Голос із майбутнього чи дзеркало чужої травми: чому досвід Боснії не є рецептом для України

Поки Україна переживає нові етапи повномасштабної війни, зокрема чергові раунди перемовин із Росією, українці дедалі частіше ставлять собі запитання про майбутнє: прогнозують перші повоєнні вибори, уявляють формат вимушеної комунікації із сусідом-убивцею.

Наприкінці травня «УП» опублікувала інтерв’ю з журналісткою Аїдою Черкез — очевидицею війни в Боснії та облоги Сараєва. Його заголовок — «Я говорю з вами з вашого майбутнього» — одразу привернув увагу. Слова Черкез справили сильне враження на багатьох українських читачів. Її розповідь — болюча, відверта, пройнята щирим переживанням. Та водночас журналістка не лише ділиться особистим досвідом, а й формулює послання: не дайте ненависті поглинути вас, коли все закінчиться, бо ненависть руйнує — «це не конфлікт між народами, це конфлікт між добром і злом». Саме цей меседж викликав неоднозначну реакцію.

Черкез говорить не лише як очевидиця воєнних подій, а як людина, котра нібито вже бачила наше майбутнє — Україну після великої війни. Коли той, хто пережив жахіття, ділиться досвідом, він заслуговує на увагу. Аїда описує життя в обложеному Сараєві — 1425 днів без світла, тепла, безпеки. Її біль — справжній, досвід — дорогоцінний. Проте коли його починають подавати як передбачення чи моральну стратегію для України, як на мене, ми маємо поставити уточнювальні запитання: чому цей голос звертається саме до нас, а не до тих, хто спричиняє ці страждання? І чому йдеться про обмеження нашої емоційної реакції — ненависті, а не про колективну відповідальність агресора?

Що є важливим у словах Черкез?

У цьому інтерв’ю — не лише контроверсійна позиція, а й чимало сенсів, які варто зберегти. Вони перегукуються з болем українців, і саме ці перетини мають цінність. Їх доцільно визнавати.

«Світло — це вже опір», — каже журналістка. Бути свідком, документувати злочини, не дозволяти пропаганді переписати історію — це форма боротьби. «Можливо, ви не доживете до миру… але наслідки будуть». Черкез називає себе «дроном», який намагається зберігати дистанцію, але не мовчить. Вона нагадує: говорити правду — означає бути на боці людяності.

Емоції, сльози, гумор — не ознаки слабкості, а спосіб залишитися людьми. Бути на «правильному боці історії» — те, що тримає українців. Вважаю, що цей орієнтир, на відміну від зовнішніх оцінок, не втрачає актуальності.

Темрява народжує зло — мовчання, навіть із добрими намірами, дає змогу катам уникати відповідальності. Черкез говорить і про страх критикувати «своїх». Вона наголошує: іноді найстрашніше — бути в меншості у власному суспільстві.

Аїда залишилася в Сараєві попри обстріли й небезпеку. Її особистий вибір — бути голосом у місті під облогою — перегукується з історіями українських жінок, які залишилися працювати на інформаційному, гуманітарному, медичному фронтах. Вона згадує про розділене материнство, страх, втому, але з відчуттям, що так правильно, навіть якщо воно є егоїстичним. Проте закликає не засуджувати тих, хто виїхав за кордон, особливо якщо йдеться не лише про свою безпеку.

Не майбутнє України, а минуле Боснії?

За словами Черкез, ненависть до ворога є головною загрозою для суспільства, навіть більшою, ніж сам агресор. Особливо в довгостроковій перспективі. На мою думку, це твердження звучить як моральний імператив, але в українському контексті викликає глибоке неприйняття — й не лише емоційне. В Україні щодня гинуть люди — діти й дорослі, на фронті та в цивільному житті. Й тому, здається, заклик до «відмови від ненависті» за таких умов звучить не як стратегія, а як інформаційне роззброєння. Як перекладання відповідальності з убивці на його жертву.

