Європа симулює єдність і майже дозріла до санкцій проти Орбана та Фіцо - Горбач

Під час повномасштабного вторгнення Росії Україна дедалі більше потребує одностайної підтримки не лише Європейського Союзу, а й найближчих західних сусідів. Однак у Європі країни проходять внутрішні випробування радикальними політичними силами, які доволі часто тяжіють до країни-агресора.

У першій частині інтервʼю Главреду виконавчий директор Інституту трансформації Північної Євразії Володимир Горбач розповів, чому президент Сербії несподівано заговорив про підтримку України після візиту до Москви, як Польща заграє з Трампом та чи готові у ЄС поставити на місце проросійських Орбана та Фіцо.

В Одесі 11 червня відбувся саміт "Україна — Південно-Східна Європа", який відвідали лідери Греції, Хорватії та Сербії. Зокрема, для президента Сербії Олександра Вучича це був перший візит такого рівня. У всіх цих країн не надто теплі відносини з офіційним Києвом — були різні моменти. Про що свідчать ці візити зараз? Чи є, на вашу думку, шанс на певне "потепління" у відносинах між нашими країнами?

Почну з того, що в цій російсько-українській війні так склалося, що більшу підтримку, більше співчуття та розуміння ми знаходимо не в Південно-Східній Європі, а в Північно-Східній — у країнах Балтії, Скандинавії та Північній Європі загалом.

Тому серія форумів і заходів, спрямованих на розвиток відносин із Південно-Східною Європою, є актуальною, затребуваною і дуже потрібною. Подібні заходи раніше проводилися в країнах Балканського регіону (умовно назвемо їх "Балкани плюс"), а тепер уже й на території України — з запрошенням високопоставлених гостей.

Одеса — це особливе місце у зв’язках України з Балканами, зокрема з Болгарією, Північною Македонією, Грецією, та навіть з Албанією, чиї вихідці з Османської імперії переселялися до Одеси, були православними християнами й рятувалися від релігійних переслідувань. Тож історичні зв’язки обґрунтовані й підтверджені. Проблеми є радше у політичній площині. Ви сказали, що з цими країнами, які були представлені на рівні лідерів, є напружені моменти, і це правда.

Наприклад, Греція. Вона загалом є партнером України. Так, у нас можуть бути претензії, особливо через співпрацю деяких приватних грецьких компаній з Росією, зокрема щодо транспортування російської нафти й нафтопродуктів грецькими танкерами. Але водночас Греція надає Україні оборонну допомогу та постачає зброю.

У нас є серйозне оборонно-безпекове співробітництво з Туреччиною, яка є ключовим регіональним суперником Греції. Тому грецька сторона також може мати до нас певні претензії, упередження чи запитання. Втім, на рівні нинішнього керівництва Греції відносини з Україною, напевно, перебувають на досить хорошому рівні. За середньоєвропейськими мірками — вище середнього, я би так сказав.

Що стосується Хорватії, то там у нас також є тісні відносини і плідне співробітництво з урядом. Проблемною фігурою є президент Хорватії — Зоран Міланович. Він доволі специфічний політик — як для самої Хорватії, так і для регіону Балкан загалом. Його вплив носить переважно риторичний характер, і він часто заграє з Росією саме у публічній площині. Водночас не йдеться про співробітництво Хорватії з РФ – у цьому плані країна послідовно дотримується проєвропейського курсу.

Чорногорія — також доволі цікава країна. Там справді відчутний вплив як з боку Росії, так і з боку Сербії. Зокрема, поширюється великодержавна сербська політика або ідеологія, зокрема через місцеву Сербську православну церкву. Чорногорська православна церква досі не отримала визнання автокефалії, у країні проживає багато сербів, тощо. Але як член НАТО Чорногорія допомагає Українї. І хоча країна маленька, але вона помітна і, найголовніше, не соромиться про це сказати. Однак уряд там коаліційний і складний, і всі рішення важко узгоджуються.

Ну і Сербія. Візит президента Вучича, який не так давно він був присутній на параді 9 травня в Москві...

Дивіться відео інтервʼю Володимира Горбача Главреду про те, чого чекати Україні від західних партнерів:

Саме про це я хотіла запитати: що змінилося, що він раптом приїхав до України?

