Солодкі мрії Кремля: як Росія Європою правила та чи має Путiн шанси знову увiйти в клуб обраних

Світ, який мріє повернути Путін

Європа "законсервована" правилами суспільного устрою, які нав’язали кілька наймогутніших держав, що своєю чергою управляються вузьким закритим колом еліт. Наймогутніші держави нав’язують слабшим конституцію, етику суспільних відносин, територіальний устрій та основи зовнішньої політики, відповідно до свого суб’єктивного бачення світу. Будь-які виступи проти нав’язаних зовні правил жорстоко придушуються силою. І першу скрипу у цих антиреволюційних експедиціях грає Росія.

Вона зайняла своє місце серед найсильніших держав світу і дуже гармонійно влаштувалася в ролі основного "наглядача за порядком". А її самодержавний лідер справедливо удостоївся "почесного" звання "жандарм Європи".

Наведене вище — не божевільний сон кремлівського диктатора. Це об’єктивна реальність, яка встановилася у Європі 210 років тому і тривала кілька десятиліть. Саме такий стан справ і безконтрольну могутність Росії зараз хоче повернути Кремль.

Ялта, Потсдам, далi буде? Доля усіх вирішується за одним столом

Зараз у публіцистиці поширена теза, що Росія прагне повернення до Ялтинсько-Потсдамської системи облаштування світу. Цьому сприяє той факт, що значна частина європейців (скажімо, усі, кому за 45 років) застали цю систему у своєму свідомому житті.

Справді, у період Холодної війни СРСР (а як його частина — й Росія) досяг пікових значень у певних галузях, як-от розвиток технологій, чи добробут більшості населення. Проте пік політичної ваги держави росіян все ж припав на імперські часи. Йдеться про періоди після поразки наполеонівської Франції, коли Росія опинилася за столом, де вирішувалися долі цілих народів. I такий стіл справді існував упродовж 1815-1848 років у Європі.

Важливо Велика Британія, США та частинка Сталіну: що сталося з Німеччиною після Другої світової війни (мапа)

СРСР після перемоги у Другій світовій війні отримав повний контроль лише за найслабшими в усіх аспектах державами Східної Європи — і то Югославія примудрилася уникнути долі радянського сателіта. А от після наполеонівських воєн Російська імперія отримала право голосу у вирішенні стратегічних і не дуже питань усієї Європи, яка тоді була безумовним центром світу. Тож на початок 18 сторiччя Росія фактично стала одним з управителів долі усієї планети. І лише американці у 1823 році наважилися у своїй доктрині Монро протистояти цьому диктату наймогутніших європейських країн.

Питання кордонів, конституції, суспільного ладу та державного устрою Нідерландів, нейтралітету Швеції та Швейцарії, устрою Іспанії та долі її колоній, облаштування Франції, об’єднання Італії та Німеччини, політична карта Балканського півострова (який все ще належав Османській імперії), доля поляків, фінів, інших слов’янських народів та дунайських князівств (українцям тоді взагалі забороняли називатися окремим народом)… Усе це контролювали лише кілька країн — члени так званого Священного союзу, а об’єктам (тобто країнам чи народам, про чию долю йшлося) рішення просто доносили до відома.

Францiя програла — переможцi встановлюють новi правила

Коли у березні 1814 року Франція капітулювала, країни переможці — Росія Пруссія, Австрія та Велика Британія — вирішили укласти мир не традиційно — просто переділити кордони, а зовсім по-новому — укласти нові "правила гри". Якi були досить ефемерними.

З початку раннього середньовіччя Європа жила за єдиним правилом – немає жодних правил. Згодом таким собі арбітром намагалася стати католицька церква, а перші спроби встановити щось схоже на правила міжнародних відносин сталося по завершенні Тридцятилітньої війни (власне, першої всеєвропейської війни) у 1648 році. З того часу пройшло майже двісті років і очевидною постала потреба в оновленні, а точніше заповненні вакууму у міжнародній правовій системі.

Річ у тім, що у середньовіччі держава по суті була таким собі родовим маєтком (або сукупністю родових маєтків), і питання відносин між ними являли собі відносини між родинами, а згодом, коли всі попереодружувалися, то у середині родин. Проте лише сліпий міг не помітити, що ера просвітництва змінила устрій суспільства і тепер з’явився прошарок активних громадян (зараз це б назвали громадянським суспільством, а тоді вживали термін "нація"), які претендували на суб’єктність у міжнародній політиці, що перестала бути суто родинною справою.

Чому поляки "вписалися" за Наполеона

Найбільш яскраво ці зміни демонстрував приклад поляків. У цій країні здавна монархами були іноземні володарі, проте польські шляхтичі ідентифікували себе окремим народом. I коли могутні монархи вирішили ліквідувати їх державу, вони з цим не змирилися і стали допомагати Наполеону у його війні проти Росії. У різній мірі такі тенденції спостерігалися у різних регіонах Європи. Тож просто переділити території, зовсім ігноруючи думку їх жителів тепер виглядало проблематичним. Це перша вагома причина скликання конгресу. Була потреба пояснити людям чому встановлюються саме такі правила. І аргумент "така воля монарха" уже не виглядав достатнім.

