«Матеріалісти»: вікторіанські романи в епоху Тіндера

У світі кіно, де кожен романтичний сюжет, здається, вже був розказаний, Селін Сон знову дивує. Після тріумфу «Минулих життів» вона повертається з фільмом «Матеріалісти», який обіцяє стати найчеснішим, а іноді й найболючішим, поглядом на сучасні побачення. І витоки цієї правдивостні сягають дивного досвіду самої Сон.

Десять років тому, коли Селін Сон ще була молодою драматургинею, яка боролася за визнання, вона переживала досвід, знайомий кожному митцеві в Нью-Йорку: пошук підробітку. Це виявилося значно складнішим, ніж можна було б очікувати, і зрештою привело її в абсолютно несподіване місце. Сон не змогла влаштуватися на роботу баристою, варити каву, чи сканувати товари в роздрібному магазині. Натомість, за порадою, отриманою на вечірці, вона потрапила у сферу, яка тісно пов’язана з найінтимнішими бажаннями та уявленнями людей. Вона почала працювати свахою.

Її другий фільм — ясний, чутливий і передусім чесний до болю аналіз суперечностей сучасного кохання і побачень — частково був натхненний цим відкритим і часто абсолютно збиваючим з пантелику досвідом допомоги людям у пошуку ідеального партнера.

Люсі (у виконанні Дакоти Джонсон), головна героїня фільму «Матеріалісти», працює у престижному шлюбному агентстві, так само як колись працювала і Сон. Вона зустрічається з менеджерами приватних інвестиційних фондів та іншими забезпеченими професіоналами, намагаючись підібрати їм пару серед інших елітних холостяків і холостячок міста. Те, чого вони шукають, відкриває приголомшливе вікно в темніші правди про те, як ми уявляємо своє любовне життя.

«Мені здається, що за ті шість місяців я дізналася про людей більше, ніж за будь-який інший період у своєму житті», — каже Сон.

Клієнти, звертаючись до її послуг, без жодного сорому викладали свої найпотаємніші, а часто і глибоко викривлені погляди та очікування щодо того, з ким вони хочуть провести залишок життя: шість цифр у зарплаті, зріст шість футів — і ще безліч інших вимог, які відкривали завісу над їхніми матеріалістичними дивацтвами. Як пояснює начальниця Люсі на початку «Матеріалістів», бути свахою — навіть інтимніше, ніж бути психотерапевтом.

«Усе, що є у фільмі, — це правда, яку я дізналася: що існує дуже смішна, але дуже темна об’єктивація людяності одне одного, а відтак і справжня комерціалізація одне одного, коли ми проходимо крізь те, що називається побаченнями, — каже Сон. — Але ж усе це — нібито в ім’я кохання».

У своїй роботі вона зустрічала людей, які палко прагнули знайти свою єдину людину, що «доповнить» їх — але водночас були вкрай поверховими у тому, ким ця людина мала бути. Уявлення про стосунки часто формулювалися в на диво корпоративних термінах.

«Уся ідея полягала в тому, щоб отримати якнайбільшу вигоду на своєму ринку — я почувалася наче трейдерка на фондовій біржі, — згадує Сон. — Це ж узагалі не має нічого спільного з тим, із ким ми маємо бути поховані, але те, як усі говорили про те, якого партнера вони хочуть, звучало так, ніби вони обирають машину чи будинок. Мова була абсолютно така сама. Я була просто вражена цим дисонансом».

Люсі теж не в змозі подолати цей дисонанс — настільки, що коли постає питання про вибір чоловіка, за якого вона мала б вийти заміж, вона воліє покладатися на холодний розрахунок своєї роботи, а не довіряти якимось мріям про справжнє кохання. Правильний чоловік — це лише набір галочок у списку, і, передусім, його статки. Саме ця тверезість поглядів робить її такою вправною «акулою» у сфері підбору пар.

Коли вона випадково зустрічає Гаррі (Педро Паскаль) на весіллі двох своїх успішно поєднаних клієнтів, вона одразу впізнає єдинорога, коли бачить його. Він високий, привабливий, вихований і дуже, дуже заможний. Для клієнтів Люсі він був би справжнім скарбом. Але Гаррі більше зацікавлений у самій Люсі.

Їхнє «випадкове знайомство» на тлі весільного блиску перериває Джон (Кріс Еванс) — безкопійчаний офіціант-кейтерер і актор, який намагається пробитися в індустрії. Його поява немов прориває ретельно збудовану оболонку Люсі. Між ними одразу відчувається глибокий спільний минулий досвід. Люсі допомагає своїм клієнтам знаходити кохання, але, можливо, саме Джон допоміг їй колись зрозуміти, що таке любов.

Сучасне кохання: Між ідеалом вікторіанських романів та «економікою побачень»

Хоча Сон і прагнула зняти чесний фільм про сучасні побачення, її власні мистецькі орієнтири були куди класичнішими.

«Мої основні референси — це вікторіанські романи, — зазначає вона. — Вони набагато глибше пов’язані з практичними реаліями партнерства і кохання, ніж сучасні історії, адже майже всі вікторіанські романи — про клас. Фантазія Гордості й упередження полягає в тому, що любов усього твого життя — це водночас і людина, яка розв’яже всі твої матеріальні проблеми».

