Прорив на Тукумс. Частина ІІ

Упродовж останніх двох років у Збройних силах Росії стали помітними тривожні структурні зміни, особливо в регіонах, що межують із Латвією.

У Ленінградському військовому окрузі та Білорусі розпочато розгортання абсолютно нових мотострілецьких дивізій, зокрема 116-ї, 72-ї, 74-ї та 86-ї МСД (гвардійських МСД). Про це не повідомляли публічно. Їх координація, переміщення та переоснащення відбуваються поза увагою Заходу, що може вказувати на те, що вони призначені для іншої, вже альтернативної кампанії.

Водночас спостерігаються російські ешелони, які перевозять новітні артилерійські системи та реактивні системи залпового вогню (РСЗВ), зокрема самохідні гаубиці «Мальва» й обладнання північнокорейського походження, що проходять через Петрозаводськ, Псков, Тихвін і Гатчину в Росії, але не досягають фронтів в Україні.

Так формується глибокий стратегічний резерв або для придушення потенційних внутрішніх заворушень, або для нового театру бойових дій. Логістика цих ешелонів ретельно скоординована. Багато платформ було завбачливо накрито брезентом, а супровідні підрозділи обмежують доступ цивільних до платформ і станцій. Це опосередковано підтверджує, що йдеться не про ротацію, а про цілеспрямоване передислокування.

Білорусь у цій конфігурації виступає як оперативний фланговий бастіон. У 2024–2025 роках вона посилила формування розширених дивізійних структур на базі колишніх бригад. Також мобілізувала велику кількість резервістів під виглядом територіальної оборони.

Склади зброї радянських часів, які не використовувалися десятиліттями, були відновлені. У західній частині країни (Глибоке, Полоцьк, Браслав) активізовано інженерні роботи, зокрема модернізацію автомагістралей і мостів, що ведуть до латвійського кордону.

Це важливий знак — якщо слідувати методології радянського військового стратега Олександра Свєчіна та Генерального штабу СРСР — підготовки до наступальної операції на її прихованій фазі. Щоб дізнатися про військову методологію Свєчіна, вам варто почитати його книжку «Стратегія», вперше опубліковану 1927 року.

Додатковим індикатором підготовки до операцій є системна розбудова інфраструктури в Північній і Північно-Західній Росії. Наприклад, реконструкція та розширення залізничних вузлів у Псковській області, модернізація складів у районах Остров, Великі Луки та Палкіно, а також відновлення логістичних об’єктів радянської епохи, таких як допоміжні станції, запасні естакади та склади боєприпасів.

Ці заходи мають мало сенсу для постачання фронту в Україні. Втім, вони цілком логічно вписуються в підготовку до швидкого розгортання в напрямку Латвії, особливо враховуючи, що всі ці регіони межують із Даугавпілсом і Резекне.

Не менш тривожною є роль іншого компонента ймовірної агресії. Збройні сили Білорусі традиційно розглядалися як другорядний інструмент у розрахунках Росії. Проте в 2024–2025 роках Мінськ розгорнув підрозділи територіальної оборони із залученням мобілізаційного резерву.

Ще він провів масштабні навчання, що імітують оборону західного напрямку, але приховано моделюють удар углиб Латвії та Литви. На цьому не все. Також Білорусь створила тимчасові військові бази і штаби, де заздалегідь розміщено склади постачання й шпиталі.

Непрямими індикаторами перебудови Росії поблизу Балтії є зникнення публічної інформації про рух певних ешелонів, зокрема про переміщення північнокорейського обладнання в Сибіру. Сюди ж варто записати глушіння GPS і мобільного зв’язку у прикордонних районах, а також відсутність звичного для Росії «демонстративного» стилю відеозвітів про військові колони в TikTok і Telegram.

Це вказує на те, що згадані сили не є частиною ротаційної маси Росії для України, а радше інструментом прихованої мобілізації та таємного передислокування — у повній відповідності до класичної моделі стратегічних замаскованих наступальних операцій, описаної Свєчіним.

Примітка редакції The Jamestown Foundation. На базі досвіду автора як військового аналітика та, власне, військового, нижче наведено ймовірний шлях, який можуть обрати російські сили, якщо РФ дійсно збирає війська поблизу латвійського кордону для наступальної операції.

Якщо Росії вдасться захопити Даугавпілс і Резекне, російські сили, ймовірно, не затримуватимуться для утримання Східної Латгалії. Натомість вони будуть просуватись за траєкторією від Резекне до Прейлі, потім до Єкабпілса. І, нарешті, до Єлгави.

