Гюлер: Батько завжди казав, що у нас у венах жовто-синя кров

Настав час розповісти вам мою історію. Усю історію.

Я часто думаю про наше майбутнє як футбольної нації. Дуже сподіваюся, що мій шлях надихне когось із вас і допоможе зрозуміти: для хлопців і дівчат у Туреччині можливо все.

Ще кілька років тому я сам був одним із вас.

Це навіть трохи смішно… Коли мені було 12, я мріяв тільки про одне — PlayStation. Ви навіть не уявляєте, як сильно я його хотів. Щодня просив тата. Все, чого я хотів — це FIFA 17.

У дитинстві я майже не грав у відеоігри, бо весь час ганяв м’яча на вулиці. Але одного дня один мій друг отримав PS4 із FIFA 17 — і це був найкращий день у нашому житті.

Коли ми побачили режим кар'єри з Алексом Хантером — бум, мозок вибухнув.

Пам’ятаєте Алекса Хантера? Дехто з вас, мабуть, надто молодий. Але у FIFA 17 був режим, який називався The Journey. Ти грав за звичайного хлопця на ім’я Алекс, який починав з нуля і намагався підписати контракт з великими клубами. І якщо в тебе все виходило, показували, як ти виходиш з тунелю поруч із такими зірками, як Кріштіану Роналду.

Це була більше, ніж просто гра. Це була наша мрія — на екрані телевізора. Ми були повністю захоплені. Щоразу, коли я повертався додому від друга, знову просив тата про PS4.

“Я буду таким слухняним! Буду старанно вчитись!”

Але ви ж знаєте, які турецькі батьки. Довго тато тільки й казав: “Зачекай трохи, треба дещо владнати…”

Я й не розумів, про що він. Але одного разу, коли я прийшов зі школи, побачив на кухонному столі коробку. Вона була схожа на PlayStation.

Я збожеволів.

Подивився на нього з поглядом: “Серйозно?!”
А він: “Серйозно”.

Коли я ввімкнув приставку, там уже було купа ігор. Без дисків, усе одразу встановлено. Здавалося, що це якесь диво. Я подумав: “Я просив одну гру, а тут одразу двадцять?!”

Спитав у тата: “Ти що, виграв у лотерею?”
А він відповів: “Та ні… Просто пощастило знайти вигідну пропозицію”.
Я: “У магазині?”
Він: “Ні, ні… на базарі…”

Давайте поговоримо про мого тата. Наскільки сильно він любив футбол? Я вам скажу.

Коли я ще ледве ходив, він ставив повітряні кульки зліва від мене — щоб я бив по них лівою ногою. Він хотів, щоб я був шульгою.

Він не просто вболіває за Фенербахче — він живе цим клубом. Завжди казав: “У нас у венах жовто-синя кров.”

Пам’ятаю, якось під час дербі ми забили, і тато так високо підстрибнув із дивана, що зламав лампу на стелі. А коли в 2010 році ми втратили чемпіонство в останній день, він штовхнув коробку й поранив ногу — як у мультфільмах.

Завдяки татові я був фанатом Фенера буквально з пелюшок.

Одна з моїх перших мрій — побачити гру наживо.

Квитки онлайн дістати було майже неможливо. Сидиш, тримаєш палець на кнопці ОНОВИТИ, і коли годинник показує 13:00 ………
ТАП ТАП ТАП ТАП ТАП ТАП ТАП!!!!
13:01.
УСЕ.
РОЗКУПЛЕНО.
Так було щоразу.

Але в 2014-му, коли мені було дев’ять, Фенербахче отримав заборону на допуск глядачів — і замість порожніх трибун дозволили пустити лише жінок і дітей. Ми зрозуміли, що це наш шанс. Тож напередодні, коли мали з’явитись квитки, ми — батьки, сестра й я — сіли в машину, проїхали п’ять годин до Стамбула й стали в чергу біля кас.