Люсі достатньо розумна, щоб розпізнавати цю фантазію як таку, навіть якщо її клієнти — ні. Саме тому вона така успішна у своїй справі свахи. «Вона зовсім не осудлива, — каже Дакота Джонсон про свою героїню. — Вона просто хоче дати результат, хоче, щоб люди знаходили кохання, але сама в цьому пошуку майже не бере участі».

«Вона — людина, яка чітко розуміє, що кохання її щиро бентежить, але водночас вона надзвичайно добре орієнтується у “математиці” побачень», — додає Сон.

Люсі — це жінка, яка вдягла на себе своєрідну захисну броню. «Вона навчилася робити так, щоб здаватися ціннішою, ніж сама вважає себе насправді», — пояснює Сон.

Сон каже: «Я думаю, що саме такою вона і є — людина, яка вважає себе нікчемною, але з’являється у кожній взаємодії зі світом якнайбільш цінна, ефектна версія себе самої».

Інакше кажучи, вона просто реагує на реальний світ, де культура побачень дедалі більше підкорена логіці й мові самовдосконалення — «яке, в теорії, мало бути внутрішнім, буддистським процесом», зауважує Сон. «Але ми перетворили це на щось надзвичайно корпоративне й страшне: «Я маю інвестувати у своє тіло. Я маю інвестувати у свій розум. Ти маєш підвищити свою цінність, щоб вона була достатньо високою». Наше мислення про кохання настільки занурене в цю парадигму, що вже важко з неї вирватися».

"Матеріалісти" можуть здаватися особливо болісно знайомими сучасним холостякам і холостячкам, адже фільм торкається не лише втоми від такого об’єктивізованого бачення романтичного партнерства (поглядів, які підсилює й сам жанр романтики, зазначає Сон), а й глибоко шкідливої абстракції, яка зводить людей до набору холодних фактів.

«Це постійна дегуманізація — така, яка не повинна існувати ні в спальні, ні на побаченні. Але ту саму дегуманізацію, з якою ми стикаємось на роботі чи у світі загалом, ми змушені повторювати і в нашому інтимному просторі», — каже Сон.

Саме ця дегуманізація й призводить до шокуючого повороту в сюжеті, коли успішна кар’єра Люсі раптово дає тріщину після тривожного інциденту між двома її клієнтами.

«Правда в тому, що будь-яка форма дегуманізації завжди має насильницький фінал, — каже Сон. — Завжди буде щось, що прийде в результаті. Неможливо пройти шлях повного знеособлення й об’єктивізації іншої людини — і не зустріти за це дуже реальні наслідки».

У певному сенсі, сюжетна дуга фільму — це шлях Люсі, яка намагається відійти від цієї філософії дегуманізації, щоб усвідомити: «ти не актив — ти людина, — каже Сон. — Але це надзвичайно важко уявити, коли весь світ постійно поводиться з тобою так, ніби ти — актив».

Цей руйнівний спосіб мислення особливо яскраво проявляється в сцені, де Люсі та Гаррі відверто обговорюють, що кожен із них може запропонувати іншому — фактично оцінюючи один одного як інвестиції.

Люсі не бачить великої цінності у собі, але «вона теж бачить у ньому актив», — каже Сон. «І через її очі ми бачимо все, чим він є — людину з дуже високою «ринковою» цінністю, того самого єдинорога». Він натискає всі правильні кнопки і докладає максимальних зусиль, щоб оптимізувати себе. Але ця поверхневість — не те, що фільм висміює або засуджує. Навпаки — вона цілком зрозуміла для когось на кшталт Люсі.

«Гаррі хоче бути найціннішою версією себе — і в цьому він дуже схожий на Люсі, — каже Сон. — Вони чітко усвідомлюють свою цінність і обидва вірять у її підвищення. Саме тому, я думаю, вони поважають одне одного».

Він, що важливо, пропонує саме те, про що Люсі відкрито заявляє як про свою мету: вийти заміж за багатого. А Джон — повна протилежність. Він зовсім без грошей, уперто бореться за своє місце в світі й неухильно намагається реалізувати себе як театральний актор.

«Йому 37, і він застряг у стані затриманого розвитку, — розповідає Кріс Еванс. — У нього сусіди по квартирі, він живе, як студент, і його це цілком влаштовує — принаймні, на перший погляд. Але водночас він по-справжньому закоханий у Люсі».

Якщо говорити мовою «математики побачень», то «він — у мінусі», — каже Сон. Але попри весь холодний, раціональний підхід Люсі до побачень, вона все ж розуміє, що це — не одне й те саме, що любов.

Щось значно важче пояснити, чому в момент, коли ми бачимо Люсі — самодостатню, зібрану, стійку — знову зустрічає Джона, вся її броня раптово зникає, і на поверхню виходить глибша, можливо, справжніша її частина. Несподівано між ними відчувається зв’язок, історія — щось невимовне й таке, що не піддається логіці чи розрахункам.

«Я не впевнений, чому Джона тягне до Люсі, а Люсі — до Джона, — каже Еванс. — Це як із магнітами. Є в житті люди, яких ти не можеш пояснити, але саме з ними ти порівнюєш усіх інших».

Фото: пресслужба