Роль Сербії зараз також є дуже цікавою, специфічною, а, можливо, навіть унікальною в Європі. Вона намагається позиціонувати себе як союзника й партнера — передусім партнера — і Російської Федерації з історичними сентиментами, і (що ще цікавіше) Китайської Народної Республіки. Ми пам’ятаємо останній візит Сі Цзіньпіна до Європи — він охопив Париж, Белград і Будапешт. У Сербії є великі китайські інвестиції. Іноді трапляються скандали, пов’язані з будівництвами, які обвалюються, призводячи навіть до людських жертв. Утім, вплив Китаю на Сербію залишається значним.

І ще один важливий момент — останнім часом ми спостерігаємо спробу Вучича налагодити відносини з Дональдом Трампом. Йдеться про його нещодавню поїздку до США, яка відбулася якраз напередодні 9 травня, де він начебто захворів, швидко повернувся, а згодом "одужав" і поїхав до Москви. Це свідчить про те, що щось в Америці йому, м’яко кажучи, не сподобалося. Або ж, точніше, американцям не сподобалася його політика чи поведінка.

У цій ситуації для Вучича стратегічним виходом залишається ще один напрям — європейська інтеграція, з перспективою набуття членства в Європейському Союзі. Переговори з цього приводу тривають, але рух іде повільно й упирається у політичні рішення самої Сербії, які часто не відповідають зовнішньополітичним позиціям ЄС. А країна, яка прагне інтеграції з Євросоюзом — навіть якщо має угоду про асоціацію (а в Сербії вона є, аналогічна до нашої) — має зобов’язання дотримуватися зовнішньополітичного курсу ЄС. Інакше це вже не кандидат у члени, адже асоціація — це одне, а статус кандидата — зовсім інше.

З іншого боку, ми маємо фактичні підтвердження використання сербської зброї Збройними Силами України. Йдеться про снаряди, боєприпаси тощо. Інша справа — яким чином вони потрапляють в Україну. Очевидно, що не через прямі державні контракти, а через комерційні угоди, можливо, за посередництва інших країн. Наприклад, Чехія відкрито говорить про те, що скуповує боєприпаси скрізь, де може, щоб передавати їх Україні. Тобто, серби, в принципі, не проти заробити, у тому числі допомагаючи Україні. Але є і протилежна тенденція. Деякі сербські націоналісти, шовіністи, воюють на боці Росії — на Донбасі, зокрема. Такі випадки неодноразово фіксувалися й були підтверджені.

Отже, ми бачимо складну й неоднозначну картину. З кожною країною існують свої нюанси у двосторонніх відносинах. Кожна має свої погляди, свої плани щодо Москви, але добре, що водночас багато з цих країн намагаються збалансувати свої інтереси з українськими — і не бояться, принаймні, приїздити до Одеси. А зараз це вже зовсім не так безпечно, як до війни.

Якщо ми так багато зупиняємося на візиті безпосередньо Вучича, то якою, на вашу думку, може бути реакція Росії на нього? Чи можна вважати цей візит певною спробою встановити зв’язок між Україною та Росією, особливо в контексті переговорів, які зараз тривають?

Оскільки переговори вже практично прямі — були зустрічі за посередництва турецької сторони в Стамбулі, й, наскільки я розумію, також налагоджені прямі контакти між делегаціями. Тому потреби в якому-небудь посереднику, зокрема Дональді Трампі, наразі немає.

Чи міг Вучич привезти якесь послання від Путіна президенту Зеленському? Теоретично таке припустити можна, але я особисто в цьому сумніваюся. Часу багато минуло з 9 травня — не можна возити повідомлення протягом цілого місяця. Тому, на мою думку, йдеться радше про спробу Сербії збалансувати російський крен зовнішньої політики Сербії і зробити його більш прозахідним і, відповідно, проукраїнським.

Який вплив ці візити можуть мати на підтримку 18-го пакета санкцій, який наразі готується в Європейському Союзі? Чи буде менше супротиву, принаймні від цих країн?

У цьому питанні важливо розуміти, що членами ЄС із перелічених країн є тільки Хорватія й Греція. Вони, до речі, ніколи не висловлювали публічної опозиції щодо санкцій, на відміну від Угорщини чи Словаччини. Сербія та Чорногорія не є членами ЄС, але можуть за бажанням приєднуватися до спільної зовнішньої політики Євросоюзу. Час від часу Чорногорія, як країна-кандидат, справді підтримує окремі пакети санкцій. Інше питання, що економічні санкції з боку Чорногорії не є особливо дошкульними для Російської Федерації чи інших великих країн.

