Як Парфьонов полюбив Моргенштерна

«Усілякі переживання про те, що ”ой, леле, підлітки слухають російську музику!” — абсолютно ні про що і є спробами лікування симптомів, а не хвороби», — цей висновок учергове, і точно не вдесяте чи навіть двадцяте, зроблено за підсумками круглого столу «Українська музична індустрія: слухай, захищай своє». Відбувся він у Києві на початку травня, а вже в кінці травня з’явилася ілюстрація. І не десь, а у Львові — колисці патріотизму — учні ліцею №93 виконали пісню російського репера Моргенштерна. Співали й записували в туалеті, але символом визначення місця російського контенту ця акція не стала. Юні львів’яни просто розважалися. Їхніх батьків оштрафовано.

Незабаром із повчальним дописом на своїй сторінці у фейсбуці виступив особисто міський голова Андрій Іванович Садовий. «Я теж батько неповнолітніх дітей. І, чесно, я би дуже хотів думати, що мої діти ніколи не слухали Моргенштерна. Але як вони можуть жити в цьому інформаційному просторі — ходити до школи, бути з іншими дітьми — і не бачити цієї хвилі, яка повсюди? Це — масова, системна атака», — міркує він. Проте цій масовій системній атаці є пояснення, рівною мірою очікуване й несподіване.

Одним реченням воно звучить так: «Моргенштерн — хороший русскій». Точніше, Алішер Тагірович Валеєв, народжений в Уфі етнічний башкир належить до так званих «хороших русскіх». Це визначення, своєю чергою, спробували системно розібрати в Україні на спеціальному круглому столі, де прозвучало: «Це поняття, тотожне до поняття “російські ліберали”, а також це росіяни, які проти війни в Україні та політики Путіна». А репер Моргенштерн, виявляється, залишив Росію саме через нібито незгоду з політикою Путіна. Але ще до повномасштабного вторгнення пана Валеєва внесли до «чорного списку» тоді ще Міністерства культури та інформаційної політики України. На що він дуже образився й заявив нам, українцям, про свою любов до нас.

І треба ж — такий збіг! Я дозволяю собі переглядати в рази менше російського контенту, ніж чимала кількість колег, які потім використовують його у своїх телепрограмах (наприклад, Ольга Лень на «Еспресо» або «Таємне життя матрьошки» на «1+1») чи ютуб-каналах («Центр дослідження Мордору» тут показовий, хоча є ще). Поклавши руку на серце, я взагалі мало дивився російського і до Майдану. Після вторгнення в 2014 році взагалі відмовився від нього навіть із дослідницькою метою, за винятком кількох фільмів авторства Юрія Дудя, але то по роботі треба було. Після масштабного вторгнення і цю опцію закрив, переглянувши відтоді лише два їхніх серіали («Слово пацана» та «Король і Шут: панк-казка») винятково через намір потім ілюструвати, як російська пропаганда працює на підліткову аудиторію.

Але є виняток: «Намедні» Леоніда Парфьонова. Не знаю, чи хтось із колег в Україні може признатися (там нема, чим хвалитися), що переглянув усі випуски. А їх уже 98 (Парфьоновим охоплено роки від 1921 по 2024 включно мінус священні для Росії 1941—1945). На мою користь працює те, що мені є, з чим порівнювати. І найперше до порівняння дається хронометраж: від 36 хвилин на кожен епізод найпершого сезону (1961—1991 роки) до 4 годин 17 хвилин для найновішого сьогодні 2024 року. А також характерне вже для останніх випусків попередження на початку: «У цьому випуску згадані, показані або процитовані визнані владою РФ іноагентами…» — і далі список медіа й окремих осіб. Їх кілька десятків. Валеєва-Моргенштерна в переліку чомусь нема, але цього персонажа у випуску чимало. Автор та ведучий проєкту подає репера Моргенштерна заледве одним із лідерів руху опору невідомо, кому, чому, яким силам. Разом із російськими музикантами-емігрантами Андрієм Макаревичем, Борисом Гребенщиковим, Максимом Покровським, Іваном Алексеєвим (Нойз МС), Єлизаветою Гирдимовою (Монеточка), Мироном Федоровим (Оксимирон). Про існування останніх я дізнався, власне, з попередніх випусків «Намедні», бо саме їх Парфьонов залучав і далі залучає як музичну компоненту свого проєкту.

