Медитація на тему війни. Якою її змальовують автори стрічки «Мілітантропос», яку показали на Каннському кінофестивалі

Є стрічки, які потрібно подивитися у будь-якому випадку. Щоб знати. Щоб розуміти. Щоб бути а курсі. Щоб у пристойній компанії вас запитали: «А ти дивилася "Мілітантропос"?», А ви такі: «А дивилася». І все, можете відтопирювати пальчика і поводитися як велице цабе. А ще це чергова хороша українська документальна стрічка, а хорошої документалістики нам із вами, слава богу, не бракує вже багато років.

Тому зараз ваша забембана серіалами і шоу від СТБ Антоніна спробує висловити і свою надважливу думку з приводу цієї стрічки. Нагадаю, вона цьогоріч була єдиною повнометражною на Каннському кінофестивалі і, хочеться наголосити, знята без державного фінансування. Працівники Держкринжу в Каннах показували контент у своєму стилі..

Режисерів одразу троє - Аліна Горлова, Семен Мозговий та Єлизавета Сміт. Це вони на прем'єрі у Каннах. Бачите, одяглися настільки вдало, що у наших соцмережах навіть не змогли придовбатися. А це вже успіх і перемога. 

.

Всі троє з вже доволі пристойним багажем нагород та професійних звершень. Ось коротенький екскурс у трейлерах. 

Аліна Горлова:

Семен Мозговий:

Також до кінця року Семен (разом із продюсерами Артемом Колюбаєвим і Тарасом Босаком) пообіцяв Раді з держпідтримки кіно здати своє «Свято хризантем». Судячи за описанням і трейлером – буде щось складноскомпоноване та цікаве, візуально точно. Чекаємо. Але зауважу, що «здати стрічку Держкіно» та «показати її глядачам» – взагалі не одне і те саме. 

Єлизавета Сміт:

Частину цих стрічок ви можете подивитися легально у наших онлайн-кінотеатрах.  

Отже, ті, хто стежить за розвитком вітчизняної документалістики, і до усякого перегляду розуміли, що «Мілітантропос» точно буде чимось вартісним. Його показали у програмі «Двотиждневик режисерів», до якого обираються перш за все яскраві авторські висловлювання, там цінують експерименти, сміливість, новаторство – все те, з чого і будується мистецтво.

Нині для українських глядачів стрічку показали на фестивалі Docudays, вона також доступна онлайн. Але поспішайте – доступ завершиться менш, як за добу. Хто не встигне – дуже сподіваюся на прокат. Усе ж це те кіно, яке потрібно дивитися на великому екрані. Якби ваша авторка була снобкою, то сказала, що лише на великому екрані, бо екран ноуту для таких робіт – це зашквар і приниження. Але я – не така. Ви що. Ні. Просто на ноуті ви не побачите значної частини того, що автори закладали у свою роботу. 

Чому стрічку відібрали на «Двотижневик режисерів» – ясно як білий день. Це справді досить складна, експериментальна форма, яку троє сформованих авторів примудрилися зробити абсолютно цілісною. З іншого боку, вони давно працюють разом і самі кажуть, що «вже притерлися» одне до одного. Почитайте інтерв'ю з ними на «Суспільне.Культура». 

Особливо ваша Антоніна захоплена звуком, який у нас в кіно (можливо, більше в ігровому) часто виявляється слабким місцем. А тут – навпаки, це ціле звукове полотно, яке є значною складовою роботи. Одразу скажу, що для мене основною її характеристикою є медитатавність, для якої дуже важливе саме аудіальне сприйняття. Судячи з відгуків, я в абсолютній більшості. 

Впродовж картини ми чуємо різноманітні обігравання звуків обстрілів, які перетікають в електронні звуки, природні, накладаються на сцени, частково чи повністю змінюючи їхній настрій та сенс. Приміром, саме за допомогою звуків ми раптом починаємо відчувати тривожність під час веселих співів на вокзалі, коли нас ненавʼязливо, не надто помітно, але рішуче починають втягувати назад у реальність.

Жах війни у цьому фільмі не показують в лоб – це не криваві тіла, які часто у нашій свідомості є першим, що варто «показувати світові», аби він щось там собі зрозумів. Сміт, Мозговий та Горлова обирають значно більш складний шлях. З різних компонентів їм вдалося сформувати згусток із моторошно-загрозливо-магічно-притягальних емоцій, які дуже добре працюють.

Війна – це якась недобра сутність, яка обвиває вас, проникає у кожен аспект життя і не дає втекти. Ми бачимо війну по її наслідках, вони переважно тихі і тому страшні. Особливо мене вразили прострілені стовбури дерев, які хилитаються у місячному сяйві під черговий виток звуків.

Звісно, показують нам і менш містичні сцени, причому неймовірно різноманітні. Можна уявити, з якої кількості матеріалу монтували фільм. Взагалі, це буде трилогія. Ми бачимо і підготовку новачків на початку повномасштабної війни, коли люди невміло і боязко знайомляються із зброєю. А потім вже воїнів, для яких нею користуватися стало буденністю.

Традиційно для українського кіно бачимо переважання сілької дійсності над міською. Документалісти вдаються до неї особливо активно нині, бо саме там можна зловити ось ці начебто неочевидні, але водночас вже розтиражовані моменти. Як-то чоловіка, який оре свою землю, оминаючи снаряд, який там валяється. Або людей, які збираються на евакуацію і лишають свої будинки, можливо, вже назавжди.

