"Єдине, що тримає мене": інтерв'ю мами "Гряна", який таємно полетів на "Азовсталь" і там загинув

8 травня 2022 року Ольга Гряник отримала останнє повідомлення від свого сина Олександра. "Люблю тебе! Ти – найкраща!" – написав він і привітав Ольгу з Днем матері, перебуваючи в оточенні на "Азовсталі". Через 2 години у бункер, де перебував Олександр, прилетіла російська фосфорна бомба.

Про загибель сина Ольга дізналася з телеграм-каналу, адже Олександр приховував від рідних, що полетів до побратимів у Маріуполь, і говорив, нібито він під Києвом.

У рамках проєкту "Життя після втрати" Ольга поділилася з 24 Каналом історією свого сина, Олександра Гряника, та розповіла, як вона разом з небайдужими людьми втілює мрії сина, які він не встиг здійснити.

Був в "Азові" на своєму місці: хто такий Олександр Гряник

Олександр Гряник з позивним "Грян" народився 8 січня 1994 року у Києві. Мав велике відчуття обов'язку та не цурався важких рішень заради того, що вважав за правильне. Тому під час Революції Гідності був у перших рядах, бо казав: "Хто, як не ми?"

До війська хотів долучитися ще у 2014 році, бувши на останньому курсі університету. Ольга згадує, що сказала синові, якщо він піде, вона не пробачить собі, що не змогла знайти слів, щоб зупинити його.

Тоді він мені сказав: "Мамо, я розумію, що тобі важко, але хлопці пішли ж, і в кожного з цих хлопців є така ж мама, яка також хвилюється". Я тоді подумала, яка в мене мудра дитина. Мудріша за мене. Я думаю тільки про себе, але ж дійсно у кожного хлопця, який пішов на війну, теж є мама, яка за нього хвилюється. Але тоді Саша пожалів мене, він не пішов у 2014 році,
– розповіла Ольга.

Та за цей рік він дуже змінився – замкнувся в собі, став наче чужим. Ольга дуже хвилювалася за сина, тому вирішила поговорити. Тоді він сказав: "Мамо, дивись, хлопці там воюють, а я сиджу тут на кухні, їм полуницю і відчуваю себе г**ном". Тоді жінка зрозуміла, що не варто тримати його. І у 2015 році Олександр долучився до "Азову". Там він став іншою людиною – дорослим, мужнім. Ольга зрозуміла, що син на своєму місці.

Олександр Гряник на службі / Фото з сімейного архіву

Батькам він розповідав, що весь час на навчаннях, а сам брав участь у боях на Світлодарській дузі. Про це рідні дізналися вже після його загибелі, коли отримали медаль ветерана та учасника бойових дій.

В "Азові" Олександр прослужив 6 років. Батьки вмовили його спробувати пожити трохи цивільним життям – і 2 лютого 2022 року Олександр повернувся в Київ. Та пожити таким цивільним життям йому не вдалося й місяця, бо Росія розпочала повномасштабне вторгнення.

Зранку вони були разом, Олександр розповів мамі, що хотів би написати книгу про війну власними очима. Тоді вони з татом провели його на тролейбус. Він просив не плакати, хоча у самого були мокрі очі.

Момент прощання Олександра з рідними 24 лютого 2022 року: дивіться відео

Секретна операція ГУР і загибель на "Азовсталі"

Спочатку Олександр дійсно брав участь в обороні Київщини. Разом з іншими "азовцями", які були тоді під Києвом, вони об'єдналися та були у найгарячіших точках – Буча, Ірпінь Гостомель. Потім, коли вдалося відкинути росіян від Києва, Олександр розповідав рідним, що вони "в лісі під Києвом, чекають на якийсь "двіж". А сам рвався до своїх побратимів, які лишилися в Маріуполі.

У той час увага всього світу була прикута до "Азовсталі", яку росіяни оточили у два кільця. Тоді Олександру та іншим добровольцям запропонували взяти участь у секретній операції ГУР "Небо", щоб доставити найнеобхідніше на комбінат. Проте попередили, що це може бути "білет в один кінець".

Вони летіли на дуже низькій висоті, майже по деревах, щоб окупанти не помітили. У перший же день в Маріуполі відправилися на бойові. Там Олександр одразу отримав поранення. Йому запропонували евакуацію разом з іншими пораненими, але він відмовився. Сказав: "Не для цього я сюди прилетів, щоб полетіти назад".

"Він завжди робив те, що вважає правильним у своїй голові. Що б ти йому не казав, він піде і зробить. Сашка ще казав, що ти можеш робити в цьому житті все що завгодно, якщо віриш, що це правильно і доки твої дії не заважають оточенню", – розповіла Ольга.