Ми були там о п’ятій ранку й спали в машині до відкриття.
Треті в черзі. Божевілля.

Наступного ранку ми не могли повірити, що тримаємо в руках ці квитки.

Йти на Шюкрю Сараджоглу вперше — це ніби потрапити в чарівну країну. Ти підіймаєшся сходами зсередини стадіону, і з кожним кроком перед тобою відкривається трохи більше трибун і поля, поки нарешті ……… ТИ ТАМ.

Перед тобою зелений газон, і раптом — цей звук… Неймовірно.

Чоловіків на трибунах не було, але я впевнений: навіть якби там були тільки діти — атмосфера все одно була б однією з найкращих у світі.

У якийсь момент я побачив Азіза Їлдирима на полі. Навіть у дев’ять я знав, хто це. Я побіг до нього — був такий схвильований, що забув сказати мамі, куди йду. Вона подивилась на моє місце — Де Арда?? Двадцять хвилин думала, що загубила мене. Вона була не в захваті. (Вибач, мамо!)

Коли чуєш той звук і бачиш те поле — це рай. Діти, я бажаю кожному з вас відчути це.

У порівнянні з тим, що було в мене вдома, цей стадіон здавався просто казковим. У дворі я грав на баскетбольному майданчику з хлопцями постарше. Або в школі. Або на паркінгу — й іноді вибивав м’ячем вікна в машинах, за які татові доводилось платити.

Але це не через це ми збанкрутували.

Бачите, у мене був учитель фізкультури на ім’я Махмут. І якось, коли мені було дев’ять, він сказав татові, що мені треба піти в академію Генчлербірлігі.

Тато спершу відмовився — це було більше години дороги. Але Махмут щось у мені побачив і переконав його.

Тато почав возити мене туди, а коли сам не міг — залишав магазин на партнера. Не знаю, що саме сталося, але одного дня він покликав мене й сказав:

“Синку… ми мусимо закрити магазин.”

Ми залишилися без бізнесу. Магазин був нашим єдиним джерелом доходу. Пам’ятаю, як друзі запрошували мене піти поїсти вафлі, а ти ж не скажеш: “Вибач, у мене немає грошей.” Я завжди вигадував, що втомлений, або що “не встигаю”.

На щастя, вдома завжди була їжа. Я знаю, що є діти, яким і спати ніде.Глибоко в душі я розумів, що нам пощастило. Згодом батьки відкрили нову крамницю. Це трохи покращило ситуацію, але коли через кілька років Фенербахче зацікавився мною, ми думали не лише про футбол. Нам потрібні були гроші.

Ми три місяці приймали рішення, бо це вибір, що змінює все життя. Мені було 13, і батьки не хотіли, щоб я залишав дім. Моя мрія була — грати за Фенербахче, але ми також розуміли, що це дуже серйозний крок і великий ризик. Ніхто не міг гарантувати, що я взагалі стану професіоналом.

Зрештою тато сказав: “Як тонути — то вже в великому морі.”
Це означало — Стамбул. “Якщо за пів року все буде добре — ми все продамо і приїдемо до тебе.”

У день, коли ми виїжджали з Анкари, тато зібрав усіх наших близьких — мабуть, осіб 30. Це був мій день народження, і ми святкували з великим тортом, але мама плакала й плакала. Я ніколи не бачив дня народження з такою кількістю сліз. Я пообіцяв їй, що зроблю її гордою і ми скоро будемо разом у Стамбулі, але найбільше мені запам’яталась розмова з сестрою, яка старша за мене на вісім років.
Перед тим як ми сіли в машину, вона подивилася мені в очі й сказала:
— Арда, ти маєш заповнити холодильник.
Заповнити холодильник. Саме так вона сказала.
— Арда, ти маєш зробити це.