Сотнi дипломатiв збираються у Вiднi. Слухаємо усіх, а робимо по-своєму

Цікавий факт, що із чотирьох держав переможців три (Австрія, Росія та Пруссія) були абсолютними монархіями. Це означало, що слово монарха було законом. Щоправда, самі монархи вважали себе "просвітленими", тобто, приймаючи рішення, вони враховували думки інтелектуалів, намагаючись знайти найбільш розумний варіант, а не просто демонструвати свою волю.

Найбільш близькою до такого стану речей була Австрія, яка й взялася організувати конгрес, куди запросили не лише переможців, а й представникiв усіх держав Європи – всього кілька сотень дипломатів. Столиця Австрії Відень, яка тоді вважалася одним з центрів світського життя Європи, тепер поєднала цей статус із необхідністю проведення рутинної дипломатичної роботи.

Європі нагадують про право сильного, а Франція бунтує

Перші дипломати почали прибувати до Відня уже восени 1814 року. І тут виявилося, що наймогутніші держави не мають наміру ділитися владою з усіма. Вони готові "почути" думку усіх, а потім довести своє рішення до інших держав Європи. Фактично, наведений вище спосіб внутрішнього управління тепер було перенесено на міжнародні відносини.

Зрозуміло, що слабші держави намагалися оскаржити такий формат дипломатії. Бунт слабших проти сильніших очолила Франція. Її запросили на конференцію, бо вважалося, що Наполеон — представник революції і тому керівна династія Франції Бурбони – такі ж постраждалі, як й інші монархії, на які напав Наполеон.

Талейран вдається до хитрощiв

Відзначимо, що представляв нову Францію міністр закордонних справ часів Наполеона Шарль Моріс де Талейран, життя якого було втіленням прислів’я "вчасно зрадити – це передбачити".

Талейран, як справжній дипломат, зумів посіяти зерна конфліктів між переможцями. Таким, наприклад, стало питання розподілу відібраних Наполеоном у переможців земель. Як їх повертати назад: відновити старі кордони чи переділити наново? Найбільш гостро постало питання поділу Польщі та Саксонії. Ці суперечки затримали початок роботи конгресу майже на пів року.

Увесь цей час гостей розважали балами-маскарадами, музичними концертами за участю провідних композиторів того часу (наприклад, Людвіга ван Бетховена) та іншими світськими веселощами.

Європа шукає баланс сил i вiдновлює кордони. Задоволенi усі, але ніхто — повністю

Врешті основна четвірка змогла порозумітися і Віденський конгрес перейшов до роботи. І тут самовладні володарі континентальних держав цілком продемонстрували свої принципи управління. Технічним оформленням положень конгресу займався австрійський канцлер Клемент Меттерніх, чиїм іменем була названа система, що проіснувала кiлька десятилітть. Її суть полягала в наступному: в Європі має існувати баланс сил, щоб жодна з країн не могла досягнути домінування в будь-якій частині континенту, бо це може спровокувати її на бажання захопити ще більше впливу та територій.

Держави мали законсервувати свій устрій. У Францію та Іспанію повернулися Бурбони, натомість Франції повернули її кордони 1792 року (тобто залишили ранні революційні надбання).

В Італії більшість своїх територій повернула собі Австрія. Також їй поверталася Галичина.

Як рiшення Вiденського конгресу вплинули на Україну

Це рішення, про повернення Галичини до складу Австрії, яке йшло в переліку інших надбань монархії Габсбургів, ймовірно відіграло ключову роль в подальшій історії України. Скоріш за все, наше національне відродження виглядало б зовсім по-іншому, якби ця частина України опинилася б під владою російського самодержавства, хоча, можливо б центр національного відродження змістився б за Карпати або на Буковину.

Цікавий факт: Галичину називали "українським П’ємонтом" — за аналогією до італійського регіону, який став двигуном державного об’єднання Італії. Але цей регіон суттєво зміцнився, фактично сформувався у відповідному вигляді саме італійськими рішеннями того ж конгресу.

Важливо 5 спроб здобути українську державу: Чому не вийшло в Iвана Гонти, Пилипа Орлика та Павла Скоропадського

Росії дарують Польщу, а Швейцарії — конституцiю

Росії у якості компенсацїї за Галичину віддали більшу частину Польщі, яка формально стала унією із правом на самоуправління – російський імператор ставав царем польського царства. Краків, який до наполеонівських воєн належав Австрії оголошувався вільним містом. Також окремі рішення формували баланс сил в Німеччині. Деякі землі передавалися Пруссії, щоб вона могла протистояти Франції, яка в перспективі мала відновитися у ролі великої держави, деякі ж Австрії, а деякі регіони посилювали свою незалежність. Швейцарії, наприклад написали конституцію, за якою її провінції лише номінально залишалися частиною єдиної держави.

