувала на цю деталь про відстань до Вашингтона і Нью-Йорка?

У Сполучених Штатах цю історію значною мірою проігнорували. Вона не привернула до себе особливої уваги, за винятком лівого, антиамериканського середовища.

Однак у березні 1987 року американський журналіст Ден Ратер, ведучий «Вечірніх новин CBS», повторив російську дезінформацію. Він повідомив у своїй програмі про публікацію агенції «Новости», яка містила неправдиву інформацію про СНІД. Це був не найкращий момент у його журналістській діяльності.

До речі, у 1980-х роках радянські спецслужби і радянська преса поширювали ще одну історію про так звану етнічну зброю. Вона ґрунтувалася на статті в американському військовому журналі Military Review, опублікованій у листопаді 1970-го, у якій лише припускалося, що колись така зброя може стати можливою.

Автор припускав, що дослідження, які проводяться на Заході й Сході, можуть призвести до появи нового покоління селективних біологічних агентів. Однак жодних доказів того, що така зброя існує, у статті не наводилося. Але це не завадило радянським пропагандистам брехати про те, що Сполучені Штати Америки мають зброю, яка вибірково вбиває людей: чорних, а не білих або арабів, а не євреїв.

(У березні 2022 року російська пропагандистка Тіна Канделакі у своєму телеграм-каналі написала, що начебто «в Росії говорять про те, що Україна розробляє, тестує і адаптує віруси під слов’янський етнос». — Ред.)

Знову ж таки цілеспрямовані радянські зусилля з поширення цієї дезінформації та її сенсаційний характер дали свої плоди.

Як було до інтернету

— Як ви протидіяли дезінформаційним кампаніям?

З 1987 по 1996 рік я працював в Інформаційному агентстві США (USIA), яке згодом, у 1989-му, увійшло до складу Державного департаменту. Це була окрема агенція, створена за часів адміністрації Ейзенгавера (1953–1961) для роботи з іноземною аудиторією.

USIA мала своїх людей у посольствах по всьому світу, і вони все ще лишаються там як частина Державного департаменту. Вони читають іноземну пресу і взаємодіють із місцевими ЗМІ, повідомляючи про все важливе у Вашингтон.

Тож, якщо про Сполучені Штати з’являлась якась дезінформація, про це одразу повідомляли у Вашингтон.

На початку 1980-х, коли адміністрація Рейгана активно протидіяла радянській дезінформації, ми отримували телеграми від іноземних посольств, у яких повідомлялося про поширення брехні про Сполучені Штати. У відповідь ми інформували посольства про реальну ситуацію, а ті, своєю чергою, ділилися цією інформацією з місцевими ЗМІ — або безпосередньо, або через пресрелізи. Так ми спростовували неправду в доінтернетний період.

Наприклад, під час війни в Перській затоці 1991 року було дуже багато іракської дезінформації та пропаганди, особливо про нібито жертви серед цивільного населення.

Я працював із міжнародною телевізійною мережею Worldnet (підрозділ у складі Інформаційного агентства США (USIA), створений урядом США у 1983 році для трансляції американських новин та офіційної позиції уряду за кордоном. — Ред.), щоб протистояти брехливим заявам режиму Саддама Хусейна. І говорив на цю тему на зустрічах із журналістами, запрошеними до посольств США в 35–40 країнах світу. Вони поширювали відзнятий матеріал у своїх телевізійних передачах, у друкованих ЗМІ.

Пострадянський період

— Що змінилося у вашій роботі після розпаду Радянського Союзу?

У 1992 році майже всі вважали, що проблема радянської дезінформації зникла. Міжвідомчу робочу групу уряду США з протидії з відстеження та протидії радянській дезінформації розпустили.

Я був єдиним, хто на постійній основі займався в уряді США протидією поширенню дезінформації в інших країнах, як-от чутки про торгівлю дитячими органами, перебільшені страхи щодо використання у війні в Перській затоці 1991 року зброї зі збідненим ураном, теорії змови щодо терактів 11 вересня тощо.

А з 2005 по 2010 рік також дописував для розділу «Виявлення дезінформації» на сайті Державного департаменту, розвінчуючи ці та інші неправдиві історії для іноземної аудиторії та посольств США. Однак в епоху соціальних мереж спростовувати дезінформацію та реагувати на неї стало експоненціально складніше.

Лише у 2016-му, після вторгнення Росії в Україну, Сполучені Штати нарешті почали відроджувати свій потенціал у сфері протидії дезінформації. Цим займався підрозділ Державного департаменту під назвою Центр глобальної взаємодії. Він був створений за першої адміністрації Трампа, але ліквідований під час його другого терміну.

— У чому, на вашу думку, різниця між цілями сучасної російської дезінформації та радянської?

