«Мрія» без мрій: як держава руйнує ринок освітніх технологій в Україні

Уявіть собі, що в умовній країні держава вирішує створити власну мережу продуктових магазинів і починає роздавати в них хліб безкоштовно. Звучить благородно? Певною мірою — так. Але через кілька місяців дрібні пекарні закриваються, великі — банкрутують, виробництво скорочується, якість падає. І незабаром замість конкуренції, інновацій і вибору маємо черги, брак товару, занепад і чорний ринок. А головне — повну залежність громадян від рішень чиновників. Врешті-решт, усе безкоштовне створено чиїмось коштом. Зазвичай платників податків.

Це не гіпотеза. Це — досвід Венесуели та багатьох інших країн із надмірним втручанням держави. Там уряд фіксував ціни на основні товари, змушуючи продавців продавати нижче за собівартість. Це спричинило дефіцит, втрату робочих місць і зрештою — гуманітарну кризу. І попри всі заяви стосовно турботи про народ наслідком стало його зубожіння. Та чи лише про хліб може йтися? Чи не простежується та сама логіка в інших сферах, які виглядають далекими від продуктових полиць?

В Україні держава недавно запустила проєкт «Мрія» — національну цифрову платформу, що включає електронний щоденник і журнал для шкіл. Її мету сформульовано привабливо: надати кожній школі безкоштовний доступ до сучасного цифрового інструмента, зробити адміністрування освіти ефективнішим і прозорішим. На перший погляд — ініціатива прогресивна та соціально орієнтована.

Та чи не бачимо тут тієї самої логіки, що й із «безкоштовним хлібом» у Венесуелі? Чи не маємо справи зі схожим механізмом, який, попри добрі наміри, деформує ринок, демотивує приватних гравців, виводить їх із країни, а головне — створює монополію там, де її не має бути? Розберімося глибше.

Що таке «Мрія»: задум і реалізація

«Мрія» — це цифрова платформа для освітньої системи, розроблена за участю держави та за допомогою фінансування з боку донорських організацій. Її основні компоненти — електронний журнал, щоденник і базові інструменти для управління навчальним процесом. Продукт створений як частина цифрової трансформації освітнього сектору й подається як безкоштовний сервіс для всіх державних і комунальних шкіл.

На рівні комунікації проєкт виглядає як відповідь на потреби шкіл, зокрема в часи війни: забезпечити безперебійне ведення документації, синхронізацію даних і зменшення бюрократії. Для багатьох шкіл, які не мали або не могли дозволити собі комерційні рішення, це стало очевидним вибором.

Однак ця безкоштовність не є результатом волонтерства. У проєкт вкладено значні кошти, зокрема й донорські. А головне — його запуск відбувся за умов, коли на ринку вже існував понад десяток приватних платформ електронних щоденників, які працювали за ринковою логікою, вкладали в розвиток власні або інвесторські кошти та намагалися будувати сталу бізнес-модель. Запуск «Мрії» фактично виштовхнув їх із ринку. Звісно, прихильники державного контролю можуть стверджувати, що це забезпечує уніфікацію, безпеку чи рівний доступ для всіх, але, як показує досвід, найімовірніше, призведе до наявності лише одного продукту, яким користуватимуться всі середні школи — за відсутності економічних та адміністративних стимулів робити щось інше.

Від інклюзії до екстракції: що каже теорія

У праці «Чому нації занепадають» Дарона Аджемоґлу та Джеймса Робінсона, які цього року отримали Нобелівську премію з економіки, чітко показано: успішні країни — це ті, що мають інклюзивні економічні інститути. Це означає, що держава створює умови, за яких громадяни можуть реалізувати підприємницький потенціал, а не боротися з нею за місце під сонцем. Коли ж інститути стають екстрактивними, коли не створюють можливостей, а забирають їх — настає занепад.

Історія з «Мрією» дуже схожа. Вона — не про підтримку бізнесу й не про вільний вибір клієнта. Вона — про його усунення. Це приклад, коли держава не регулює поле, а сама починає грати на ньому, створюючи нерівні умови. Коли вона виступає не як партнер, а як конкурент, який не дотримується правил. І поки така логіка зберігається, про розвиток EdTech-індустрії в Україні говорити не доводиться.

Ефект «Мрії»: що відбувається з ринком EdTech

Результати запуску «Мрії» для ринку електронних освітніх сервісів в Україні є руйнівними. За нашими оцінками, щонайменше 10–12 платформ (School Today, Eddy, НІТ та інші), які працювали в сегменті електронних щоденників, втратили ринок. Бізнес-моделі, побудовані на платному доступі, зруйновано. Компанії, які вкладали інвестиції в продукт, змушені призупинити розвиток або переорієнтуватися на інші ринки.

