Пам’яті старшого прапорщика внутрішньої служби, херсонця Юрія Онищенка

До повномасштабного московитського вторгнення Юрій Онищенко був начальником варти Північної виправної колонії №90 у Херсоні й носив погони старшого прапорщика внутрішньої служби. Мешкав у тепер всім відомій Антонівці - передмісті Херсона, де розташована основна логістична артерія через Дніпро. Дуже любив своє обійстя, де майже все з любов’ю та смаком зробив власними руками, де намагався створити комфорт і затишок для коханої дружини Тетяни і сина Владислава. Але ранок 24 лютого того клятого 2022 року скасував усі сценарії щастя.

У перші дні наступу ворог окупував колонію. Її співробітники намагалися виконувати службові обов’язки, аби засуджені не порозбігалися околицями. Варта практично у повному складі лишилася в установі на казарменому положенні. Але швидко настала пора визначатися: ти працюєш на окупанта, оформляєшся до них на службу і стаєш колаборантом - або йдеш звідти. Юрій налаштовував свою зміну, що слід бути справжнім патріотом, не переходити на бік ворога, не співпрацювати з ним. Декого він зміг переконати.

«Юрій вирішив, що йому не по дорозі з окупантами й їхньою прислугою і звільнився з установи, намагаючись якось вижити з родиною. Відносне щастя було в тих, хто мав город чи хату в селі – можна було щось виростити, навіть продавати на базарі й не померти з голоду. А після вигнання російських військ ворота колонії виявилися навстіж відкритими. Ув’язнених тут вже не було, скрізь панував безлад, обладнання й багато офісної техніки з установи розікрали. Одразу постала потреба організувати охорону й розподіл того, що вціліло і не потрапило до рук мародерів. Тоді багато спільної роботи було з Нацполіцією в контексті документування збитків та відкриття відповідних проваджень і розшукових справ. Після деокупації, десь 16 листопада, Юрій Онищенко одним із перших повернувся до служби, одразу узявся за проведення стабілізаційних заходів, наводячи в установі лад. Звісно, всі колишні співробітники пройшли належні фільтраційні заходи», – розповідає начальник відділу по роботі з персоналом згаданої виправної установи Тетяна Миснікова, і додає, що наразі у складі Сил оборони воює п’ятеро її колег.

Тієї осені, коли прийшло звільнення, Юрій Миколайович невтомно працював, був на службі, чергував «за себе і того хлопця», якого ще треба було перевірити, а потім залучити до роботи, оскільки дехто з персоналу не повернувся після деокупації.

«Онищенко був моїм підлеглим. Коли зайшов ворог, настали нелегкі часи. Начальник установи став колаборантом, і нас змушував. Але я й чимало колег, зокрема і Юрій, відмовилися. Він був лідером у своїй зміні та власній родині, реальним патріотом. За своїх хлопців стояв горою, й завжди знаходив правильні виходи з робочих ситуацій. Він одним із перших прийшов у колонію, коли місто звільнили від росіян, подивитися на обстановку й оцінити, що робити далі. Також саме Юрій разом із колишнім співробітником, який давно на пенсії, встановив український прапор на прохідній колонії, – його з ризиком для себе зберегла інша колега. І позривали російські пропагандистські білборди, встановлені тут у час окупації», – згадує очільник відділу охорони Північної виправної колонії №90 Ігор Хохітва.

Він зауважує: до колег, які відмовилися від співпраці з ворогом, у будь-який час могли приїхати з тієї чи іншої окупантської «контори». Тому доводилося деколи змінювати місця проживання, якомога менше вештатися вулицями, щоб не викрали російські спецслужби.

«З майбутнім чоловіком познайомилася в гостях у друзів. Тоді він уже працював у колонії. Юрко був настільки говірким, що я спершу подумала: ну що в нас може бути спільного? Але чим, тим більше подобався цей хлопець, хоч характери в нас – дуже різні. Якби ви знали, яким Юра був турботливим і уважним, зразковим сім’янином! І надзвичайно працелюбним. От приходив з добового чергування, 2-3 години відпочивав, просив зварити кави й брався за домашню роботу. На обійсті все майстрував сам, бо дбав про комфорт родини», – згадує коханого чоловіка Тетяна Миколаївна.

А найбільше уваги Юрій приділяв сину та його успіхам на арені кіокушинкай карате. Хлопець рік ходив на цю секцію ніким не помічений, його не брали на змагання... Тато сказав: зробить усе, аби прізвище Онищенко звучало скрізь, - й узявся за додаткове тренування Владика. За словами пані Тетяни, готував сина до змагань ще й удома, придбавши необхідний інвентар. Разом об’їздили багато міст України, де відбувалися турніри. Були перемоги і поразки, що стало великою наукою для хлопця. Але війна перекреслила мрії.