Вони принципово однакові. Це постійні зусилля, спрямовані на дискредитацію, використання недобросовісних методів, наклеп і заподіяння шкоди тим, кого росіяни вважають своїми опонентами, насамперед Україні. Кремль використовує російські спецслужби і пресу, намагаючись у будь-який спосіб нашкодити тим, кого вважає супротивником, використовуючи кожну можливість послабити, дискредитувати, ввести в оману та заплутати їх.

В епоху соціальних мереж дуже легко поширювати чутки і впливати на іноземну аудиторію, яка раніше була недосяжною для традиційних, доінтернетних ЗМІ. Російській розвідці сьогодні працювати набагато простіше, ніж радянській. Я читав нещодавню доповідь про те, що росіяни намагаються впливати на штучний інтелект і контент, який він використовує для створення статей.

— Чи відстежуєте ви якісь зусилля, спрямовані на протидію дезінформації з боку штучного інтелекту?

Потрібні інструменти для захисту доброчесності ШІ. Наприклад, ініціатива NewsGuard у США працює над тим, щоб великі мовні моделі не вчилися в токсичних джерел і пропаганди. Ця боротьба триватиме доти, доки до влади в Росії не прийде демократичний, некадебістський режим.

Деза для лідерів

— Як радянські спецслужби впливали на окремих осіб, високопосадовців та політичних діячів? На вашу думку, чи існують ці засоби впливу в сучасній Росії?

Найважливіші й потенційно шкідливі операції з дезінформації та впливу спрямовані на вищих посадових осіб і політиків іноземних держав. Вони мають на меті спонукати їх до потрібних Росії дій.

Публічне і таємне залякування, лестощі — стандартні маніпулятивні методи КДБ. Вибір методів залежить від уразливих місць конкретних іноземних посадовців чи політиків.

Радянські спецслужби часто намагалися переконати іноземних лідерів, що жахливі сценарії стануть реальністю, якщо вони проводитимуть політику, проти якої виступав Радянський Союз.

Їхній метод полягав у тому, щоб з’ясувати, чого об’єкт найбільше боїться; сформулювати повідомлення, яке змусить його повірити, що його страхи справдяться, якщо він не зробить те, що хоче КДБ; донести це повідомлення через джерело, якому об’єкт довіряє і яке в ідеалі таємно контролює КДБ. (Спадають на думку страхи Ілона Маска перед початком ядерної війни, якщо Україна оборонятиметься занадто активно. — Ред.)

Кремлівська влада, вочевидь, використовує сьогодні ту саму логіку і методи, намагаючись вплинути на іноземних чиновників і політиків, щоб ті не постачали Україні зброю, яка дала б змогу вигнати російських загарбників.

Ми можемо обґрунтовано припустити (хоча й не можемо бути впевненими), що російські спецслужби використовують підконтрольних їм агентів для передачі західним політикам конфіденційних повідомлень про жахливі сценарії включно з ядерною війною. Крім того, вони не раз відкрито висловлювали погрози на кшталт «ми використаємо всі системи озброєння, які в нас є, це не блеф». Так було щоразу, коли Україна просила зброю, викликаючи на Заході побоювання ескалації і розмови про російські «червоні лінії».

Але щоразу, коли Захід перетинав ці уявні лінії, реакції Росії не було.

Ми знаємо, що російські погрози застосувати ядерну зброю у війні в Україні вплинули на дії Сполучених Штатів та інших західних країн. Ми знаємо, що уряди цих країн дуже стурбовані небезпекою ескалації, що цілком розумно. Однак це занепокоєння також є вразливим місцем, яким можуть зловживати.

Радянські спецслужби часто підробляли документи й організовували їх нібито витік. Один із прикладів — підробка 1986 року, розіслана західноєвропейським журналістам, нібито текст промови 1983 року тодішнього міністра оборони США Каспара Вайнберґера, у якій він нібито говорив про Стратегічну оборонну ініціативу:

«Заходи, вжиті з 1981 року, заклали міцний фундамент для досягнення переваги над Радянським Союзом на всіх рівнях короткострокових конфліктів (включно з контрольованим ядерним обміном) і тривалих воєнних операцій у найближчому майбутньому».

Це звучить дуже загрозливо, але тільки якщо не знати, що носій англійської мови ніколи не вжив би слово «prevalence», яке означає «поширеність» у значенні «перевага». Фальсифікаторам бракувало навичок володіння англійською мовою, тому те, що мало звучати загрозливо, звучало безглуздо.

Іноді фальшивки не оприлюднювалися, а надсилалися приватно лідерові або радникові лідера іншої країни нібито як витоки інформації. Ми називали це «тихими фальсифікаціями». У таких випадках підробка часто попереджала про те, що ЦРУ нібито збирається вбити президента чи іншу впливову особу в його країні.

Представники цих країн зв’язувалися з американським посольством, казали, що отримали такий документ, і запитували, чи він справжній. Потім матеріали надсилали до Вашингтона, де документ аналізували і давали відповідь.