Це не перебільшення. Учасники ринку визнають: «Мрія» перетворює школу з потенційного клієнта на примусового користувача. Бо якщо є державне безкоштовне — хто купуватиме інше?

Показовим є той факт, що більшість українських EdTech-компаній, навіть заснованих з орієнтацією на внутрішній ринок, у результаті змушені шукати шляхи виходу за кордон. Бо в Україні ринку для них немає. Приватна освіта занадто мала, державна — недоступна. Хтось реєструється в Естонії, хтось відкриває офіс у Варшаві, хтось виїжджає до Лондона чи Каліфорнії. Податки — не в Україні. Команди — частково релоковані. Варто згадати кілька успішних компаній — Headway, Promova, Grammarly, Preply: з українського в них лише місце народження фаундерів. Юридично всі вони не мають до нас жодного стосунку. Причини — не лише доступ до капіталу, а й відсутність стимулів на внутрішньому ринку. Якщо політика залишиться незмінною, найамбітніші проєкти завжди залишатимуть країну.

Ми маємо ситуацію, коли, з одного боку, держава вимагає від бізнесу бути патріотичним, сплачувати податки, створювати продукти. А з іншого — диктує умови, за яких легше просто вивезти все за кордон. У цьому парадоксі й народжується «витік сенсу» українського EdTech. Ті, хто справді є успішними, працюють не в Україні. Й не на Україну.

Відкрита співпраця з усіма гравцями ринку?

На публічному рівні команда проєкту «Мрія» неодноразово підкреслює відкритість до співпраці. Представники говорять про інтеграцію з іншими сервісами, про бажання будувати екосистему, про майбутнє, в якому всі зможуть підключити свої продукти до платформи. На перший погляд — чудово.

Однак практична реалізація цієї відкритості викликає запитання. Під час публічних обговорень, зокрема на панельній дискусії «EdTech бізнес та держава», керівники «Мрії» відкрито заявили, що наразі мають лише дві інтеграції — з проєктами Куншт і Projector. Водночас ці інтеграції стосуються виключно контенту, а не платформ. І, що важливо, — на безоплатній основі. Жодних компенсацій авторам чи правовласникам за використання контенту не передбачено.

Формально це позиціонується як пілотна модель: мовляв, хочемо протестувати підходи, побачити, як воно працює. Але з боку бізнесу це виглядає як пропозиція: «Віддайте нам те, що створили, ми це використаємо, а ви отримаєте згадку чи логотип на нашій платформі». Для більшості EdTech-компаній така співпраця не має сенсу. Платформи не можуть інтегруватись як повноцінні сервіси, бо немає ні технічних інтерфейсів, ні бізнес-моделі, яка б це дозволяла.

Формальна готовність до інтеграцій без реальних зобов’язань — це не партнерство, а імітація. Якщо держава справді прагне залучити бізнес до екосистеми, їй слід створити прозорі контрактні вигідні для всіх сторін умови. Без цього «відкритість» залишатиметься порожнім словом.

Як це виглядає для школи: ілюзія вибору

На папері все начебто чесно: держава створила продукт, але не забороняє школам користуватися альтернативами. Мовляв, обирайте те, що вам зручно. Проте в реальності вибору немає. Й ось чому.

По-перше, державні школи зазвичай не мають окремого бюджету на купівлю цифрових сервісів. Немає навіть чіткого механізму, як це можна зробити законно, без ризику для директора чи бухгалтера. Адже будь-який платіж за EdTech-сервіс автоматично викликає запитання: навіщо платити, якщо є безкоштовна «Мрія»?

По-друге, за умов перманентного дефіциту ресурсів, воєнного стану та бюрократичного тиску в більшості випадків директори не ризикуватимуть і не підуть іншим шляхом. Логіка проста: якщо держава щось дала — треба брати, а не шукати альтернативу. Не тому, що альтернатива гірша. А тому, що вона потенційно створює проблеми.

По-третє, є ще одна малопомітна, але ключова річ — інституційна інерція. Якщо школа вже перейшла на «Мрію», повернутися назад буде майже неможливо: всі звикли, дані перенесено, інструкції видано. Якщо з’явиться кращий сервіс — його вже не зможуть обрати навіть формально.

Отже, створюється ілюзія конкуренції: формально школи мають право обирати, але на практиці вони позбавлені механізмів реалізувати це право. Це не вільний ринок. Це державна централізація під прикриттям «доступності».

Інакше кажучи, це не просто конкуренція з боку держави. Це створення такої структури реальності, де будь-який інший гравець приречений на поразку. А отже — відсутність стимулів до розвитку. Навіщо інвестувати в те, що ніхто не купить, навіть якщо воно краще?