У 13 років важко зрозуміти, як це сприймати. Ти просто граєш у футбол для задоволення, а тут раптом на тобі — майбутнє всієї родини. Я пам’ятаю, що дорогою до Стамбула я витягнув подарунок від тата — записник. На обкладинці великими літерами було написано:
ARDA 10.

Я відкрив його й записав свої мрії. Перше: зіграти за головну команду Фенербахче.
Потім тато побачив записник і сказав мені: “Запиши імена всіх, хто тобі допоміг” — десь 20 людей, наприклад, мого вчителя фізкультури Махмута. Він так і не побачив, як я граю на професійному рівні.
Махмут, спочивай з миром.

Коли ми приїхали до академії Фенербахче, я подивився на годинник.
19:07.
Рік заснування клубу. Може, це знак.
Але справжнє життя — не як у FIFA Journey Mode.
Через кілька місяців я так сумував за домом, що хотів повернутися в Анкару.
Чесно, я думав кинути свою мрію.

Є одна річ, яку ви повинні зрозуміти: Анкара й Стамбул — це зовсім різні світи. Анкара, може, й столиця, але гроші й можливості — у Стамбулі.

Одного дня в нашій школі дозволили прийти без форми, в чому завгодно. Місцеві діти з’явилися в брендовому одязі.
А я прийшов у формі.
Вони такі: “Арда, що ти робиш?”
А я: “Ооооой, нііііі! Я забув! От чорт…”
Але я не забув. У мене просто не було нічого іншого.

У команді я почувався ще більш ізольованим, бо мене перевели до категорії на рік старших разом із шістьома-сімома місцевими хлопцями, які вже давно були в клубі. Але грав тільки я.
Вони питали: “Чому цей хлопець з Анкари грає?”
Політика. Щось таке. Вони відсторонили мене.

Лише через чотири місяці після мого приїзду тренер сказав:
— Арда, ти наш капітан.
Місцеві хлопці були дуже злі.

Потім він сказав:
— Арда, ти наш номер 10.
І вони просто збожеволіли.

Як ви знаєте, номер 10 — це святе в Туреччині, навіть у U14. Це не просто “креативний гравець”. Це — наш рятівник. Це — Алекс. Справжній Алекс. (Погугліть на YouTube, не пошкодуєте.)
Я був дуже гордий, але водночас і наляканий.
Мені сказали проводити розминку. “Високо коліна! Ривки!”
Мені це не подобалося. Я був занадто сором’язливий.

Я сумував за родиною. Одного дня я просто подумав: “Більше не можу.” Я не наважувався сказати татові. Це б занадто боліло. Але я знав, що родина вже розглядала переїзд, тож сказав сусіду по кімнаті:
— Напиши татові. Скажи, що Арді важко.
Він такий:
— Справді?
— Так. Просто скажи, що мені потрібна допомога.

Це спрацювало. Після того повідомлення вони переїхали до Стамбула. Продали будинок. Закрили магазин. Залишили друзів. Вони поставили все на свого малого. Якби я провалився — усе б закінчилося.

На щастя, тато знайшов роботу, і я міг повністю зосередитися на футболі. Ми поїхали на турнір U17 у Загреб, і там в академії висів портрет Модріча. Один із тренерів схопив мене за руку й сказав:
— Колись ти станеш таким, як він. Вау. Як на це реагувати, коли ти ще дитина?

А потім одного дня Фенербахче викликав мене на товариський матч першої команди.
Мені було 15. Я навіть не тренувався з основою. Пам’ятаю, наскільки сильними були дорослі гравці.
Луїс Густаво… 80 кіло сухих м’язів. А я? Нічого. Шкіра та кістки.

Здається, це було в серпні 2021 року, коли містер Вітор Перейра вперше викликав мене на офіційний матч — удома проти ГІК Гельсінкі. У нас було багато травм, і коли один із гравців отримав пошкодження у другому таймі, містер Перейра озирнувся на лаву й побачив трьох гравців.
Один був воротарем.
Другий — теж воротарем.

