Удари рашистів по полігонах Сил Оборони: чи є винні і як вберегти людей

Були загиблі і поранені, знову у соцмережах піднялася хвиля обурення, яке часто адресують не ворогу, а українським командирам, зазначає Укрінформ. Хоча на сторінці Сухопутних військ у Фейсбуці відразу наголосили – шикувань чи масових зборів особового складу не проводилося, оголосили тривогу – більшість людей перебувала в укриттях. Але на тлі цієї події, відчуваючи, за його словами, особисту відповідальність за трагедію, написав рапорт на відставку командувач Сухопутних військ Михайло Драпатий (у соцмережах бурхливо шкодували про це і вболівали, щоб відставку не прийняли, – ред.) Мовляв, не зміг упоратися з системою.

Генерал-майор залишиться в строю – вже командувачем Об’єднаних сил, а Сухопутні тепер чекають на призначення очільника. Але з цим командувачем чи іншим росіяни не припинять полювати на наших військових та й цивільних теж. Намагалися розібратись – чому досі їхні удари бувають результативні, чи є якісь незасвоєні уроки і чи можна когось персонально звинувачувати в тому, що під час війни військові скупчуються і можуть бути атаковані.

КУЛЬГАЄ ДИСЦИПЛІНА І ППО

4-го червня ворог завдав ракетного удару по території одного із навчальних підрозділів на Полтавщині. Найгіршого вдалося уникнути, повідомили в Командуванні Сухопутних військ: загиблих не було, тільки поранені (5 червня стало відомо, що двоє померли у лікарні). Кажуть – завдяки комплексу превентивних дій. Особовий склад був розосереджений, в укриттях, і всі протоколи безпеки під час повітряної тривоги виконали. А що, буває інакше?..

Щоразу для з’ясування всіх обставин та причин втрат особового складу призначається службове розслідування – чи призвели до загибелі та травмування військовослужбовців дії або бездіяльність посадових осіб. На жаль, робити це доводиться вже регулярно. Але чим вони закінчуються і чи можна покаранням одного, п’яти, десяти посадовців вберегти людей?

Військовий експерт та офіцер резерву ЗСУ Андрій Крамаров, наприклад, після трагедії на Сумщині розповідав nv.ua, що наразі просто не існує методики безпеки для стрільбищ у прифронтових районах. Мовляв, навчання на прифронтових полігонах – необхідність, але чинні правила безпеки застаріли. «Потрібна чітка методика: хто саме перебуває на відкритому полігоні, скільки людей, чи є укриття. Потрібно хоча б мати вириті бліндажі, а ще краще – бетонні укріплення», – вважає Крамаров. Необхідна й система технічного прикриття, зокрема, засобів радіоелектронної розвідки, щоб вчасно виявляти активність ворожих БпЛА.

Найкраще дізнаватися про стан справ зсередини. Укрінформ знайшов компетентне джерело в ЗСУ (офіцер просив його не називати), щоб запитати: до яких висновків приходять після аналізу всіх інцидентів і результатів розслідувань. Що треба змінити чи кого?

Виходить – від навчальних центрів нікуди не подітися. В них люди проходять БЗВП (первинну підготовку), спеціалізовану підготовку. Відбувається перенавчання, бойові злагодження в новостворених підрозділах або бригадах, виведених на відновлення.

Процес тренування, розвитку Сухопутних військ постійний і такі центри розкидані по всій Україні. Розформувати, перенести їх нереально: навчальний центр – величезна інфраструктура, яка має забезпечити розміщення особового складу і якісне навчання. А це – стрільбища, танкові директриси (ділянки, де вимірюють точність і дальність пострілів, – ред.), траси для тренувань тощо. Справді, якісно обладнаних полігонів в Україні не так і багато і рухати їх ніхто не буде.

Нехай людей ще можна розселити відносно безпечно. Але для того, щоб вони навчилися водити танк, стріляти з танка, використовувати інше озброєння їм все одно потрібно приїжджати на стаціонарний полігон. Деякі з них розташовані досить близько до місця проведення бойових дій, як от навчальний центр на Дніпропетровщині, в який прилетіло вже вдруге.

Ця близькість дає можливість працювати ворожим безпілотникам-розвідникам. І у нас немає достатньо сил та засобів, щоб якісно цьому протидіяти. Не завжди можуть збити безпілотник у зоні нашого повітряного простору, бо виходить, довелося б розміщувати засоби ППО теж на невеликій відстані від лінії зіткнення. І таким чином – наражати на небезпеку вже ті засоби і сили ППО.