«У моєї дитини, враховуючи окупацію, а після звільнення – щоденні обстріли Херсону і загибель чоловіка, війна забрала все… Щасливе дитинство, спорт, наш дім в Антонівці, від якого тепер стирчать самі руїни. Та й Юра тепер на кладовищі – у тому ж селищі, куди тепер страшно потрапити без ризику бути вбитим», – веде Тетяна Онищенко.

Час окупації вона згадує з невимовним жахом.

«Якось на одному з російських блокпостів, що на Молодіжному пляжі, син захотів полуниці. Юра поїхав на ринок. І пропав. Зв'язок тоді був нестабільний, щось довідатися практично неможливо. У голову лізли нехороші думки. Десь за чотири години він таки вернувся. Коли росіяни перевіряли в чоловіка телефон, знайшли проукраїнський контент, надісланий у Telegram з вільної землі. Його врятувало те, що не встиг переглянути листа й ніде не поширив. Вдалося якось відбрехатися. Але крові йому тоді спецура попила: «пробили» одразу, де він служив, закидали запитаннями, чому не залишився в установі. Мовляв, отримував би «величезну російську платню». Але Юрій прямо сказав, що не збирається ставати зрадником України. Той військовий, певно, був непростий і мав залишки інтелекту, намагаючись вибудувати аргументовану розмову. «Цікаво з тобою розмовляти, і не хочу відпускати… Але таки відпущу», – вирішив. Інші росіяни здивувалися, що старший офіцер відпустив Юрка зі своєї «будки», адже зазвичай ті, хто туди потрапляли, вже додому не поверталися…» – згадує дружина.

Пережили Онищенки і кілька серйозних обшуків. Першими по домівках ходили буряти. Коли вони почали грюкати у хвіртку, пані Тетяна немов прикипіла до підлоги. Їх було багато, як мурашок, вони зазирали через огорожу, проте поїхали ні з чим. Удруге, також уранці, приїхали обвішані автоматами «формені росіяни». Юрій саме поїхав на риболовлю. Зайшли, наказали відкрити двері у кімнатах, розбудили Влада. А в малого – музей спортивних досягнень, з кубками, грамотами, медалями, все з українською символікою, – Юрій все дуже гарно оформив. Запитали про чоловіка, але не повірили, що той пішов ловити рибу. Тим часом його знайомі вже передали: «Йди до своїх додому, в тебе багато “гостей”!» Тоді росіяни його не дочекалися - бачили, що повернувся, але не зачіпали.

Але наступного, третього разу в хаті все перевернули догори дриґом.

«У прихожій «гості» почали відкривати ящики в тумбочці, а там – два Юриних шеврони. Ми за них забули! «Ваш чоловік – співробітник пенітенціарної служби? І чому не працює?» Я себе опанувала і видала відмовку, що в нього хворі батьки, які потребують постійного догляду. Старший по рації закликав у двір та в будинок усю ватагу, немов знайшли якихось терористів. Шукали сейф зі зброєю, якого у принципі не могло бути. «Трус» тривав довго, поки їм не дали команду згортатися чи вони втомилися», – розповідає Тетяна Онищенко.

Найтемніший день всього життя для Тетяни та Влада Онищенків – 3 травня 2023-го. Тоді росіяни спершу обстріляли місцеву АЗС, потім – херсонський залізничний вокзал. Юрій саме садив город на своїй ділянці й зателефонував, сказавши дружині, що знає про обстріли і збирається їхати додому. Лише дорогою зайде у супермаркет. Це була їхня остання розмова…

«Почався страшний обстріл, під який потрапив і магазин, де був мій чоловік. Його телефон мовчав. Одразу запідозрила лихе, бо Юра першим зателефонував би: за себе не переживав, а переймався завжди про нас. Аж от слухавку взяв працівник «швидкої» і сказав, що чоловік у реанімації. Ми рятували його, як могли, майже тиждень. У Херсоні, потім у Миколаєві. Він зазнав багатьох поранень, але смертельним виявилося влучання уламка в район сонної артерії, що поступово призвело до катастрофічних наслідків», – оповідає про російський обстріл з РСЗВ і загибель чоловіка Тетяна Онищенко.

Пані Тетяна дуже вдячна колегам чоловіка, які допомогли й підтримали, коли вона з дитиною залишилася у такій біді.

Фото — з родинного архіву Онищенків