Третім був 15-річний хлопець, що виглядав як подавач м’ячів.
— Арда, готуйся.
Серце билося як навіжене. У PlayStation тремтить тільки джойстик. У справжньому житті — усе тіло.

Але щойно я вийшов на поле, якось одразу стало спокійніше. І я згадав другу мрію з мого блокнота:

Забити зі штрафного за Фенербахче.

Я забивав їх усе своє життя. Ось що було далі:

Ми заробили штрафний біля чужого штрафного майданчика. Але всі знали — це зона Хосе Соси, аргентинського маестро. З ним не сперечалися. Хіба що ти — божевільний. А я, можливо, був.

Я став поруч із ним. Готовий бити.

Схоже, він був трохи шокований. Він не говорив турецькою, я — іспанською. Тож я сказав англійською:
— Можна я проб’ю?

Соса мовчав.

— Я? Чи ти?

Соса: “………………”

— Я? ТИ??

І раптом — вууууууууу!

Камера на стадіоні наблизила моє обличчя. Усі могли зчитати по губах, що я хочу пробити. І, здається, їм сподобалась моя сміливість.

Але Соса усе ще був головним.

Він пробив штрафний.
Промахнувся.

Але я назавжди запам’ятаю той момент і реакцію вболівальників.

Після матчу я зустрів батьків біля стадіону. Мама плакала:
— Арда, ти це зробив.

Тато мовчав. Дивився на мене з такою напругою, ніби от-от піде дим з вух.

Я питаю:
— Тату, ти не радий?

А він:
— Соса… чому він не дав тобі пробити???

— Але тату…

— Ти б забив. Я знаю це!

Знаєте, кажуть, що турецькі фанати “пристрастні”. Але це слово — недостатнє. Дозвольте розповісти одну історію.

Одного разу мій друг, фанат Фенербахче, пішов на дербі проти Галатасарая. Він щодня приймає ліки. І коли суддя не призначив нам очевидний пенальті, він озирнувся — шукав, що можна кинути: пляшку води, батончик… що завгодно.

Нічого не знайшов.
Але в кишені була пляшечка з ліками.

Він довго на неї дивився. Знав, що йому ці ліки необхідні — у нього хронічне захворювання. Але його ненависть до Галатасарая була надто сильною.

Урешті не стримався.
Кинув ліки на поле.

Увечері кілька годин блукав по Стамбулу, шукаючи аптеку.

Думаю, тільки турок може зрозуміти цю історію.

Фенербахче не існує без Галатасарая — це вічне суперництво й вічна дружба.
Але якщо ти — фанат Фенербахче, ти проти всього, що має хоч якесь відношення до Галатасарая.
Отака правда.

У цей період я мав залишатися спокійним. Усі друзі радили бути обережним, бо у футболі вітер може змінитися в будь-яку мить, і одна помилка може все зруйнувати. Мій тато перечитував усі газетні статті — раптом щось погане напишуть.

Мама ж лише казала: "Погані речі? Як тебе взагалі можна не любити?"
Вона завжди плакала, коли на домашніх матчах до неї підходили вболівальники й дякували. Звісно, вона раділа, коли я забивав. Але коли хтось казав їй "Ви виростили хорошу людину" — це значило для неї більше, ніж сто голів за Фенербахче.

Запам’ятайте, діти. Є тільки дві речі, важливіші за футбол: Бог і родина.
Особливо мама :-)

Я ніколи не забуду той дзвінок у серпні 2022-го.
"Арда… з мамою щось не так. У неї проблеми з серцем. Їй щойно зробили термінову операцію".

У такі моменти футбол просто зникає з голови. Світ починає руйнуватися. В шлунку з’являється важкий камінь. Лікарі сказали, що треба міняти серцевий клапан. Перед операцією вона дивилася з ліжка, як я забиваю два голи Касимпаші. Хтось із рідних надіслав мені відео — на ньому мама плакала, дивлячись, як я святкую. Я відкрив це відео вже в роздягальні. І мені стало страшно. Це були сльози, які з’являються, коли не знаєш, чи побачиш людину знов.

