Пам'яті Катерини Білокур. Фоторепортаж із села, де народилася геніальна художниця

Сьогодні, 9 червня, минає 64 роки з дня смерті Катерини Білокур – української художниці, представниці наївного мистецтва. Пам'ять про видатну мисткиню бережуть у Богданівці, де нині діє меморіальний музей-садиба Катерини Білокур. Журналісти «Главкома» побували в селі, поспілкувалися із завідувачкою музею Ольгою Шаповал та дізналися багато цікавого про життєвий шлях художниці та її самобутню творчість.

Меморіал на батьківщині мисткині

Меморіальний музей-садиба Катерини Білокур розташований у селі Богданівка Бориспільського району Київської області. У цій селянській хаті 7 грудня 1900 року народилася, жила і працювала художниця. 

Після смерті мисткині у 1961 році будинок було збережено, а 26 листопада 1977 року відкрито музей. Першим запис у книзі відгуків залишив Олесь Гончар. До створення музею долучилися директор Яготинського музею Олександр Непорожній.

«Садиба займає майже 13 соток, але при житті художниці у подвір'ї, яке розташоване поруч, де зараз господарські приміщення, стояла хата діда Катерини Білокур – Йосипа Білокура», – говорить Ольга Шаповал, яка працює завідувачкою музею із 2008 року. Вона підкреслює: до Богданівки для вивчення біографії знаменитої художниці приїжджали мешканці аж 40 країн світу. 

У кімнаті, яка колись слугувала майстернею, нині зберігаються мольберт, саморобні пензлі, палітри, фарби, меблі. Все залишено так, як було за життя Катерини Білокур. Біля меморіального музею-садиби росте 200-річний в’яз, поруч із яким зростала видатна художниця.

Геніальна самоука з Богданівки

Катерина Білокур народилася 7 грудня 1900 року. Її батько, Василь Йосипович, був заможною людиною, мав орну землю та худобу. Катерина мала двох братів – Григорія та Павла.

У дитинстві Катерина навчилася читати, проте не відвідувала школу через рішення родини, яка прагнула зекономити на одязі та взутті. Змалку Катерина почала малювати, але це було нелегко, адже батьки часто забороняли їй це. Вона малювала потайки, використовувала підручні матеріали, зокрема шматки полотна та вугілля. Перша її спроба намалювати вигаданих птахів викликала жорстоку реакцію батьків, які знищили її роботи. Вона залишалася самоучкою у мистецтві.

«Перший папір Катерина взяла у руки, коли брат Григорій пішов до школи. Повертається зі школи, зробить уроки, а тоді сидить і розмальовує щось. Брат дуже любив малювати коней. Катерина пише: «Батько казали мені, не смій Грицькових зошитів брати, і я їх не брала. Але одного разу так щось підступило до серця, аж заболіло, хотілося спробувати». Вона взяла його зошит та намалювала коня. На її здивування, кінь вийшов такий красивий, що очам не повірила. Так вона малювала й малювала на тих аркушах, поки зошит не скінчився. А коли скінчився, то приклеїла малюнки на печі. І дуже раділа своїм першим чудовим творам. «Батько так на мене розгнівалися, що мої листочки позривали та кинули в піч. І згоріли мої перші твори. Але в серці не згоріла радість, надія та віра», – писала Білокур», – розповідає завідувачка музею-садиби.

Пізніше вона брала участь у драматичному гуртку села і грала в театральних постановках. На початку 1920-х років спробувала вступити до Миргородського технікуму художньої кераміки, проте через відсутність документа про середню освіту їй відмовили. Аналогічна ситуація повторилася при спробі вступити до Київського театрального технікуму.

Батьки соромилися того, що їх донька малювала, рвали й палили її малюнки. Батько її кляв, мати сварила, мовляв, донька соромить її перед людьми, заміж не виходить. Восени 1934 року, доведена до відчаю, Катерина Білокур побігла до річки та зайшла у воду, щоб налякати матір. Мати художниці злякалася та дозволила Катерині займатися малюванням. 