Черкез наголошує: «винен режим, а не вся нація». Проте, вважаю, такий підхід — персоніфікація зла — не враховує реальності системної підтримки війни з боку російського суспільства. Нагадаю, що, згідно з останніми опитуваннями російської соціологічної служби «Левада-Центр», 86% росіян схвалюють діяльність Путіна на посаді президента, а 73% вважають, що справи в країні загалом рухаються в правильному напрямку. Водночас якщо «Путін вирішить припинити військовий конфлікт із Україною та поверне приєднані території», його підтримають лише 30% росіян, а 60% — ні (причому 42% — «безперечно, ні»).

Ігнорування колективної відповідальності за таких умов, на мою думку, призводить до знецінення українського досвіду та нівелює вимоги щодо справедливості. Бо мовчазна підтримка — це теж форма співучасті. І коли заклик до «зцілення через прощення» адресують лише потерпілій стороні, гуманістичний меседж втрачає етичну рівновагу.

В іншому інтерв’ю з Аїдою Черкез для видання «Бабель» значно більше уваги приділено не абстрактному «моральному вибору», а конкретним наслідкам війни для боснійського суспільства. І тут звучать важливі речі: 70% населення, за даними ВООЗ, отримали ПТСР, агресія стала нормою, ветерани — з травмами, які проявляються у побутовому насильстві, ізоляції, втраті здатності функціонувати в соціумі. Черкез згадує власного брата-військового, якому після повернення з фронту важко було прийняти авторитет викладача в університеті; описує складнощі повсякденного життя для людини з травмою.

«70% наших громадян — травмовані, й іншим доводиться з цим жити», — стверджує боснійська журналістка та додає, що після війни суспільство втрачає здатність мислити раціонально. Саме через це, мовляв, на перших повоєнних виборах до влади в Боснії прийшли ті, хто вів війну. Люди голосували не за, а проти, й це — «не зовсім правильна ідея».

На моє переконання, такий висновок Аїди Черкез не лише деполітизує реальний вибір боснійського суспільства, а й стигматизує посттравматичний досвід, водночас наче викорінюючи величезне коло українських психологів, ветеранів, фахівців із ментального здоров’я.

Крім того, таке пояснення журналістки викликало в мене запитання. Зазвичай травмоване та втомлене від війни суспільство обирає «партію миру». Якщо ж більша його частина, як це було в Боснії, підтримує політиків, котрі вели війну, то, можливо, це — не про християнське прощення, а про компроміс через страх перед новою війною? Саме такий механізм — страх замість правосуддя — сьогодні озвучують окремі групи в Україні, наприклад, коли намагаються знецінити недавні вдалі операції СБУ через побоювання російської відповіді.

Позиція Черкез видається мені суперечливою. З одного боку, вона фактично закликає «підставити іншу щоку», розміщуючи страждання «хороших русскіх» на одному (чи навіть вищому) щаблі зі стражданнями українців. З іншого — визнає, що мир без правосуддя неможливий, адже «залишиться жахлива гіркота, і це поганий фундамент для миру». Що, в моєму розумінні, сприймається як заклик до компромісу: бажаної перемоги не буде, отже, з ворогом доведеться примиритися.

Боснійський наратив в Україні

Нагадування українцям про боснійську війну та намагання провести паралелі з російсько-українською тривають із 2014 року. З початком повномасштабної війни вони посилилися. Наративи, що використовуються при цьому, нерідко подають досвід Боснії як модель можливого майбутнього для України — зокрема в контексті примирення з агресором.

Цікаво, що перше інтерв’ю Аїди Черкез збіглося в часі зі ще однією подією. З 23 до 26 травня 2025 року відбувалася чергова сесія Парламентської асамблеї НАТО. Голова Постійної делегації України в ПА НАТО, заступник голови Комітету ВР з питань національної безпеки, оборони та розвідки Єгор Черняєв зазначив, що США прийняли українську делегацію прохолодно. На сесії постійно намагалися змістити акценти з війни в Україні на історичні події в Боснії та Дейтонські угоди, підписанням яких 30 років тому формально завершилася війна в Боснії і Герцеговині.