Я теж заплакав. Думав, що втрачаю її. Наступного дня я сказав клубу, що не гратиму в наступному матчі. Вперше в житті мені навіть не хотілося торкатися м’яча. На щастя, Фенербахче зробив усе можливе. Мені дали час, а президент Алі Коч подбав про найкращих лікарів. Операція пройшла успішно, мама одужала.

Що б ти не робив — родина завжди на першому місці.

Трохи більше ніж через два місяці після операції я забив Динамо Київ і підняв футболку. Під нею був напис:
ANNECIM SENI ÇOK SEVIYORUM
"Мамо, я тебе дуже люблю"
(І завжди любитиму.)

На той момент я вже здійснив свою третю мрію: стати номером 10 Фенербахче. Я навіть не думав, що це можливо, бо ця футболка належала Месуту Озілу. Він — гравець, у якого я навчився найбільше. Але три місяці я навіть не наважувався з ним заговорити. Соромився. Він проходив повз мене в коридорі й казав: "Гарного тренування".
Я дивився кудись у далечінь і бурмотів: "Окей".
Він: "Арда, ти в порядку?"
Я: "Так. Все добре".

Люди, які не знають Озіла, думають, що він холодний. Але саме він почав нашу дружбу — бо я не міг. Одного разу він запросив мене у свою кімнату на тренувальній базі. Там стояла PlayStation, якою він не користувався.
Він, мабуть, помітив мій погляд і сказав: "Арда, можеш забрати її".
Я відповів: "Ні, не можу".
Занадто соромився.
"Арда, забирай".

Він був дуже добрий.

Одного дня Анчелотті каже:
— "Рауль — тренер Кастільї. Якщо побачиш його, привітайся. Ти ж знаєш Рауля, правда?"

Звісно, я знаю Рауля. Він був капітаном, найкращим бомбардиром. Він — жива легенда.
Наступного дня після тренування до нас підходить хлопець. Анчелотті каже:
— "Арда, це Рауль."

Але справа в тому, що коли ти вперше бачиш таку легенду наживо, це просто не виглядає реально. Здається, ніби це підробка. Я занадто молодий, щоб бачити Рауля в грі за Реал наживо. Я бачив його лише на YouTube.

Анчелотті посміхається, а я думаю: "Ні, він знову жартує".
Я кажу:
— "Та ну, містер, вибачте, але це не Рауль."

Я чекав, що Анчелотті засміється і скаже: "Молодець" чи щось таке, але він дивиться на мене серйозно і каже:
— "Що ти маєш на увазі?"

Тоді Рауль повертається до мене і каже:
— "Я Рауль Гонсалес. Радий познайомитися."
Я відповідаю:
— "Ні, ти не він. Та ну."

Вони не можуть повірити, що я так кажу. Це тривало кілька хвилин, аж поки Анчелотті не покликав Тоні Крооса:
— "Тоні, це Рауль?"
— "Що? Звичайно."

Я досі не вірив. Це якийсь жарт. Я не купився.
Потім він покликав Модріча:
— "Лука, це Рауль?"
— "Звичайно, це Рауль."

Мені стало страшно. Навіть Рауль дивиться на мене так, ніби каже: "Звичайно, це я."
Вони почали показувати фотографії Рауля на своїх телефонах. Нарешті я здався і сказав:
— "Добре, вибачте. Ви справді Рауль. Радий познайомитися, пане."

Усі сміялися з хлопця з Туреччини. Навіть містер Анчелотті.
Коли я прийшов додому і розповів сім’ї, вони подивилися на мене і сказали:
— "Арда… ти такий дурень."

Це був мій перший тиждень у Реалі.
Гарний старт, Арда.