Тому, я думаю, що санкції – це окрема історія. І вона, безперечно, буде розвиватися далі. Єврокомісія затвердила проєкт 18-го пакета санкцій і передала його на розгляд Європейській Раді. Тепер держави-члени будуть голосувати за його ухвалення. Я б не сказав, що це вже якийсь надзвичайно сильний і потужний санкційний пакет, але він, принаймні, виглядає серйознішим за попередній, 17-й.

Чи будуть його саботувати Словаччина та Угорщина? Хороше питання. Але, судячи зі свіжих висловлювань прем’єра Роберта Фіцо, у Словаччині також розгортається своя історія. Їхній парламент нещодавно проголосував проти санкцій, які могли б зашкодити економіці Словаччини.

І от Фіцо сказав досить цікаву річ. Він, виправдовуючись перед виборцями, заявив: мовляв, ми — проти санкційпроти РФ, які можуть нашкодити Словаччині, і я таких рішень не підпишу. Але, якщо Євросоюз буде наполягати на якихось інших санкціях, які не принесуть шкоди, — то чому б і ні? Це можна зробити заради демонстрації єдності Європейського Союзу.

Брюссель наполягає на тому, щоб усі виступали єдиним голосом. Тож у такому випадку подібні винятки можуть бути дозволені. Приблизно таке було ключове повідомлення прем’єр-міністра Словаччини. І це, власне кажучи, навело мене на думку: а що ж таке, власне, ця "європейська єдність"? Чи варто її симулювати, якщо насправді ми розуміємо, що жодної єдності немає? Принаймні у випадку з урядом Угорщини на чолі з Віктором Орбаном і урядом Словаччини під керівництвом Роберта Фіцо. Єдності в цих питаннях немає, але її необхідно демонструвати. Тобто це, по суті, вже певна симуляція єдності. І постає питання: чи не простіше — і, головне, правильніше — було б визнати цю реальність і діяти, виходячи саме з неї? Зокрема, застосовувати заходи — навіть санкції — проти самих урядів Угорщини та Словаччини. Адже слово "санкції" — це, по суті, синонім примусу або покарання.

Бо такі уряди можуть ще довго вдавати єдність, а у вирішальний момент — зрадити. І тоді карати буде вже пізно. Тому це питання є стратегічним — як для Брюсселя, так і для Європейського Союзу, Єврокомісії та урядів країн-членів. Це питання рано чи пізно постане. І краще було б вирішити його якомога раніше.

Як ви гадаєте, чи Європа вже "дозріла" до такого рішення? Ми чуємо різні думки з цього приводу. На кожне чергове заперечення Фіцо або Орбана з боку Брюсселя лунають заяви: мовляв, ми щось зробимо, якось вплинемо. Але чи це лише слова, чи можна очікувати на реальні дії?

Словаччина тільки починає "показувати зуби" в цьому питанні. З Угорщиною вже пройдений багаторічний шлях — і він зводився здебільшого до переговорів, а переговори, у свою чергу, зводилися до торгівлі. І врешті-решт усе впиралося в гроші: які субвенції з європейського бюджету Угорщина отримає, а які — ні, що буде розблоковано, а що ні.

І Орбан використовував це саме для того, щоб витискати гроші з Європейського бюджету. Зокрема, можливо, це було додатковою мотивацією для нього займати антиукраїнську, проросійську позицію. Адже для нього це питання торгу за бюджетні кошти. І це, на мою думку, неправильно. Такий підхід веде в глухий кут. Зрештою, доведеться визнати цю реальність.

Чи дозріла Європа до рішучих дій? Гарне питання. Мені здається, що вона зараз перебуває на одному з останніх етапів цього "дозрівання". І справді можливі певні зміни.

Я пов’язую це насамперед зі зміною уряду Німеччини та появою нового канцлера — Фрідріха Мерца, який може по-новому вести діалог із Віктором Орбаном. Німеччина — це саме та держава, яка на національному рівні здатна впливати на Угорщину через величезні німецькі інвестиції в угорську економіку, німецькі виробництва на території Угорщини тощо.

Тому, якщо уряд Мерца захоче вплинути на Віктора Орбана, він це зробить — за допомогою економічних і політико-економічних важелів. Проте є ще один нюанс: уряд Орбана, як і він сам особисто, вже фактично перебувають у розпалі виборчої кампанії. Вибори в Угорщині мають відбутися наступного року, але поведінка уряду вже зараз свідчить, що вони ведуть передвиборчу кампанію. Це проявляється у всьому — у риториці, діях тощо.