Це комплексна проблема, над розв’язанням якої зараз працюють всі складові Сил оборони, шукаючи ефективні способи знищення розвідувальних безпілотників. Їх у нас замало, а у Росії розвідників дуже багато. Вони летять на достатньо великій висоті і збити такі дрони зі стрілецької зброї, наприклад, не вийде. Застосовують новітні ізраїльські РЛС, модифіковані FPV-дрони-перехоплювачі, навіть легкомоторні літаки Як-52. Але масового дешевого озброєння, яке б працювало по «Орланах» та «Zala» налагоджено, досі немає. ППО ближньої дії теж недостатньо – і самої техніки, і боєприпасів до неї.

Кожен випадок ураження особового складу ретельно аналізується. Висновки такі: потрібно працювати над посиленням системи протиповітряної захисту, шукати нові типи озброєння, нові прийоми, щоб ефективно знищувати розвідувальну безпілотну техніку. Не обійтися і без систем протиракетного захисту, тому що в усіх випадках противник використовував балістичні ракети. Але комплекси, здатні їх збивати, захищають великі міста і їх дефіцит – глобальна проблема, не тільки полігонна. Тут вже всі карти в руки – дипломатам, які вміють працювати з західними партнерами.

Правила безпеки, звісно, є. Основне в них – вимога не селити людей в стаціонарних багатоповерхових будівлях. З цим проблем немає – створили напівзаглиблені в землю наметові містечка і практика показує, що доведеться тримати в них особовий склад постійно, а містечок треба більше. Бо заглиблювати в землю краще і їдальні, і різні господарські приміщення, склади побутових речей.

Але хочеш чи ні, а навчально-тренувальний процес вимагає скупчуватися. Навчальні центри – це величезні площі, тож мусять бути розкидані по них укриття, щоб люди не бігли по сигналу тривоги за кілька кілометрів з одного кінця полігону до іншого. Тобто ці укриття потрібні безпосередньо на самому полігоні, на навчальних місцях і це поки що в процесі реалізації. Неможливо одномоментно накопати сотні укриттів – фізично і фінансово. Робота триває. Для початку просто копаються щілини, роблять заглибини. Але коли дощова погода, у них збирається вода, і люди кажуть – не полізу, краще під кущиком перечекаю тривогу і все.

Тобто це вже питання особистої дисципліни військовослужбовців. Відверто – за роки війни у нас дещо притупився інстинкт самозбереження і не всі військовослужбовці виконують те, що прописано. Лунає сигнал тривоги – хтось продовжує займатися своїми справами, хтось просто сидить на вході в укриття і курить.

Проблема самодисципліни і розуміння небезпеки дуже гостра. Тому що командир безпосередньо не може брати кожного за руку і заводити в укриття. А безтурботність, з якою люди ставляться до тривоги в віддалених від фронту містах, переноситься і у військове середовище. Не відразу розуміють, що небезпека стала серйознішою, ближчою. Продовжують жити цивільним сподіванням, що все обійдеться, а це часто не спрацьовує. Маємо загиблих саме через це.

Звісно, має бути чіткіше налаштована система оповіщення про виявлений безпілотник. З’явився він – може бути і ракетний удар. Першою його засікає протиповітряна оборона, і вона має відразу про це сповістити по своїй червоній лінії всі підпорядковані підрозділи і паралельні, які знаходяться в зоні відповідальності, теж. А вже на місцях командир має вжити заходів – дати команду переміститися в укриття.

Коли був завданий перший удар по військовому полігону (березень 2022 року, Яворів, – ред.), дійсно були покарані в дисциплінарному порядку. І були подані пропозиції на майбутнє – все, про що йшлося вище. Алгоритм дій на випадок тривоги, переобладнання місць розташування військовослужбовців, розташування навчальних місць на полігоні, забезпечення достатньою кількістю укриттів, системи ППО… Останнє – це вже сфера міжвідомчої взаємодії, тому що є ППО Сухопутних військ і є ППО Повітряних сил. У них різний функціонал і певні нюанси взаємодії – хто яку ціль збиває, бо має на те засоби і право. З рекомендованого було реалізованого вже багато, чому не все –  важко сказати. Щодо розміщення військовослужбовців – виконали, щодо укриттів – вони є майже скрізь, де це необхідно. Люди фактично не вилазять з цих бліндажів.

Можливо дещо цинічно звучить, але – при тій кількості особового складу, яка зазвичай перебуває одномоментно на полігоні, 13 загиблих і десятки поранених – це, об’єктивно, дуже мало. «Іскандер» з касетним боєзарядом забезпечує ураження на великій площі великої кількості людей. Тож ці відносно незначні втрати і показують, що вже багато безпекових заходів реалізували. Лишається відточити деякі процеси і добитися самодисципліни. Не лише підлеглих буває дуже важко загнати в укриття – іноді важко й самого себе туди загнати.

НЕ КОЖЕН МОЖЕ БУТИ ІНСТРУКТОРОМ

Сергій Грабський, полковник запасу ЗСУ, військовий експерт, який теж дотичний до викладання військової науки, каже, що ударів не уникнути, але втрати мінімізували. Якби ще мінімізувати вплив людського фактору…

– Пане Сергію, чому вороги знову і знову масово уражають військових, зокрема, у навчальних центрах? Українці в тилу сприймають це так, ніби якесь командування припускається помилок, а висновки не робить.