Коли я приїхав, я дізнався, що Давід Алаба та Тоні Рюдігер трохи говорять турецькою. Вони виросли серед турецьких іммігрантів у Берліні та Відні, а Алаба — великий фанат Галатасарая. Куртуа грав разом з Ардою Тураном, тому він теж знає кілька слів, нехай і не дуже хороших.

Але було дивно, бо, як ти знаєш, у Туреччині ми звертаємося до старших з повагою. Ми кажемо "Абі", що буквально означає "старший брат". Це вбудовано в нашу культуру. Я не міг просто називати Модріча Лука. Він міг бути моїм батьком, розумієш?
Тож я сказав: "Привіт, Лука Абі."

Ну а Алаба й Рюдігер подумали, що так звертаються до всіх. Навіть до мене.
Вони почали вітатися зі мною: "Доброго ранку, Абі."
Ця кличка закріпилася, і тепер уже пізно щось змінювати. Тепер я офіційно Арда Абі — наймолодший старший брат у роздягальні.

Зазвичай ти відчуваєш, що став частиною клуба, коли забиваєш важливий гол або робиш вирішальний пас. Для мене цей момент настав, коли ми заробили штрафний, а я сидів на лавці. Модріч повернувся до мене і сказав:
— "Гей, Арда, це було б ідеально для тебе."

Такі дрібниці дуже багато значать.
Нещодавно була ще одна гра, коли ми поступилися в першому таймі, і Модріч сказав:
— "Приготуйся, тобі треба буде вийти."

Цей легендарний гравець — один з найкращих півзахисників усіх часів, і тепер він довіряє мені змінити хід гри. Це дуже зворушує.

Я знаю, що люди в Туреччині хочуть, щоб я грав у кожному матчі за Реал. Я теж цього хочу, але розумію, що треба бути терплячим. Коли Анчелотті каже, що я можу стати одним із найкращих півзахисників світу, це показує, що клуб має план для мене.

Але сидіти на лавці нелегко. Коли ми виграли Лігу чемпіонів, я насправді не відчував, що піднімаю трофей, бо не так багато допоміг на полі. Тому я дуже соромився, коли Анчелотті дав мені мікрофон на площі Сібелес. Я взагалі не планував виходити на дах автобуса, бо був дуже втомлений, і пам’ятаю, як двоє друзів писали мені:
— "Де ти? Ми тебе не бачимо."

Я був внизу і говорив з Кроосом і Модрічем, а Модріч питав мене, чи поїде Моурінью у Фенербахче. Друзі ж казали:
— "Ти що, з глузду з’їхав? Ти тільки що виграв Лігу чемпіонів! Іди святкуй!"

Я просто такий. Виграти трофей — це ще не все. Я маю відчути, що заслужив його.

Ось чому Євро відчувалося інакше. Коли я забив Грузії, мій телефон вибухнув від повідомлень. Лайки, підписники, вітання — шалено.

Перед матчем із Португалією я трохи нервував. Я сподівався, що Роналду поговорить зі мною після гри, бо я дуже його поважаю. А в день матчу Marca надрукувала статтю з такою назвою на першій сторінці:

"ГЮЛЕР КИНАЄ ВИКЛИК КРІШТІАНУ"
О, ні...

Правда в тому, що для мене було честю грати на полі з Кріштіану. Ти бачив "Останній танець"? Кріштіану — це як Майкл Джордан. Заголовок на кшталт такого — це як пальне для нього. Португалія виграла 3:0, і після гри він ні з ким не говорив.

За кілька днів я зрозумів, як він себе почував, бо в автобусі по дорозі на стадіон я побачив відео групи фанатів Австрії.
Вони казали: "Хто, чорт забирай, такий Арда Гюлер?"
Я був шокований. Чому хтось так говорить про мене?