І саме інтереси виборчої кампанії, її стратегія можуть переважати над тиском як з боку Брюсселя, так і з боку Берліна. Ситуація, безумовно, дозріває, але ступінь цієї "зрілості" ми зможемо визначити лише емпірично. Будемо спостерігати за тим, як Віктор Орбан і його уряд відреагують на 18-й пакет антиросійських санкцій.

Якщо говорити про Угорщину, то чи є, на вашу думку, якийсь зв’язок між поведінкою Віктора Орбана всередині Євросоюзу — зокрема щодо блокування санкцій проти Росії — та двосторонніми відносинами між Україною й Угорщиною? Адже ми бачимо послідовну позицію Орбана й його уряду в питанні протидії санкціям проти РФ. З іншого боку, спостерігається, так би мовити, паралельний трек у двосторонніх відносинах з Україною. Зокрема, нещодавно були інциденти, пов’язані з операціями спецслужб, — умовно кажучи, певний дипломатичний "теніс" на цьому рівні. Як це може вплинути на подальший розвиток ситуації?

Я думаю, що зв’язок можна знайти через логіку виборчої кампанії, виборчої стратегії. Якщо раніше уряд Орбана і він особисто вигравав вибори всередині країни, апелюючи до негативних емоцій щодо фондів Сороса "Відкрите суспільство", тобто вів антисоросівську риторику, то тепер ситуація змінилася.

Образ ворога був уявним, оскільки всередині самої Угорщини не залишалося з ким реально конкурувати. Адже коли багаторічний лідер, як Орбан, який перебуває при владі понад десять років, починає критикувати внутрішньополітичного опонента, він тим самим надає йому політичну вагу – мовляв, це ключовий опонент Орбана, тому є шанс перемогти його самого. Фактично, він цим підвищує його політичну вагу до рівня прем’єр-міністра.

Натомість, коли Орбан критикує зовнішнього "ворога", який не балотується до парламенту Угорщини — наприклад, Джорджа Сороса, Володимира Зеленського чи брюссельських євробюрократів — це нормально. Це сприймається його електоратом як те, що він, мовляв, десь із кимось на рівних — піднімається до рівня міжнародних відносин і там, на висоті, щось вирішує. Мовляв, він впливає на щось, має владу, вплив, і таким чином "надуває" свій образ і значення.

"Платівка" із Соросом уже заїжджена. Тим більше, що у Сполучених Штатах, можна сказати, Демократична партія нещодавно з тріском програла вибори, і Республіканська партія взяла на себе всю повноту влади — з президентом, урядом і обома палатами Конгресу, тому критикувати Сороса вже не так вигідно електорально. Тому обрано іншу мішень, створено новий образ ворога — це Україна, українське політичне керівництво і, загалом українці. І це подається урядовою пропагандою в Угорщині як щось, що максимально не вигідне угорцям, угорським виборцям і не відповідає національним інтересам.

Хоча насправді це не так. Ще до повномасштабної війни в офіційних документах Угорщини щодо зовнішньої політики було зазначено, що європейська інтеграція України входить до національних інтересів Угорщини. Проте, оскільки обрали нового ворога і з "заходу" переключилися на "схід", зовнішня політика Угорщини нині повністю підпорядкована інтересам виборчого штабу Віктора Орбана.

Нещодавно в Румунії відбулися вибори. Там склалася доволі суперечлива ситуація щодо того, хто саме переможе: умовно кажучи, "проукраїнські" чи "проєвропейські" сили, або ж — радше проросійські. У цьому контексті постає питання: чи вплине така політична розрізненість усередині Румунії на її подальшу політику щодо України?

Поки що можна сказати, що нас, як і загалом Східну Європу, "пронесло" з цими виборами. Я вважаю, що румунські еліти допустили ключову помилку ще під час першого туру голосування на президентських виборах — вони не змогли забезпечити перемогу свого кандидата в першому турі та врешті скасували вибори, чим, певною мірою, підважили демократичні засади своєї держави й надали опонентам додаткові аргументи для критики.

Втім, попри все, демократія в Румунії встояла. І, можливо, це ще не кінець. Попереду парламентські вибори, де ситуація знову може загостритися. Але принаймні найгіршого сценарію вдалося уникнути. І від цього можна зітхнути з полегшенням — як Україні, так і Молдові, а також іншим країнам-сусідам Румунії, щодо яких деякі відносно нові, праворадикальні сили в Румунії можуть мати претензії, включно з територіальними. І мова не лише про Україну.