Нідерланди з республiки стають королiвством

Нідерланди вирішили зробити королівством, надавши формально титул правителю, чия родина і так правила цією державою останні два століття. Проте тепер вона стала династією. Нідерланди стали першою великою республікою у Європі ще в кінці XVI століття, а також упровадили вільний ринок та передове на той час право, яке забезпечувало відносно рівні можливості для різних верств населення. Очевидно, що абсолютистські держави побоювалися, щоб Нідерланди не стали новим джерелом потрясінь у Європі на зміну Франції , де революційні ідеї вийшли з-під контролю. Вони вирішили, що монархізація цієї держави має погасити волелюбний дух. А на додаток ще й додали південні провінції, які були силою відділені від Нідерландів під час революції XVI-XVII століть.

Тоді це виглядало як Північ, що вирвалась з лап абсолютної монархії Габсбургів, залишивши у феодальних лапах Південь. Тепер же ця Північ, де усі ці двісті років консервувалися феодальні пережитки мала прив’язати усе королівство до системи Меттерніха.

У чому був iнтерес Великої Британії

А де ж тут інтерес демократичної Британії, яка теж була країною-переможницею та конституційною монархією водночас? Насправді Велика Британія початку ХІХ століття була олігархією, а не демократією. Владу в країні узурпували фінансово-промислові групи, яких цікавила вільна торгівля. Чого й досягли на Віденському конгресі, прийнявши правила вільного судноплавства як на морі, так і на міжнародних річках.

Для людського ока було також проголошено декларацію проти работоргівлі, але до неї скептично поставилися одразу під час самого проголошення. В Австрії та Росії ще кілька десятиліть діяло кріпосне право.

Тож добившись свого у торгівлі, Велика Британія спокійно дивилася на тріумф консервативних ідей у Європі. По суті, це зменшувало конкуренцію для Лондона і не заважало йому спокійно дрейфувати до звання "майстерні світу" у якій "ніколи не заходить сонце".

Жандарм Європи — ідеальна роль для Росії

Російський імператор Олександр І не міг спокійно жити, не застрахувавшись від можливих революцій у Європі, які б могли зруйнувати систему Меттерніха. Тож восени того ж року зініціював створення Священного союзу, до якого відмовилася входити Велика Британія, натомість увійшла Франція, що прискорило її повернення до клубу великих держав. Священний союз мав стати такою собі жандармерією Європи — і першим жандармом виступав саме російський імператор.

Надалі Священний союз неодноразово придушував різні антимонархічні повстання, які спалахували у Європі. Австрійські війська придушили повстання у Неаполі у 1820 році. Через три роки члени коаліції вирішили відправити французькі війська придушити революцію в Іспанії і повернути на трон "законного монарха".

Бельгія як символ розколу між Сходом та Заходом

У 1830 році Російська імперія мала направити війська до Бельгії, яка вирішила відділитися від Нідерландів, проте у самій Росії спалахнуло польське повстання. Революція спалахнула також і у Франції. Це показало слабке місце Священного союзу, яким скористаються революціонери у 1848 році, коли під тиском прогресивних сил система Меттерніха все ж зазнає краху.

Російська імперія і тут продемонструє свою роль жандарма та допоможе Австрії придушити угорське повстання, але більшість країн все ж доб’ються демократичних зрушень і процеси стануть незворотними в Італії, Німеччині, Франції та інших європейських державах. На цьому роль Росії як провідної держави Європи завершиться. Дороги Російської імперії, яка стане оплотом консерватизму із західними демократіями остаточно розійдуться після кримської війни (1853-1856 роки), де колишні члени Священного союзу продемонструють імперії як відсталість у суспільному розвитку переходить в технологічну відсталість, що зрештою виливається у військові поразки.

То що ж так подобається Путiну?

Система, побудована з ініціативи Росії, змогла проіснувати зі скрипом тридцять три роки. Все ж у Європі було занадто багато амбітних та освічених людей, які не бажали схиляти голову перед сувереном, щоб їх надалі ігнорувати. Таким найяскравішим випадком стала Бельгія. Ця країна, яку зараз Путін теж навів у приклад, як штучно створену завдяки Росії, якраз стала тим роздоріжжям між шляхом Заходу та Сходу, на які розділилася Європа — і ця розбіжність чинна досі.

Західні країни відступили перед безпрецедентним громадянським повстанням, яке сколихнуло Бельгію. Натомість в аналогічній ситуації (повстання поляків, яке відбувалося паралельно) у своїй зоні впливу Росія продемонструвала, що готова йти до кінця, навіть якщо доведеться потопити у крові усю країну.

Так були закладені корені розбіжностей, які призвели до розподілу Європи через трішки більше як століття уже на зони впливу. Бо надалі сидіти за столом держави із настільки різним підходом до управління суспільством уже не могли.