Але потім я згадав, як пан Жорже Жезус залишав мене поза складом тижнями у Фенербахче. Одного разу він розподілив нас на дві команди для тренування штрафних ударів, а мене не було ні в одній з них. Я стояв один, подавав кутові. Йшов сильний дощ, і коли я прийшов додому, дуже багато плакав. Тоді пообіцяв собі, що ніколи більше не відчую такого.

Люди бачать мене як креативного гравця, але я також боєць.
Садиш мене на лавку? Я працюватиму ще важче.
Говориш про мене гидоту? Я розчавлю тебе.

Коли я побачив те відео з Австрії, я увімкнув режим Майкла Джордана. Вони весь матч співали про мене. Кидали у мене пластикові стаканчики з пивом.
Ідеально.

Коли я зробив гольову передачу на другий гол, я повернувся до фанатів Австрії і сказав:
"Дякую."

Коли ми програли у чвертьфіналі, я подумав, чи не відвернуться від нас вдома, але вони бачили,  як ми боролися за нашу країну. У Туреччині характер — це все.

Рюдігер сказав мені, що помітив мою пристрасть і гнів. Коли Рюдігер говорить про гнів, він має на увазі це в хорошому сенсі. Я завжди підказував партнерам, навіть коли був підлітком у Фенербахче. Я не можу інакше. Якщо перестану — гратиму погано. Я хочу бути лідером, хочу подавати кутові і штрафні — завжди. Просто спитайте пана Сосу.

Грати за Реал насправді легко. Ти знаєш, що Модріч знайде твоє забігання. Вінісіус приховає недоліки навіть поганого пасу.

Складніше — вивчити іспанську, адаптуватися до культури і не зловити зірку. Тож добре, що моя сім’я приїжджає раз на місяць, і мама досі каже мені прибирати кімнату. Вона завжди каже, що якби я не був футболістом, у нас були б великі проблеми.

На щастя, холодильник повний.

Відтоді, як я покинув Анкару, продовжую записувати імена людей, які допомогли мені дійти до цього моменту. Їх уже далеко більше двадцяти. Мама, тато, моя сестра, друзі, тренери, президенти клубів, вчитель фізкультури Махмут, лікарі, які врятували життя моїй мамі... Незалежно від того, хто ти, ти не можеш зробити це сам.

Цього року мені виповнилося 20. У моєму записнику ще безліч мрій. Я хочу стати важливим гравцем Реала. Хочу виграти Лігу чемпіонів. Також мрію бути десятим номером Реала.

Але понад усе я хочу стати прикладом для нового покоління турецьких футболістів. Знаю, що я — велика надія турецького футболу, але не хочу бути єдиним таким. Хочу відкрити двері для всіх інших.

Коли я повертаюся додому і бачу, як фанати радіють мені, це дуже зворушує. Пісні досі лунають у моїх вухах. Я відчуваю вашу любов із Мадрида.

Є відео землетрусу 2023 року, яке досі викликає у мене мурашки. Воно зняте тоді, коли я ще не так часто грав за Фенербахче. Можливо, ви його бачили. Двоє рятувальників сидять поруч із маленьким хлопчиком, якого щойно витягли з-під завалів. Хлопчик лежить, його тіло вкрито, а голова стирчить. Чути сирени. Хлопчик провів під бетонними плитами майже п’ять днів, думаючи, що помре, і у нього є послання для мене.

Для мене! В той момент!

Я ніколи не забуду цих слів:
"Арда Гюлер Абі
Я так сильно тебе люблю
Продовжуй рятувати Фенербахче
Абі, будь ласка, скажи тренеру, щоб він давав тобі грати."

Потім один із двох героїв каже:
"Він не здався, і ти не повинен."

Коли я чую ці слова — як я можу здатися?

Тож кожній дитині в Туреччині з PlayStation і мрією:
Візьми м’яч і біжи на вулицю. Ти відчуєш, що володієш світом.

Щиро,
— Арда

The Players' Tribune