Прибуття Олександра в Маріуполь: дивіться відео

Тіла розсипалися: батьки 10 місяців не могли поховати сина

Олександр загинув у бункері на "Азовсталі". 8 травня 2022 року туди прилетіла фосфорна бомба. Загинуло понад 70 людей, усі згоріли. Військові, які хотіли евакуювати тіла, не могли зайти туди 3 дні, бо там все палало, плавилося залізо. Потім розповідали, що тіла загиблих неможливо було винести – вони розсипалися, якщо їх підіймали.

Про смерть сина Ольга дізналася з телеграм-каналу. Зайшла почитати новини й там був допис. Фото розмите, одразу не впізнала сина. Потім побачила ім'я та просто не могла повірити у це, адже її син не на "Азовсталі", він же мав "чекати на двіж" на Київщині. Згодом і патронатна служба вже повідомила про загибель Олександра.

Спочатку рідні не вірили, адже "поки тіла немає – він не загинув". Родину готували, що його взагалі може не бути, бо бомба була дуже потужна. Потім з полону вийшов побратим Олександра і сказав, що бачив його останки, тому є надія, що повернуть.

Це звучить, мабуть, дуже дико, але для нас це було свято. Коли чоловік прийшов з роботи, я розповіла, що хлопчик бачив Сашині останки. І є сподівання, що ми щось отримаємо. Хоч щось...
– сказала Ольга.

Потім було кілька ДНК-тестів. 8 місяців пошуків і патронатна служба повідомила, що знайшли невеликий шматочок обгорілого хребта. Потім ще частина, спаяна з іншим тілом. І ще 2 місяці очікування. Лише через 10 місяців після загибелі сина батькам вдалося його поховати.

Пост, з якого Ольга дізналася про загибель сина / Скриншот з телеграм-каналу

"Раніше за все хороше я дякувала Богу, тепер – сину"

Перший час після загибелі сина було дуже важко – життя, як у тумані. Потім Ольга почала спілкуватися з іншими мамами, чиї діти загинули на війні, зникли безвісти чи в полоні. Вона каже, що ніхто тебе не зрозуміє так, як така ж мама, як ти. Разом вони ходять на арттерапію, різні активності та вибираються на відпочинок. І найголовніше – несуть пам'ять про своїх дітей. Ходять на акції та у школи, де розповідають про них.

Ми фактично кожен день спілкуємося. Уся наша енергія направлена на те, щоб наших синів пам'ятали. І це дає сили. Ти йдеш і робиш. Для мене це зараз єдине, що взагалі тримає мене в цьому житті, – я маю нести пам'ять про сина, бо мене не буде і хто його згадає? Дуже багато хлопців загинуло. Тому я намагаюся зробити все, що можу, в пам'ять про Сашу,
– поділилася Ольга.

Ольга з іншими мамами / Фото з сімейного архіву

Олександр дуже любив гори. Його мрією було підкорити Еверест. В одному з повідомлень друзям під час оборони Маріуполя він написав: "Напевно, мій Еверест тут". Щороку 9 травня, на наступний день після роковин, батьки їдуть в Карпати й підкорюють одну з вершин у пам'ять про сина. Разом з ними підіймаються й інші люди, які хочуть вшанувати пам'ять про Олександра. Так, першого разу разом з ними підіймалися ще 150 осіб.

Олександр таки підкорив Еверест. Українська альпіністка Тоня Самойлова піднялася на Еверест і присвятила своє сходження "Гряну". Фото, яке побувало на вершині, вона привезла в Україну та подарувала його батькам.

Тоня Самойлова з фото "Гряна" на Евересті / Фото, надане 24 Каналу

Ще одне коло спілкування Ольги – це молодь, яка пішла з ними на перше сходження. Зараз вони підіймаються навіть не раз, а кілька разів на рік. Але не просто підіймаються, а й проводять час разом – ходять на виставки та в кіно.

Такі чудові дівчатка та хлопчики. Вони приходили до мене на День народження. Якщо в мене є запитання щодо інтернету або ще чогось – я знаю, що не одна. Можу зателефонувати й вони мені допоможуть. Я втратила цілу свою планету, але натомість отримала багато маленьких зірочок. Вони всі тримають мене на плаву. Кожна з них – частинка моєї дитини. Вони – неймовірні, і я знаю, що це Санька мені їх посилає,
– поділилася Ольга.

Сходження на другі роковини загибелі Олександра / Фото з сімейного архіву

Ольга розповіла, що раніше, коли щось хороше траплялося, дякувала Богові. Тепер дякує своєму синові. Навіть якщо це щось маленьке, наприклад встигла добігти до тролейбуса: "Дякую, Санько!"