Бо тоді це означало б підважену єдність всередині ЄС, адже вони насамперед вони антиєвропейські, антиєсівські. Вони не лише проросійські — це вже другорядний рівень їхньої ідентичності. Логіка в них така: ворог мого ворога — мій друг. Якщо вони проти Брюсселя, то всі, хто проти Брюсселя — Трамп, Путін чи будь-хто інший — автоматично стають їхніми союзниками.

Звісно, згодом їх чекали б розчарування, поразки. Але до того моменту вони встигли б завдати серйозної шкоди як Європейському Союзу, так і Україні — зокрема українській обороноздатності та політичній підтримці з боку ЄС.

Тому добре, що саме так усе минулося. Сподіваємося, що реваншу не відбудеться. Але зараз величезна відповідальність лежить на румунських політичних елітах — їм належить сформувати стійкий уряд. Наразі країною керує тимчасовий прем’єр-міністр, попереду — нові парламентські вибори, і ситуацію потрібно врегулювати, зокрема через створення працездатних коаліцій.

Також важливо, щоб місцеві виборці не мали до нової влади таких самих претензій, як до попередньої. А ці претензії були, і — слід визнати — доволі обґрунтовані. У політиці ніщо не виникає на порожньому місці — завжди є слабкі місця, які використовують і російська пропаганда, і різні інформаційно-психологічні спецоперації.

Цими вразливостями активно користується як внутрішня опозиція — як системна, так і антисистемна. Тож сьогодні відповідальність за майбутнє Румунії лежить на її політичних елітах і на самій румунській демократії.

Якщо з Румунією нас ще, умовно кажучи, "пронесло", то з Польщею — лише частково. Ми бачили суперечливі заяви з боку Кароля Навроцького — майбутнього президента Польщі (він ще не набув повноважень). Також відбулося голосування в Сеймі Польщі щодо вотуму довіри уряду Дональда Туска. Як ви вважаєте, чого загалом очікувати від ситуації в Польщі, і як це позначиться на Україні?

Уряд Туска встояв. Це означає, що правляча коаліція зберегла свої позиції, і дострокових парламентських виборів, найімовірніше, не буде. Кілька наступних років (не менше двох) Польща житиме в умовах співіснування уряду Туска з президентом, який представляє партію "Право і справедливість" (PiS).

Така конфігурація вже була раніше, коли президентом був Анджей Дуда — політик, безперечно, більш респектабельний, ніж, імовірно, буде Навроцький. Новообраний президент набуде повноважень через місяць-півтора. На початку, очевидно, він намагатиметься перетягнути на себе увагу й вплив, але слід розуміти, що повноваження президента Польщі не є надто широкими, навіть менші, ніж у президента Румунії. Польща — парламентська республіка.

Щодо України — це найбільш болючий момент як для нас, так і для нового президента Навроцького. Під час виборчої кампанії він робив багато заяв, з якими йому доведеться мати справу впродовж наступних років. Адже традиційно вважалося, що саме президент Польщі відповідає за український напрям зовнішньої політики — до речі, за добровільною згодою уряду. Але тепер уряд Туска може самостійно брати більшу ініціативу у двосторонніх відносинах із Україною.

Це логічно, адже українсько-польські відносини стали критично важливими для Польщі в умовах війни і потенційної загрози агресії на східному кордоні. Тому уряд не може просто делегувати всю цю політику президенту чи Інституту національної пам’яті.

Але є й інший нюанс. У процесі боротьби за політичну ініціативу і уряд Туска, і вся коаліція, зокрема представники аграрної — селянської — партії, фактично перейшли на платформу не стільки самого Навроцького, але навіть більше — на позиції праворадикальної "Конфедерації" та її представника Менцена, третього за результатами кандидата на президентських виборах. І поступово порядок денний, пов’язаний із Волинською трагедією (яку поляки називають Волинською різнею або навіть геноцидом), став активно поширюватися в польському суспільстві — за пасивної участі ліберально-демократичних сил цей наратив став домінуючим у громадській думці.

За голоси виборців, налаштованих націоналістично, змагаються навіть представники ліво-ліберальної коаліції. І хоча мова не йде про справді ліві сили, навіть "Громадянська платформа" Туска поступово переймає цю риторику. Останнє голосування в Сеймі це підтверджує — фактично майже всі політичні сили підтримали відповідні рішення.