«Зустріч нашої делегації з американською стороною була не такою теплою, як зазвичай. Це різко контрастувало з абсолютною підтримкою, яку ми отримували від європейців у кулуарах. До речі, навіть європейські делегати дивувалися розставленим акцентам сесії з боку сторони, що приймала», — зазначив Черняєв.

Раніше, у квітні 2024 року, українська письменниця Катерина Бабкіна, перебуваючи в Боснії в межах програми створення «репортажів із майбутнього», організованої фундацією WARM (Сараєво—Париж), припустила, що українцям, можливо, доведеться пробачити, як це зробили боснійці. (Подібні заяви вона робила в соцмережі й раніше — в той час, коли весь світ дізнався про злочини в Бучі, й українці масово переживали жах і гнів, письменниця вже формулювала наратив про необхідність прощення. Тоді її допис спричинив шокову реакцію.) Леся Башич, українка, яка понад 15 років живе в Боснії, написала критичну статтю про те, чому порівнювати Боснію з Україною — велика помилка.

У лютому 2024 року на сайті «Українського радіо» вийшло інтерв’ю з промовистою назвою: «Досвід Боснії і Герцеговини може стати цінним уроком для України». В ньому політичний експерт, президент асоціації PROI Самір Ібішевіч розповідав про те, чому Україна має розглядати боснійський досвід як антиприклад.

Його слова різко контрастують із тим, про що говорить Аїда Черкез. На думку Саміра Ібішевіча, примусове об’єднання сторін конфлікту в Боснії було «великою помилкою»: «Не потрібно приймати свого ворога, не потрібно з ним дружити. Такого роду толерантність все ще існує в Боснії. Але з такою політикою, як ви розумієте, Боснія і Герцеговина просто не може рухатися вперед».

Росія відігравала й далі відіграє дестабілізаційну роль у політичному житті Боснії і Герцеговини, як під час боснійського конфлікту, так і зараз, — наголошує Ібішевіч.

Відомо, що в 1990-х роках РФ активно підтримувала Сербію: дипломатично, політично, через пропаганду. Вона виступала проти жорстких санкцій щодо сербської сторони, зокрема в Раді безпеки ООН. Кремль підтримував ідею, що конфлікт є внутрішньою справою Югославії, та був критично налаштований до інтервенції НАТО. Прокремлівські націоналісти відкрито підтримували сербів — дехто навіть воював добровольцем на їхньому боці.

Через історичні, релігійні та культурні зв’язки з православними сербами Москва сприймала їх як «своїх» союзників, що впливало на її позицію під час конфлікту. Своєю чергою це посилювало дистанціювання Заходу від мирного процесу на початкових етапах і сприяло затягуванню війни.

Сьогодні, здається, ситуація повторюється. Хоча Боснія і Герцеговина формально приєдналася до санкцій ЄС проти РФ, регіон залишається політично розділеним: у Федерації Боснії і Герцеговини переважає підтримка України, а в Республіці Сербській домінують проросійські позиції.

Кандидат історичних наук, майор запасу Олександр Алфьоров наголошує: спроби проєктувати боснійський досвід на Україну є хибними з методологічного погляду. Ситуація в Боснії і Герцеговині — приклад того, як війна може бути зупинена формально, але залишатися незавершеною по суті: «У Боснії конфлікт заморожено, зупинилася гаряча стадія, але там досі існує Республіка Сербська, яка розхитує державу. Ситуація не завершена. Є тиск сербського патріархату, політичне протистояння. Ця війна зовсім не подібна до нашої. Вони живуть на пороховій діжці. І якщо думають, що у них все закінчилося успіхом, то це помилка».

Боснія — приклад незавершеної драми, а не миру. «Робити висновки на кшталт «ви маєте примиритися» — дуже гуманна історія, і радше підказка ззовні. Але чи можемо ми пробачити, якщо ми — жертва, і нас змушують стати на коліна?» — зазначає Олександр Алфьоров.

