Командир взводу снайперів «Привиди Бахмута»: Я бачу очі ворогів у їхню останню мить

– «Привиди Бахмута»… Чим вони унікальні? Хто ці люди, що у вашій групі?

– Найперше ці всі люди для мене – родина, ми разом уже з початку повномасштабного вторгнення, сформовані були в березні 2022-го за наказом командування Сухопутних військ як окрема тактична група Окремої президентської бригади. Підготовка підрозділу велася протягом одинадцяти місяців, ми поглиблено готували хлопців, і добирав я їх за особистими якостями. Тобто для мене були важливі персональні якості кожного військовослужбовця, насамперед патріотизм. Тому що людина, яка впевнена у своїх патріотичних поглядах, у принципі, до останнього йде та бореться за свої погляди.

І от сформована була група, на той момент вона ще не називалася «Привидами» чи «Привидами Бахмута», це був просто окремий взвод снайперів президентської бригади імені Богдана Хмельницького.

– Якою сьогодні є робота снайперів, зокрема з огляду на застосування дронів?

– Різниця є суттєва між роботою снайпера у 2022 році й роботою снайпера у 2025-му. Дрони з’явилися десь до кінця 2023 року, до середини 2023-го. Доти снайперська робота була більше під інтенсивним вогнем артилерії, мінометів, але було легше діставати, на позицію виходити, з позиції. З появою дронів основною проблемою є виїзд на позицію і відхід із позиції, тобто фактично ти проходиш через пекло ще до моменту, коли починаєш працювати. Це додатковий виклик для снайперів і  для всієї піхоти, тому що усі логістичні шляхи, які у нас є, ворог намагається тримати під контролем, і всі заїзди на певні ділянки фронту теж, тобто ми приїжджаємо під вогнем дронів FPV.

У чому суть роботи снайпера? По-перше, снайпер – це людина, яка виконує спеціальні завдання, та його основною ціллю є, скажемо так, цінні фігури противника. На початку війни повномасштабної це були більше мінометні розрахунки, тепер – кулеметні, снайпери противника та поодинокі офіцерські цілі, до цього додалося ще знищення FPV-розрахунків. Чому я так кажу? Тому що в нас апаратура дає змогу працювати на дальність до 3 км, десь на таку дистанцію, якщо все добре, у нас орієнтирами є їхні антени, і ми намагаємося відпрацювати FPV. Ну от специфіка: вийшов, доба, дві, три відпрацював – і так само дістаєшся додому.

– Коли три доби в засідці, чи взагалі є час на відпочинок, сон?

– Ні, будьмо відверті, під час виконання у нас нема такого, що людина лягла, відпочила. Коли снайпер перебуває на позиції, він цілодобово веде спостереження за певною ділянкою. Завдяки тому, що уже давно ніхто парами не працює, а складом груп (у мене середня кількість до шести-семи чоловік у групі), є можливість, припустимо, відпочивати снайперу під час виконання. Відпочивати – це значить спати. Якщо ти 24 години дивитися будеш в оптичний прилад, то в тебе очі на лоба вилізуть, тому люди міняються.

– Які тактичні підходи, що використовували у своїй роботі, вважаєте найбільш ефективними і наскільки часто в умовах постійних змін їх удосконалюєте?

– Війна – це своєрідна штука, постійно доводиться щось нове придумувати. Задля безпеки елементи тактичні озвучувати не буду, але вони змінюються, модернізуються, як-от апаратура, елементи самої роботи. Упродовж тижня майже все змінюється, тому що все модернізується, ворог модернізується, змінює тактики, ми змінюємо тактики. Із усього того, що повторюється, – це тільки постріл, який робить снайпер.

– Якою є специфіка роботи снайпера? Якими якостями, навичками має володіти воїн, щоб  бути в цьому ефективним?

Загалом це має бути людина фізично вихована, морально стійка і, як я казав уже, патріотично налаштована, вона має знати, за що і чому вона тут. Тобто потрібно, щоб вона розуміла певні ризики і, найголовніше, – щоби не керувала нею сила помсти. Отож у снайпера має бути холодний і чіткий розум, він елементи помсти не повинен тримати в голові, тому що це заважатиме виконувати завдання і не буде давати можливості чітко і тверезо мислити.

– Як усі ці якості ви виховуєте у своїх воїнів? Які методи підготовки застосовуєте?

– У нашому колективі це колективна відповідальність, тобто у нас кожен боєць відповідає за дії свого побратима, безпосередньо це завчасно дає можливість мислити у правильному руслі: кожен відповідає один за одного. Якщо бувають, як у кожних організаціях, зриви у хлопців, тому що ми вже три роки воюємо без перерви, їх своєчасно треба виявити. І завдяки тому, що ми живемо постійно разом, хлопці спілкуються, тобто кожен знає один одного, вивчив усі мінуси і плюси колег своїх, якщо є якісь передумови, ми просто завчасно починаємо реагувати на них. У нас від кожного бійця залежить життя побратимів.

– А чи можете поділитися конкретною історією, коли завдяки відповідальності за побратимів було врятовано життя?

