Невидимі в неволі: як знайти та звільнити українців, яких приховує Росія

Понад 72 000 українців вважаються зниклими безвісти за особливих обставин. Частина з них – у таємній російській неволі: без зв’язку, без доступу до адвокатів, без шансів повідомити рідних.

Держава фіксує ці випадки, але системного пошуку і комунікації з родинами бракує. Ми маємо всі шанси рятувати цих людей – якщо обʼєднаємо ресурси, створимо координаційний центр і залучимо міжнародні інструменти.

"Ми не знаємо, де він. Ми не знаємо, чи живий. Але точно знаємо: він не зник сам", – повторюють родини цивільних, викрадених під час окупації. Людина зникає після обшуку, перевірки на блокпості або її викрадають з дому. Насильницькі зникнення є серйозним міжнародним злочином.

Родичі або друзі часто мають уявлення про те, що сталося, але що робити, коли зникає людина і звʼязок з нею?

Ці люди вважаються зниклими безвісти. Насправді ж – утримуються в таємних місцях несвободи на території РФ або в окупованих районах. Вони ізольовані від зовнішнього світу: не можуть зателефонувати, не мають доступу до адвокатів, їхні імена не фігурують у жодних офіційних списках. Родини не поінформовані навіть про факт затримання.

Таке інкомунікадо-утримання – форма жорстокого, нелюдського поводження. Вони не "зниклі", а ті, кого ховає російська неволя.

Їхні родичі дезорієнтовані та змушені самостійно шукати шляхи для допомоги: намагатися залучити російських адвокатів, вести інформаційну боротьбу, тиснути на державні структури, вимагаючи дій. Відомства ж не можуть впоратися з тисячами звернень і, за словами родин, переважно "відбиваються" формальними відповідями або й узагалі мовчать.

Ті, хто виживає і повертається з ізольованого утримання, розповідають: утримуються в нелюдських умовах, під тиском і тортурами, без зв’язку, медикаментів і контакту зі світом.

Що не працює?

Як дослідили експерти Обʼєднання родичів політв'язнів Кремля, державна система розшуку утримуваних інкомунікадо фрагментована. Координація між установами слабка. Єдиного алгоритму дій для родини немає. Заяви про зникнення фіксують, проте, за словами рідних, частіше не шукають.

Мати зниклого у 2022 році розповідає: "Писали скрізь – у колонії, СІЗО, омбудсмену в "ДНР". Жодної відповіді". Інша родина три роки чекає бодай якогось підтвердження, що син живий. За цей час дізналися від іншого, вже звільненого: каже, що бачив його в місцях несвободи. Але для держави чоловік залишається безвісти зниклим. Поліція, уповноважений з питань безвісти зниклих за особливих обставин фіксують випадки, але факт знання держави про них не дає жодного результату роками, скаржаться родичі.

Що може зробити держава вже зараз?

Після сотень розмов із родинами утримуваних інкомунікадо, аналізу документів, скарг, практики супроводу справ та надання правничої допомоги, ми в Обʼєднанні дійшли висновку, що держава може діяти ефективніше. Не тільки фіксувати, що, безумовно, є важливим завданням, але і проводити пошукові заходи.

Заявникам не вистачає регулярної комунікації, координації та відчуття, що їх рідних дійсно намагаються знайти.

Рідні утримуваних зазначають, що потребують централізації у всіх питаннях пошуку, встановлення та повернення близьких.

СБУ, Офіс генерального прокурора, уповноважений з питань безвісти зниклих за особливих обставин, Координаційний штаб, МЗС – всі дотичні, але ніхто не є профільним координувальним органом.

Заявники потребують створення Єдиного координаційного центру, який приймав би звернення, супроводжував справу та узгоджував всі дії між структурами, мав би розвідувальні можливості для роботи з відкритими даними (інструментами OSINT), координував зусилля членів сімей з пошуку рідних, проводив розслідування та мав доступ до єдиної бази.

Разом з визначенням центрального органу, перезапуск системи пошуку має передбачати заснування посад консультантів у регіональних ЦНАПах, Центрах життєстійкості, для спроможності надати первинну локальну термінову підтримку родинам після того, як стало відомо про факт зникнення близького. Рідні потребують допомоги як мінімум з оформленням документів та психологічної стабілізації.

Щоб мати можливість діяти "зсередини", а саме з території Російської Федерації – шукати, перевіряти, встановлювати місцеперебування, нам потрібна держава-покровителька.

Через те що ми не маємо своїх консульств в Росії, ми можемо просити здійснювати заходи в інтересах наших громадян представництва третьої, нейтральної країни. Це передбачено міжнародним правом, і держава має проактивніше діяти для того, щоб таке покровительство стало можливим.

Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими виконує одне з суперважливих завдань: опитує звільнених з полону військових, які часто засвідчують утримання цивільних, які в Україні вважаються безвісти зниклими за особливих обставин. Але часто родини тих "безвісти зниклих", яких впізнали, – не поінформовані про це, а інформація може не використовуватись державою для встановлення факту ув'язнення ідентифікованої особи та підготовки запитів до Росії на звільнення. Потрібна чітка процедура: фіксація таких свідчень, оперативне інформування родичів та відповідальних органів. Це допоможе активізувати боротьбу за звільнення людини.

Від уповноваженого з питань зниклих безвісти за особливих обставин родичі очікують встановлення єдиного протоколу комунікації з сімʼями: регулярні зустрічі, обмін інформацією, залучення родичів до пошукових дій. Члени сімей готові навчатися комунікувати з міжнародними установами: ООН, МКЧХ, ОБСЄ та іншими, якщо їх навчать це робити.

Родичі утримуваних інкомунікадо, які вимушено опинилися за кордоном, не мають бути відірваними від взаємодії з установами у справі пошуку близьких. Вони мають бути забезпечені можливістю подавати заяви онлайн або через консульства.

Зволікання може коштувати утримуваним українцям життя.

Що швидше ми створимо дієву систему пошуку, обʼєднавши зусилля держави, родин і правозахисників, то більше людей врятуємо з російської неволі.