Такі інтервенції, на його думку, часто позбавлені симетрії, бо закликають до гуманізму лише постраждалу сторону. Натомість агресора — російське суспільство — звільняють від обов’язку щодо трансформації, визнання, покаяння. Українцям пропонують піднятися над ненавистю, але не гарантують справедливості.

«Ця світова несправедливість спирається на стару логіку сили, якої бояться», — зауважує Алфьоров і продовжує: «Ті, хто дають такі поради, абсолютно не знають, що таке Росія, бачать її не як тюрму народів, а як монолітну державу з єдиним етнічним і конфесійним складом. Це — помилка».

Подібні поради, за словами історика, фактично позбавляють інші народи Росії — чеченців, якутів, татар — права на незалежність. Ті, хто підтримував відділення Боснії від Югославії, сьогодні не бачать у Росії імперії.

Про вплив і небезпеку «порад із майбутнього»

Меседжі боснійської журналістки Аїди Черкез радше виглядають трансляцією особистої, ще не прожитої травми, ніж свідомою пропагандою. Саме тому, зауважують критики, її поради — не результат аналізу, а емоційне повторення болючого досвіду.

Письменник Остап Сливинський звернув увагу на явище локального westsplaining — коли люди з постсоціалістичних країн, які самі пережили війну, радять «примирення» без розуміння українського контексту. Такий голос сприймається як «свій», а тому є особливо небезпечним, бо досвід травмованої людини подається як універсальна істина, без критичного осмислення.

Але український досвід — це не лише виживання, а й активний спротив. Тому поради про «пробачити» чи «співжити без покаяння» звучать як заклик визнати поразку.

Олександр Алфьоров вказує на небезпеку поширення таких наративів серед українців, зокрема через «псевдоінтелектуальні спільноти», які не питають себе, звідки взялися ці думки. «В головах частини європейців і навіть українців досі живе образ Росії Толстого, Распутіна, царя-самодура, танців «Казачок», мультфільмів про Анастасію. Але треба усвідомити — Росія завжди була саме такою. Нею рухає не «комунізм», не «расизм» і навіть не «путінізм». Це сталий імперський тип мислення.

Ви справді готові закрити очі на знищених дітей, на зламані долі, на націю, яка щодня платить кров’ю? Якщо так — це не європейські цінності. Це амнезія. Це не мир — це капітуляція пам’яті», — вважає історик.

Жити поряд із сусідом, який повертається лише з війною

Вважаю, що прогнозувати, яким буде майбутнє в Україні після завершення війни, й відповідати на запитання «як жити поруч із Росією?» — справа невдячна. Але проблема не втрачає актуальності: у тій чи іншій формі цей сусід залишиться. І, звісно, нам потрібно думати політично наперед.

На думку історика Олександра Алфьорова, першими, хто спробує налагоджувати контакт, будуть бізнесмени. Проте справжній, змістовний діалог, вважає він, можливий лише після глибоких трансформацій у самій Росії. Україна має стати адвокатом молодих держав, які можуть утворитися на місці розпаду Російської Федерації.

На переконання історика, головною умовою для зниження загрози є внутрішня слабкість Росії: «Поки в Росії немає внутрішнього конфлікту, вона нападає. Як було з Чечнею — Росія сиділа, підібгавши хвіст і намагаючись загасити пожежу в себе. Щойно Чечня закінчилася, все почалося знову — Придністров’я, Грузія, Україна, втручання у вибори. Росія не витримує внутрішньої громадянської війни».

За словами Алфьорова, сьогодні в РФ уже є всі потенційні тригери для нового розпаду. Спрогнозувати, де саме й коли «спалахне», неможливо. Наразі це виглядає малоймовірним. Утім, великі зрушення часто починаються з начебто другорядних подій.

Суспільна розмова про те, що буде після закінчення війни, важлива. Та поки що триває війна, і її перебіг значною мірою залежить від того, які інституції, суспільні домовленості, наративи й уявлення про перемогу ми формуємо сьогодні.