Отже, претензії до України щодо історичної та гуманітарної політики нікуди не зникнуть. Вони залишатимуться у Польщі. Нам доведеться з цим жити, враховувати ці обставини й шукати способи протидії. Водночас усе інше — геополітика, економіка, безпека, підтримка позиції України в Європейському Союзі — залишатиметься в інтересах Польщі. І, на мою думку, ці інтереси вона дотримуватиметься як на рівні уряду, так і на рівні президента.

Наскільки нинішня Польща залежить від американців, від американського впливу? І, власне, який вплив може мати Трамп на Польщу та, відповідно, на її подальші дії щодо України?

У мене є особиста думка: нинішня Польща надмірно залежить від Сполучених Штатів і покладає на адміністрацію Трампа завищені очікування. Це давня історія, яка має геополітичні корені. Польща традиційно орієнтується саме на Америку. Це пов’язано з травматичним досвідом Другої світової війни, коли Польща мала союз із Великою Британією та Францією, але після нападу Німеччини реальної допомоги Польща не отримала. Так, формально Британія оголосила війну Німеччині, але не зробила жодного пострілу в момент, коли Польща зазнала агресії.

У Польщі існує глибоко вкорінене антинімецьке упередження. Воно обумовлене історично, але сьогодні активно переноситься праворадикальними шовіністичними силами і на нинішню Німеччину. Мовляв, Німеччина завжди буде Німеччиною, тому у майбутньому теж нібито може становити загрозу.

Саме тому, щоб збалансувати впливи або потенційні ризики з боку Німеччини, польська зовнішня політика та безпекова доктрина історично зробили ставку на Сполучені Штати — як на силу, яка домінує над самою Німеччиною, перебуваючи ніби на "вищому рівні" в ієрархії геополітики.

Ця стратегія тривалий час працювала і виглядала логічно обґрунтованою. Але сьогодні вона починає ламатися. До речі, під час першої каденції Трампа польська влада серйозно загравала зі США. Тоді представники правого табору — навіть ініціювали перейменували нову американської військової бази на польській території "Форт Трамп". Польща навіть самостійно профінансувала будівництво та інфраструктуру для розміщення американських солдатів — як вияв зацікавленості в американській військовій присутності та особистої лояльності до Трампа.

Цей жест, зокрема називання бази на честь Трампа, мав засвідчити максимальну підтримку й увагу. Трамп, звісно, тішився такою увагою, але він не може бути вдячним нікому на світі, і, тим більше, полякам, бо для нього такі жести не мають великого значення. У його сприйнятті це не такі великі держави як Китай, Індія чи Росія, на які Трампу взагалі звертати увагу.

Тобто Трамп — це не та фігура, на яку можна покладатися. Це не та людина, з якою можна мати справу як з надійним партнером. Саме тому я й кажу, що Польща нині надмірно залежна від Сполучених Штатів — вона була такою вже тривалий час, і поки що залишається. Звісно, за розвитком ситуації будуть уважно стежити, але стратегічний вектор Варшава-Вашингтон у польській зовнішній політиці збережеться. Варшава триматиметься його до останнього. І це, звичайно, не дуже подобається Брюсселю та лідерам інших країн Європейського Союзу, зокрема в столицях таких держав, як Берлін, Париж чи Лондон (поза межами ЄС). Поки що реальність саме така. І це вразлива сторона польської зовнішньої та безпекової доктрини.

А для України від такої позиції Польщі будуть наслідки?

Можуть бути, а можуть – ні. Залежить від того, чим усе це завершиться. Якщо через Трампа спалахне серйозний конфлікт або виникнуть глибокі протиріччя всередині Європейського Союзу — наприклад, якщо Польща (в особі президента) буде більш лояльною до Трампа й Сполучених Штатів, ніж до ЄС, Брюсселя чи партнерів по Євросоюзу, — тоді це стане проблемою. Проблемою з демонстрацією єдності Європейського Союзу та, відповідно, проблемою для підтримки України.

Таким непрямим шляхом це може позначитися на нас негативно. Але, з іншого боку, в Польщі є уряд Дональда Туска, який чітко проєвропейський. Ми знаємо, що Туск багато років працював у структурах Європейського Союзу, і там він більше "свій", ніж в Америці. Також багато чого залежатиме від того, яка з політичних сил візьме гору всередині самої Польщі. Поки що ситуація стабільна: дострокових виборів не передбачається, тому, ймовірно, збережеться певний баланс.

Але найбільша проблема у відносинах між Україною та Польщею — це їхнє упереджене ставлення до історичної політики України. Ці претензії, на жаль, нікуди не зникнуть. І це вже не лікується – з цим уже доведеться жити.