Пам’яті морпіха, молодшого сержанта Ярослава Христюка

Ярослав Христюк народився у Вінниці, а згодом разом із сім’єю переїхав  у невеличке селищі Браїлів, що в області. Із юного віку мріяв бути морським піхотинцем. Йому було 18, коли повідомив матері про свій намір стати до лав захисників. Це був 2014 рік, починалася російсько-українська війна, і відмовити сина обрати інший життєвий шлях вона не змогла. Ярослав тоді сказав: «Мамулю, я мушу захищати країну! Ти пишатимешся мною, обіцяю!»

Тоді він пішов на військову службу в Одесі, а згодом перевівся в Миколаїв – у 36-ту окрему бригаду морської піхоти. Починав із кулеметника, був призначений командиром відділення. Під час АТО захищав різні населені пункти Донеччини.

Матір захисника Юлія Христюк розповідає, що Ярослав був справжнім патріотом, дуже болісно сприймав російську агресію. Серед речей сина вона знайшла його щоденник, у якому він написав: «Ви знаєте, як боляче мені дивитися, як гине наша Україна. Як гинуть хлопці молоді. За що, я так і не розумію. Як боляче мені дивитися в очі дітям, чиї батьки, брати не повернуться додому. Як боляче мені прощатися з побратимом, і він загинув не один. За нашу вільну Україну».

Його бойовий шлях був дуже непростим. Випробувань, які випали на долю Ярослава, вистачило б на кілька життів. Він потрапляв у засідки, пережив кинуту впритул гранату, рятував поранених товаришів. Кілька разів був поранений. Щоразу після шпиталю повертався до  побратимів, навіть додому не заїжджав.  І заслужив високі нагороди – три ордени «За мужність», першого ступеню – посмертно. А загалом у нього 14 нагород за участь у бойових діях проти російських загарбників.

За день до початку повномасштабного вторгнення Ярославові Христюку виповнилось 26 років.  На той час він перебував у Маріуполі, який опинився в оточенні ворога і безжально знищувався російськими військовими.

Побратими згадують, що Ярослав завжди був серед перших. Він пробирався на «Азовсталь» із цигарками, знаходив автомобіль, коли вже не було техніки. Був справедливим, дисциплінованим, мужнім і добрим.

Там, в Маріуполі, він зустрів своє велике кохання – Катрусю, яку вся Україна згодом знатиме як парамедикиню «Пташку».

Мама захисника ділиться: одразу зрозуміла, коли її син закохався. Напередодні вторгнення він їй зізнався: «Мам, у мене є дівчина, вона — найкраща».

- Цікаво, що він усе дитинство ловив пташок. Ставив різні пастки, а потім їх відпускав. У нашій хаті, напевно, побувало все, що літає. Тож коли він почав зустрічатись із Катрусею, сказав: «Таки спіймав свою «Пташку», - пригадує пані Юлія.

Коли Катерині Поліщук вдалось зателефонувати матері додому із полону, вона сказала: «Треба знайти маму Ярослава!» А жінки на той час уже познайомилися і зустрілися в Києві… Після повернення з полону дівчина зустрілася з матір'ю коханого. Розповіла, як навіть у нелюдських умовах оточення вони підтримували один одного, як він не дозволяв їй мити посуд у холодній воді, як знаходив шкарпетки, аби вона не мерзла в ноги…

Ярослав освідчився своїй коханій «Пташці» за кілька днів до загибелі.

28 лютого 2022 року він востаннє розмовляв із братом по відеозв’язку, а потім – тиша. В родини були сподівання, що він живий, що просто немає можливості вийти на зв’язок. Та цю надію обірвав візит представників місцевої влади та військкомату, які повідомили трагічну звістку: молодший сержант Ярослав Христюк  загинув 17 березня 2022 року в Маріуполі.

Пізніше пані Юлії зателефонував побратим Ярослава і розповів, як той у вуличному бою із двома кулями в грудях врятував йому життя, а сам загинув. Військовий дякував матері героя…

Нещодавно у Жмеринці на території Меморіалу Слави з ініціативи Героя України Сергія Волинського («Волини»), колишнього в.о. командира 36-ї окремої бригади морської піхоти, де служив Ярослав, встановили йому пам’ятник, - перший в області захиснику, який загинув на війні з росіянами.

- Ярослав загинув зі зброєю в руках, рятуючи побратимів. Ніхто з нас не вірить, що «Христоса» немає поруч. Ми згадуємо щодня наших побратимів, які загинули в бою, боремось за наших полонених, підтримуємо родини, робимо все, що можемо. Я впевнений, що Ярослав сьогодні поруч із нами і чує нас і наші молитви. І я хочу подякувати йому як одному із найхоробріших Воїнів! Честь!, - сказав Сергій Волинський на відкритті пам’ятника.

У воїна залишилися матір, молодший брат і дві сестри. Сім’я і досі чекає на повернення тіла Ярослава додому, щоб достойно його поховати, щоб мати можливість прийти на могилу. 

Вулицю, на якій нині проживає родина Ярослава Христюка, назвали його ім’ям.

Честь і слава герою!

Світлини із соцмереж і видання "20 хвилин"