І тут я плавно підійду до того, що вважаю у «Мілітантропосі» дещо слабшою складовою. Адже поряд із направду вартою усіх компліментів формою ми (ну ок, я) бачу значно менш цікаві сенси та рефлексію. Можливо, це теж було передбачувано, бо у синопсисі нам обіцяли аж занадто абстрактну тему:

«Мілітантропос (лат. «milit» – воїн; гр. «antropos» – людина) – сутність, якої набуває людина, вступаючи у стан війни. Цей граничний досвід вимагає постійної індивідуальної та колективної трансформації. Тому в ситуації потрясіння мілітантропос обирає війну як єдину можливість, аби продовжувати існувати».

Фільм має на меті показати глядачам зміни у людях та у цілому суспільстві під впливом війни. А таке потягне на цілий серіал, бо трансформації неймовірно масштабні. І, як мені здається, їхній показ і дійсне у них занурення потребує дещо іншої, більш прагматичної форми, яка дала б значно ясніше і глибше розуміння трансформацій українців. Зрештою, те, що з нами коїться – це вкрай складно пояснюється, це занадто неординарний, особливий досвід і зазвичай таке можна донести до інших простою (що далеко не завжди значить примітивною чи спрощеною) формою.

Ми так часто говоримо «та вони нас не розуміють», але це абсолютно нормально. Бо як же таке зрозуміти без тривалих лекцій на тему?

Тому я вважаю, що саме цю колективну та індивідуальну трансформацію автори показали досить поверхнево. Точніше, більш доречно буде сказати – частково. Без глибших і більш недоступних, несподіваних шарів для розуміння людей, які є сторонніми спостерігачами, але не учасниками. Зокрема тому, що ми не не бачимо у стрічці концентрації на одному чи кілької героях, явищах, на прикладі яких ми би і змогли простежити ці самі трансформації. Натомість автори демонструють нам певний портрет країни, суспільства вцілому, складаючи велику мозаїку з маленьких історій, які власного розвитку не отримують. 

«Мілітантропос» досить тепло сприйняли у Каннах, як публіка, так і критики. Тому, можливо, вивалювати більше на це панство на цьому етапі і не варто. Що не заперечує перехід до більш сміливих рефлексій у найближчому майбутньому і яскравих висловлювань не лише у кіномові, але і у самій історії.

Зрештою, коли ми говоримо про нашу авторську документалістику, то це переважно метод спостереження. І вони, спостереження, часто у різних авторів виникають одні і ті самі. Приміром, у «Мілітантропосі» бачимо сцену, як люди збирають дині і кавуни у мотоцикл, сідають у нього і їдуть. У «Мирних людях» Оксани Карпенко є схожа: жінка доїть корову (чи козу) на полі, разом з відром сідає до чоловіка на мотоцикл і вони їдуть у бік села.

Доволі поширеною є і фіксація порання на городі, на якому лежить снаряд. Показ зруйнованого побуту людей і те, як вони його намагаються залагодити. Любов і привʼязаність людей до свого житла, небажання його покидати навіть попри загрозу. Співіснування з війною і звикання до неї, відсутність реакцій на звуки вибухів, абощо. Поєднання чогось дуже природнього та мілітарного, яке має вже доволі звичний вигляд.

Особливо це помітно, коли дивишся стрічки одна за одною, десятками. Це буває на фестивалях і, тим паче, під час якихось масштабних голосувань, як-то кінокритики і кіножурналісти роблять до премії «Кіноколо». А кіноакадеміки – до «Золотої дзиґи». Якщо не махлювати, а дивитися усе (хоча так недалеко до нервового розладу), або принаймні більшу половину, то повсякчас бачиш ось цей брак оригінальних поглядів, спостережень, до яких більше ніхто не додумається. Вочевидь, це також питання дистанції, адже на події, особливо масштабні, спочатку формується якийсь загальний погляд, який із часом розщеплюється і внаслідок індивідувального досвіду й роздумів різних авторів перетворюється на розмаїття. 

В ігровому кіно таке колективне мислення проявляється у, приміром, сценах, в яких герої на початку повномасштабної війни телефонують своїм російським родичам і переконуються, що на іншому кінці дроту – субстанція, з якою розмовляти немає сенсу. Що ж до документального, то варто, напевне, зафіксувати, що наші автори переважно нині удосконалюють саме форму своїх творів. І справді досягають у цьому хороших результатів та демонструють майстерність та володіння ремеслом. Зміст підтягується трішки повільніше, але, це, я думаю, більше питання часу. 

Проте, давайте закінчувати знову на хорошому. І це те, що відрізняє наших хороших, талановитих, розумних та емпатичних авторів. Відрізняє від їхніх колег, які постійно ризикують нарватися на скандал. У «Мілітантропосі» є дуже чутливі сцени. Це похорон, на якому бачимо згорьованих людей. Яким ніхто не лізе в очі з камерами. Є сцена, в якій жінка навколішки плаче біля труни, її показують на загальному плані, обличчя їі нам теж не демонструють. 

Також є сцена у військовому шпиталі. Вона дуже тонка, як і загальний показ Семеном, Єлизаветою та Аліною жахів війни. Це крупним планом очі військових, які переживають дуже різні стани: від сильного болю до майже повного знесилення і нерозуміння, що з ними відбувається. В інтервʼю Zaxid.net Єлизавета розповіла, що це вони знімали камерою, а потім просили дозволу ці кадри взяти у фільм.