Це вони можуть робити, слідуючи за автомагістраллю А6 та залізничними лініями. Це дасть можливість агресору скоротити логістичні відстані, випередивши потенційні резерви НАТО. Так досягається оперативний простір, що веде до Тукумса або Риги.

У разі успіху на цьому етапі одночасно досягаються три стратегічні ефекти. По-перше, Росія розсіче латвійську оборону, блокуючи перекидання сил із Південної Литви на північ, до естонського кордону.

По-друге, буде створено флангову загрозу для Риги, викликаючи політичну та психологічну нестабільність.

По-третє, Росія отримає плацдарм на узбережжі Балтійського моря через Тукумс або Вентспілс, який вона потенційно може використовувати для перекидання підкріплень морем. Або як демонстрацію сили, або для створення «Курляндського анклаву».

Логіка, застосована тут, відображає операцію в Шяуляї в серпні 1944 року на 1-му Балтійському фронті. Під час Другої світової війни це була не фронтальна битва за великі вузли, а оточення, захоплення критичних ліній зв’язку і дестабілізація координації противника. Сучасним аналогом цього є використання «щупалець» батальйонних тактичних груп у війні Росії проти України — швидке просування через слабко захищені напрямки з подальшим розширенням військової присутності та покриття території.

За аналогією з операцією «Доппелькопф», де німецькі сили досягли Тукумса, намагаючись відновити контакт із Курляндією, російське угруповання може використовувати обхідні маршрути вздовж автомагістралей А6 і А8, відрізаючи Ригу від півдня та позбавляючи її логістичної підтримки.

Якщо Росія піде цим шляхом, ключовою метою може бути не обов’язково захоплення самих міст. Контролю над вузлами та перехрестями цілком достатньо, щоб паралізувати рух резервів супротивника й розірвати зв’язок із Литвою і Сувалкським коридором. А ще це штовхатиме НАТО до поспішної та нескоординованої відповіді.

Зважаючи на досвід Росії з війни проти України, особливо її перші місяці, варто очікувати широкого застосування радіоелектронної боротьби. РЕБ і маскування, включно з мобільними групами, що діють без єдиної лінії фронту. У таких умовах можлива тимчасова втрата командування і контролю в латвійському секторі НАТО, а також розрив між політичними рішеннями й оперативною реальністю.

Це створює вікно для проєкції сили — просування до Тукумса, часткової блокади Риги та, можливо, імітації підготовки до десантної операції вздовж узбережжя. З інформаційно-психологічної точки зору це було б не менш руйнівним кроком, ніж сама окупація.

Досвід війни проти України росіяни можуть врахувати не лише так. Вони самі бачили невдачі своїх фронтових наступів у насиченому середовищі ISTAR (розвідка, спостереження, цілевказання та рекогносцировка). Тож можна припустити, що дана фаза цього разу не включатиме класичну щільну наступальну формацію.

Натомість логічніше чекати модель «пульсуючого наступу»: мобільні передові загони проникають углиб території, діючи поза щільною логістичною структурою, але з артилерійською підтримкою на тактичному рівні. Так росіяни робили в 2022–2023 роках, зокрема під час просування в Запорізькій області. Тоді штурмові роти розгорталися з подальшим логістичним розширенням уздовж вузького коридору, але без очікування повної стабілізації флангів.

У разі наступу на Латвію це передбачало б захоплення або блокування ключових вузлів — Єлгави, Тукумса та, можливо, Вентспілса — з мінімальними операціями зачистки і лише цільовим контролем комунікацій. Основною метою слід вважати не класичний контроль території, а оперативні й політичні ефекти, розкол країни та повну ізоляцію Риги.

Це дасть Росії опцію висувати ультиматум: припинення вогню і визнання «нового статус-кво» в обмін на відкриття гуманітарного коридору та припинення подальшої мобілізації в Балтії.

У поєднанні з масовою кампанією РЕБ — порушенням мобільного зв’язку, придушенням GPS і дезінформацією про нібито масову втечу уряду — та присутністю «мирних представників» на місцях, Росія, ймовірно, прагне створити атмосферу колапсу вертикалі державної влади в Латвії.

Це повторило б не лише український сценарій лютого 2022 року, а й елементи моделі реактивного тиску, яку Росія використовувала в Придністров’ї, Південній Осетії та Криму. Вона здатна діяти, не захоплюючи все, а відрізаючи, залякуючи та пропонуючи супернику «узгоджений вихід» із «глухого кута», який сама для нього і створила.