З «хорошими русскіми» все не так, і в Україні велика кількість лідерів громадської думки це розуміє. Насправді вони — нова версія білогвардійщини, я вже про це писав торік. Нехай би пан Парфьонов разом з іншими почесними іноагентами лишався новітнім білогвардійцем, адже саме він на нашу територію вже давненько не лізе. На відміну від згаданого всує Моргенштерна. Але є одна цікава обставина. До одного зі своїх свіжих випусків фрондер Парфьонов об’ємно залучив… Миколу Баскова. Публічного путініста, якого так само внесено в українські «чорні списки», як і нібито антипутініста Валеєва. А отже, автор «Намедни» або десь нещирий у виборі друзів, або банально не знається на суті питання: хто ж із русскіх насправді «хороший».

Розбирати «Намедни-2024» на складові нема сенсу, бо з чотирьох із гаком годин тривалості — знову вперше від дня народження проєкту! — майже дві присвячені іноагентам як реальним борцям із путінським режимом. Навіть не дуже досвідчений режисер монтажу запросто виріже та склеїть із цього матераілу окремий фільм про «хорошу російську звитягу». Почати з тризни по Навальному: помітно, що для Парфьонова все, пов’язане з ним, дуже й дуже особисте. Далі він прокладає історію іноагентів як в окремому сюжеті, так і наскрізно, лінійно. З показаного може скластися враження, що в Росії є величезний протестний потенціал. А незгодні з режимом Путіна за будь-якої нагоди виходять на мітинги. Разом із тим чимало уваги приділяється проблемам ФБК — Фонду боротьби з корупцією, дітища покійного Навального, яким нині опікується його соратниця Марія Пєвчіх. Виявляється, «хорошие русскіє» в екзилі почали займатися взаємним поборюванням. Підозрюю, через очевидний нульовий результат боротьби з власне російською корупцією.

І тут цікавинка: до когорти «хороших русскіх» Парфьонов заносить… вгадайте, кого? Правильно, письменників із України (він називає їх литераторами), котрі вдома, в Україні, не можуть уже видаватися російською, а в путінській Росії не хочуть. Друкуватися ж десь треба, тому російський «тамвидав», нинішній аналог відомого в часи СРСР «самвидаву», і простягнув українським громадянам, котрі лишаються віддані мові Пушкіна і Чехова, іноагентську руку допомоги. Серед не згаданих Парфьоновим, але показаних у випуску ідентифікується Олександр Кабанов, редактор закритого після масштабного вторгнення журналу «ШО», ініціатор фестивалю «Київські лаври» і наш із Миколою Княжицьким. Анжелікою Рудницькою, Костянтином Грубичем, Оленою Фроляк та іншими однокурсник. Отак і потрапляють до «хороших русскіх», в один ряд із Моргенштерном.

Слід сказати, як у нинішніх «Намедні» показана Україна та російська агресія щодо нас. Не зачаровуйтесь: ніяк. Звісно, Парфьонов не може обійти тему війни та її епізоди. Хоча до 2014 року включно Україна в проєкті майже не згадувалася. Була «помаранчева» революція, були вибори Януковича, раніше — Чорнобиль і, цитата, «Україна краде газ». А у випуску про 1933 рік Парфьонов подає Голодомор як великий голод, пережитий, крім України, Росією, Білоруссю і Казахстаном. Мовляв, не ви одні постраждали від, скажемо так, не зовсім компетентної політики товариша Сталіна.

Забігаючи наперед, фінальні титри «Намедни-2024» під акомпанемент якогось «хорошого русского» сором’язливо ставлять поруч українські та російські втрати під час повномасштабної війни. Буквальне цитування мовою оригіналу: «В 2024 году на международно признанной территории Украины погибли 2 265 гражданских лиц. На международно признанной территории России погибло 223 гражданских лица». А ці числа — вони про що взагалі?

Повертаючись до «українських» епізодів згаданого випуску, можна побачити кадри захоплення російськими окупантами українських територій, які закадровий голос Парфьонова подає як успішні військові операції. Контрзаходи Сил оборони України подає такими, що не досягли мети, хоча українці ну дуже старалися. Про «Оскар» Мстислава Чернова — нуль, зате випуск 2023 року об’ємно висвітлює «Оскар» стрічці «Навальний». І загалом все, що робиться в Україні задля опору «русскому міру» в усіх сферах — справа зрозуміла, але марна й безглузда.

Бо все одно ж українські школярі співатимуть Моргенштерна в туалеті. Адже він каже, що проти Путіна. Це вже мій висновок і моє пояснення, чому Парфьонов раптом полюбив Моргенштерна. Чому збентежений ставленням до нього дорослих українців. Зчитується висновок: ви ж усе одно нам програєте і з нами подружитесь. «Погані росіяни», між іншим, говорять те саме…