Білокур дуже застудилася і довго виходила із тяжкого морального стану та хвороб. Застуджені тієї осені ноги все життя давали про себе знати. 

Творчий злет

Навесні 1940 року Катерина надіслала листа зі своїм малюнком відомій співачці Оксані Петрусенко, яка порекомендувала художницю у Центр народної творчості. В 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкрилась її перша персональна виставка. Виставка була успішною, і художницю запросили до Москви, де вона побачила великі мистецькі музеї.

У 1944 році завдяки підтримці Василя Нагая її роботи придбав Державний музей українського народного декоративного мистецтва. З 1949 року була членкинею Спілки художників України. У 1951 році отримала орден «Знак Пошани» та звання Заслуженого діяча мистецтв України, а в 1956 році – звання Народного художника України.

«Про Катерину Білокур довідалися, коли їй було вже 40 років. У 1958-1961 роках, коли вона була дуже знаменита, стала Народним художником України, в'язками носила із берега мокрі дрова, щоб отопити хату. Радянська влада не була прихильна до Катерини. У 1930 роках, коли почалася колективізація, Омелько та Василь – батько та дядько Катерини – не вступили в колгосп, чим викликали до себе не добре ставлення. Але вже у 1941 році, напередодні війни, родина вже працюватиме в колгоспі, їх змусили. Проте Катерина в колгоспі не працювала, бо була інвалідом 2 групи – були застуджені ноги», – розповідає Ольга Шаповал. 

Твори Білокур експонувалися не лише в Україні, а й у Парижі та інших містах. Пікассо порівняв її з французькою художницею наївного мистецтва Серафіною Луїс, назвавши її роботи геніальними.

Білокур виготовляла пензлі з коров'ячої вовни, котячої шерсті та підручних матеріалів, що дозволяло їй створювати надтонкі деталі. Її картини нагадують вишивку олійними фарбами, де кожна квітка, листок і ягідка ретельно прописані й виділені світлим обідком. Часто фон полотен був простим, виконаним у синіх або блакитних тонах. Вона малювала квіти, пейзажі, портрети.

Кожен елемент композиції був освітлений по-своєму, створюючи відчуття світла і глибини. В олійному живописі художниця поєднувала народні традиції, зокрема вишивку та ткацтво, що було основою її стилю.

У 1961 році Катерина захворіла, того ж року померла. Похована в рідному селі Богданівка.

Унікальна експозиція: понад 500 артефактів

У меморіальному музеї Катерини Білокур зберігаються:

• оригінальні полотна («Птиці», «Жоржини», «Портрет жінки в зеленому корсеті»);
• особисті речі художниці;
• улюблені книжки (Шевченко, Гоголь, посібники з живопису);
• цитати й листи відомих сучасників (Бажан, Гончар).

«В музеї збережено оригінальні пензлики Білокур. Купованими вона ніколи не користувалася. Спочатку їх не було де купити. Вона виламувала гілочку та прив'язувала до неї шерсть домашньої тварини. А згодом вона звикла до таких пензлів. І вже коли в 1940 році її визнають та присилатимуть у Богданівку посилки із фарбами та пензликами, то фарбами користуватиметься, а пензликами – ні. У деяких із них є 2-3 волосинки, з такою точністю вона передавала красу української квітки», – звертає увагу завідувачка музею-садиби.

Крім того, в юності Катерина шила людям на замовлення, вишивала, була своєрідним дизайнером у рідному селі. В музеї-садибі художниці в Богданівці експонуються рушники з монограмами «К.Б.» і вишиті нею сорочки.

Біля музею встановлено скульптуру мисткині, створену її племінником Іваном Білокуром, та гранітну плиту з написом.

Яготинська картинна галерея – центр спадщини

Окрема частина спадщини Білокур зберігається у Яготинській картинній галереї. Тут зібрано понад 70 її робіт – найбільша колекція в Україні. Галерея працює в будівлі колишнього палацу Розумовського XVIII століття.

Раніше «Главком» повідомляв, що Google присвятив святковий дудл відомій українській художниці Катерині Білокур на честь 120-річчя від дня її народження.