Досвід інших країн: як вони зберігають баланс

Україна — не перша країна, яка стикається з викликом цифровізації освіти. Та багато держав, на відміну від нашої, обрали інший шлях — створювати не продукти, а умови.

Естонія — один із найпоказовіших прикладів. Її підхід до цифровізації освіти базується на принципі «не бути конкурентом». Держава чітко розмежовує свою роль: вона забезпечує інфраструктуру, кібербезпеку, формулює вимоги й стандарти, але не створює власних освітніх продуктів, якщо схожі вже є на ринку. Естонська платформа eKool наприклад, — це приватна ініціатива, яка інтегрується в загальнонаціональні системи через публічні API.

Норвегія використовує інший підхід: вона створює відкриті стандарти даних, із якими мають бути сумісні всі освітні сервіси, але не обмежує шкіл у виборі. Школа має бюджет і може купувати той сервіс, який їй підходить. Держава є лише модератором стандартів.

Уругвай — країна, яка зробила величезний крок у цифровізації освіти завдяки програмі Plan Ceibal. Вона передбачала роздачу ноутбуків усім учням і створення централізованої цифрової платформи. Але ключовою відмінністю є те, що держава не витісняла приватних гравців. Навпаки, вона активно співпрацювала з EdTech-компаніями, використовуючи змішану модель упровадження сервісів.

Велика Британія також надає школам повну свободу вибору інструментів. Водночас, якщо виникає потреба в централізованих рішеннях, держава організовує тендери, де конкурують приватні компанії.

У всіх цих країнах держава не перетворюється на продуктову компанію. Вона визначає гру — але не грає сама. Вона створює правила — але не створює монополії. І саме в цьому полягає ключ до живого динамічного ринку, де є місце для інновацій і розвитку.

Якою має бути збалансована політика держави в EdTech

За умов сучасної цифрової трансформації держава не може бути пасивним глядачем. Але й ставати продуктовою компанією — шлях у нікуди. Успішні кейси інших країн свідчать: головне завдання держави — створити умови для конкуренції, зафіксувати стандарти, забезпечити інфраструктуру й гарантувати справедливі правила гри. Не більше.

В українських реаліях це означає кілька ключових кроків:

1. Фінансова децентралізація для шкіл.

Школа повинна мати право витрачати частину бюджету на цифрові сервіси — електронні щоденники, LMS, платформи контенту. І це має бути не винятком чи подякою від місцевої влади, а передбаченою практикою. Інакше жодна «можливість вибору» не працюватиме.

2. Створення публічного реєстру сертифікованих EdTech-продуктів.

Замість створення одного продукту під дахом держави уряд може забезпечити школам каталог перевірених сервісів, які відповідають стандартам безпеки, зручності, прозорості. Школа обирає те, що є зручним для неї, — як пацієнт обирає лікаря через систему Helsi, а не отримує «єдиного доступного». Своєю чергою, постачальники можуть бути обрані за прозорими тендерами через Prozorro, як це вже працює в інших сферах.

3. Прозора модель компенсацій для інтеграцій.

Якщо держава все ж таки просить бізнес інтегруватися в загальнонаціональну платформу — має бути чітка ринкова модель: або грантове фінансування, або закупівля послуг. Будь-яке «давайте безкоштовно, вам буде піар» — це не політика, а експлуатація.

4. Відмова від монопольного мислення.

Публічний сектор має припинити сприймати себе як «єдиного правильного постачальника рішень». Держава не повинна «витісняти» бізнес — вона має створювати правила, в межах яких бізнес і громади будують інновації. В Естонії, Нідерландах чи Канаді держава не створює власних продуктів у нішах, де вже є приватні рішення, — вона відкриває ринок і гарантує рівні правила гри.

5. «Пілоти» замість нав’язування.

Навіть якщо розроблення державного продукту вже запущено, його варто зробити агрегатором для ринку, а не єдиним постачальником рішень. Спочатку — «пілоти» в окремих регіонах, паралельно з підтримкою інших рішень. Ринок покаже, що краще, — тоді варто масштабувати.

Усі ці кроки — не про слабкість держави, а навпаки — про її силу, яка не потребує монополії, щоб упливати. Саме так формується інклюзивна економіка, про яку пишуть Дарон Аджемоґлу та Джеймс Робінсон: коли держава не контролює, а координує; не диктує, а модерує; не виробляє, а створює умови.

І саме тоді EdTech-сектор перестане бути зовнішньо орієнтованим, а зможе розвиватися в Україні, для України. Але якщо не вдатися до цих кроків найближчим часом, ми ризикуємо остаточно втратити покоління українських EdTech-інноваторів, які вже зараз будують майбутнє освіти поза межами країни.