Мудрі лідери зазвичай знають про цю тактику і загалом достатньо обізнані, щоб ставити під сумнів витоки інформації з анонімних джерел. Але Дональд Трамп, вочевидь, дуже вразливий до неправдивих, маніпулятивних російських повідомлень.

Трамп і Путін

Батько казав Дональду Трампу: «Ти повинен бути вбивцею, тобто ти повинен бути абсолютним переможцем, домінуючим хижаком, сильним і безжальним». І він намагається стати таким. Путін — справжній хижак і вбивця. Трамп може хотіти бути вбивцею, але Путін — справжній вбивця, який діє через підготовлених убивць. Трамп захоплюється Путіним, хоча, мабуть, також зрозумів, що він безжалісний і з ним дуже важко мати справу.

Дональд Трамп потребує схвалення з боку таких безжальних лідерів, як Путін, тому може бути вразливим до маніпуляцій КДБ. Він може пожертвувати безпекою країни через власну дурість або заради швидкоплинної похвали.

Австралійський прем’єр-міністр якось сказав, що на зустрічах, де вони були присутні обидва, коли входив Путін, Трамп був ніби зачарований. Він дивився на Путіна як на капітана футбольної команди. Напевно, тому він так захищав Путіна під час зустрічі із Зеленським у Білому домі 28 лютого.

Путін, імовірно, намагається впливати на людей із найближчого оточення Трампа відповідно до усталеної практики КДБ. Жоден попередній президент США не ототожнював би власні егоїстичні бажання з тим, що має робити країна, і обрав би найкращий шлях для своєї країни. Але Трамп розглядає уряд США як інструмент для задоволення своїх егоїстичних бажань. Це робить його ідеальним «корисним ідіотом» для Путіна.

Путін схильний вірити в теорії змови. Але його головна риса — прагнення домінувати над людьми. Водночас він дуже ефективний пропагандист, навчений професійно маніпулювати. Це дає йому величезні важелі впливу на нинішнього президента США.

— Як змінився Дональд Трамп за чотири роки між його першим і другим президентством?

Я республіканець, але ніколи не проголосував би за Трампа, хіба що якби демократи висунули Путіна. Але Трамп — найгірший вибір. Він, вочевидь, соціопат, людина, у якої немає совісті і яка хоче бути королем.

Він міг потурати своїм фантазіям, бо успадкував 400 мільйонів доларів від свого батька, який був дуже успішним бізнесменом. Дональд Трамп не був таким. У нього було кілька банкрутств, але йому завжди вдавалося просувати себе. Він став відомим завдяки участі в національному реаліті-шоу «Учень» на каналі NBC — протягом 14 сезонів грав роль досвідченого бізнесмена, який у кожному епізоді виганяв одного з конкурсантів із фірмовою фразою: «Ти звільнений!».

Пізніше працівники шоу розповіли ЗМІ, що їм доводилося по кілька разів перезнімати різні сцени, щоб було схоже на те, ніби рішення і дії Трампа мають сенс, хоча його не було. Він приходив і влаштовував безлад, міг звільняти людей без причини, але глядачі вірили в його ретельно продуманий образ, вважали його сильним і рішучим.

— Як американці реагують на те, що відбувається в США?

Ви (українці. — Ред.) мали жахливі диктатури і позбулися їх, тож у вас є досвід у цьому. А для нас це щось абсолютно нове.

Водночас важливо розуміти, що є люди, які голосували за Трампа, бо думали, що за його каденції економіка буде кращою, як це було під час його першого терміну, до того, як почався COVID. Також є його прихильники, люди, яким він щиро подобається.

Америка — прекрасна країна, але ми не стикалися з такою тиранією в нашому уряді. Для американців це абсолютно новий досвід, який не має історичного підґрунтя в пам’яті людей. Це не схоже ні на що, що коли-небудь переживала наша країна. Тому люди шоковані й не можуть повірити в те, що відбувається. Але нас чекає титанічна боротьба за американську демократію, яку ми сприймали як належне протягом 250 років.

Президент може намагатися перешкоджати збору статистичних даних, щоб приховати економічні наслідки своєї діяльності. Наприклад, певні державні органи щомісяця публікують статистику зайнятості, отриманих і втрачених робочих місць. Це завжди робиться прозоро. Трамп може втрутитися в цей процес, щоб запобігти поширенню поганих новин.

Але, поки існують незалежні ЗМІ, поганих новин буде більше й більше, тому Трамп, імовірно, спробує їх закрити. Ми не знаємо, чи вдасться йому це.

Президента бояться навіть його однопартійці. Як і його союзника Ілона Маска, найбагатшої людини у світі, хоча він уже не такий впливовий, як ще два місяці тому. Якщо хтось із республіканців кине Трампу виклик, він помститься і зробить усе, щоб усунути такого політика від влади.

Автори: Володимир Литвинов, Інна Гадзинська

Джерело: Texty.org.ua