– Ви забуваєте, що у нас війна, ворог уражає щодня і ми втрачаємо і військових, і цивільних. Військові статути пишуться кров’ю, на жаль. І всі армії через це проходили – і ізраїльська, на яку ми молимося, і американська. «Іскандер», споряджений касетним боєприпасом, б’є по великій площі. Навіть статистично ми не можемо уникнути жертв.

Неможливо скасувати заняття на полігонах, проводити їх персонально для кожного солдата. Обов’язково має бути злагодження одиночне, потім – всередині підрозділів, злагодження підрозділів і – організація взаємодії. Як організувати всі етапи навчання, якщо танкова рота буде навчатися окремо від піхотної? Технічно це не можливо. Чи належать полігони до об’єктів гарантованого захисту засобами ППО на найвищому рівні – я не впевнений.

Тим більше, у нас багато тимчасових навчальних центрів, які не існували раніше. Дуже співчуваю всім, хто втратив рідних у результаті таких ударів, але військові зробили максимум, щоб мінімізувати втрати. Під час попереднього  ураження полігону на ньому працювала рота. Завдання виконували 70 осіб, втрати становили 6. Менше 10% безповоротних втрат внаслідок такого потужного удару ракети.

– Коли стався удар на початку березня поблизу Дніпра, говорили, що, можливо, вчасно не помітили ворожий розвідувальний дрон і не вжили заходів. Тобто іноді можна й уникнути ураження з жертвами?

– У роти, яка проводила заняття, може не бути штатних засобів, щоб знищити дрон. Їх взагалі на полігоні може не бути. Нема сенсу замикатися на засобах розвідки – звідки ми знаємо, що серед тих, хто навчається, немає агентури, яка поставила маячок і саме на нього ракета прилетить? А «Орлан» був тільки відволікаючим фактором.

Складно визначити, які матеріальні засоби треба мати для захисту. Сьогодні визначиш – завтра воно вже може стати нерелевантне. Противник не дурний і теж вчиться. Неможливо передбачити, коли і як застосує щось нове. А окопи, укриття – це все передбачено і існує. Може, не завжди реалізовано в академічний спосіб, бо мало створити об’єкт – його потім утримувати треба, а це все дорого.

Чи треба було організувати взаємодію з іншими підрозділами, які мають засоби ППО, забезпечити координацію? Так, і це теж частково причина вчинку Михайла Драпатого.

Гадаю, тут йдеться не тільки про зону відповідальності однієї посади, а й про координацію, взаємодію з іншими структурами. Це не особиста провина генерала, але це система, яку, за його словами, йому не вдалося зруйнувати – принаймні він так бачить ситуацію. Система, над якою ще треба працювати. Не можна сказати, що нічого не змінюється на краще, але системних проблем чимало.

– Для розуміння – яких конкретно?

– Радянщина. Непотрібні шикування особового складу, проведення виснажливих нарад, використання застарілих методик. Людина не повинна весь час тільки викладати, це рутина. Їй треба йти у військо, освоювати посаду, а потім повертатися, якщо має хист навчати інших. А у нас буває так, що людина користується запиленими конспектами середини ще 70-х років, які не мають  ніякого відношення до сучасних бойових дій.

Будь-які бойові алгоритми прописувались під певні види зброї. Щось втратило актуальність, щось з’явилось натомість. Треба вчити людей того, що дійсно застосовується сьогодні на війні. Це не проблема суто армії, а проблема суспільства. Людина може бути тричі патріотом України, але вона служила ще в радянській чи пострадянській, зараз її призвали, а вона не розуміє, що армія вже інша.

Не завжди на посади інструкторів потрапляють люди, які відповідають певним критеріям. Свого часу з моєї групи (не в Україні) з 26 чоловік тільки двох відібрали для подальшої підготовки як інструкторів (я один з них і продовжую вести заняття). Це копіткий процес і динамічний. А інструктор може бути не надто відданий справі. Ось недавно розповідали мені, як буває. Приходить до групи інструктор – немолодий вже, заморений чоловік. Ну що, хлопці, вчитися будемо? – Та ну, нах…. Ну, йдіть собі.

І люди байдикують, а потім за два дні швидко проходять програму, розраховану на місяць. Така й якість підготовки. Але це – провина Драпатого чи кожного особисто?

Зі слів обох коментаторів виходить – особливого секрету, супер новітньої методики немає і «злочинної змови» командування проти мобілізованих теж. Відбити удари надскладно, вони частішають, тож єдиний вихід – мати більше укриттів поблизу (над чим працюють) і силу волі ними користуватися.

Авторка: Тетяна Негода, Київ

Джерело: Укрінформ