– За три роки, на жаль, у нас була дуже трагічна ситуація: загинув військовослужбовець Вадим із позивним «Тарас» – людина, яка мала великий авторитет у колективі, це втрата. Завдяки йому врятувалися ще три військовослужбовці, тобто він зробив самопожертву: собою накрив гранату, вона розірвалася, Вадим загинув, а хлопці залишилися живими. Вони були поранені, але дісталися, евакуювалися, – мотивація, як бачите, що людина пожертвувала собою. Ось яскравий приклад того, мабуть, що неможливо пояснити, – це якраз і є внутрішня відповідальність кожного військовослужбовця перед своїми побратимами.

– Яке озброєння використовує ваша снайперська група? Яка взагалі ситуація із забезпеченням?

– Із цим проблем не було. Що стосується озброєння, то у нас, відверто, усе на найвищому рівні, на озброєнні у нас є гвинтівки різних калібрів. Тобто для виконання тих завдань, які отримуємо, нам цього достатньо. Гвинтівки – це одне, а є засоби, які встановлені на цих гвинтівках. Чому ми маємо перевагу тепер на полі бою, можна сказати, навіть з урахуванням FPV? Тому що ті засоби, які стоять, тепловізійні, на нашому озброєнні, дають нам змогу ідентифікувати противника набагато скоріше, ніж вони, бо дистанція ідентифікації – приблизно до чотирьох кілометрів. Починаємо працювати з 3–3,5 км вже по ворогу, тобто розумієте, що на таких дистанціях, у принципі, ідентифікувати місце пострілу або місце перебування наших бійців дуже важко. Тому це ще один плюс, і, скажу відверто, важко з тим озброєнням, яке у нас є, суперничати.

У чому є проблема? Проблема у зв’язку з важкими заїздами / виїздами з позицій. Ми постійно втрачаємо автомобілі, про бронетехніку мовчу, навіть не варто нею користуватися, тому що її ідентифікують ще за дуже багато до того, як вона з’являється в зоні бойових дій, і найперше знищують. Тобто ми нею не користуємося в цей момент. А от що стосується автомобілів, тобто пікапів, – це важко, ми їх ремонтуємо, купуємо за власні кошти, буває, волонтери допомагають. Фактично, знаєте, це такий самий витратний матеріал, як «мавіки», дрони, FPV. У середньому за два тижні у стані роботи ми втратили близько шести машин. Це великі показники, враховуючи те, що техніка тепер дуже важко купується, дуже важко знаходиться, дуже важко добувається, навіть волонтерами. Врешті, коли снайпер виходить на позицію, він уже поза конкуренцією.

– А як щодо волонтерської підтримки?

– Ворог цілеспрямовано полює на воїнів вашої групи. Які заходи безпеки використовуєте?

– По-перше, ми намагаємося приховувати обличчя. Маска не дає змогу генерувати фотографію в інтернет. По-друге, де ми проживаємо, переміщуємося, як ми куди заїжджаємо, не знає ніхто. Це табу, і інформація з групи у нас навіть не виходить. Ми отримуємо завдання, час для перебування на цьому завданні, і коли, як виїжджаємо, знаємо тільки ми. І останнє – ми не комунікуємо з навколишнім світом. Тобто не спілкуємося з іншими організмами-підрозділами, тільки на рівні співпраці й суміжних дій. Ніхто не знає, де в нас ППД.

– Як почуваєте себе в такій ізоляції уже тривалий час?

– До всього звикаєш. Ізоляція? Якщо хтось із нас десь і з’являється в цивільному житті, то не як військовий, і це також один із факторів. У відпустку хлопці у мене ходять безпроблемно. Заходи безпеки мають бути, тому що за однією людиною можна вичислити решту.

– Які нагальні проблеми турбують вас сьогодні найбільше?

– Є багато проблемних питань, але ми про проблеми нікому не кажемо, ми з ними справляємося самостійно. Хотілося б більше допомоги від військових частин безпосередньо, в яких ми перебуваємо. Тому що, відверто, задовбало все робити самим. Це проблема не тільки наша, а загальна – це по-перше. По-друге, є робота, яку виконують хлопці, і, на жаль, відзнак за неї нема. Візьмемо загальну кількість: група, яка працює вже три роки малим складом у взводі, знищила більш ніж 1500 військовослужбовців Російської Федерації. Нагород у військовослужбовців жодної немає. Це вам про щось каже чи ні?

– Чому нагороди не доходять до тих, хто цього справді заслужив?

– На весь підрозділ є тільки в мене нагорода: недавно отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня «Новою поштою», і це, на жаль, єдина державна нагорода за весь період війни у підрозділі. При цьому всьому, що неодноразово хлопці подавали на нагороди, не раз хлопцям виділяли: нагород відомчих у кожного, напевно, уже з десять набереться. Кожен снайпер, в якого на рахунку не менше 200 росіян, мабуть, уже заслуговує на те, щоб державну нагороду мати. Чи я не правий?

– Сподіваємося, що кожний український захисник неодмінно отримає нагороду, і не одну, на яку заслуговує, бо так і має бути. На яких напрямках за час повномасштабного вторгнення ви побували й на якому є тепер?

– Весь Бахмутський напрямок ми повністю 13 місяців простояли в різних частинах. Не було жодного місця, де б ми не працювали. Тепер група виконує завдання на Покровському напрямку, і аналогічно немає жодного місця, де б нас не було. Тому конкретизувати і деталізувати я задля безпеки не буду.

– Чи плануєте розширення групи, як можна до вас долучитися?

– Усе елементарно просто. Охочі мають звернутися до Окремої президентської бригади. Тепер, наскільки мені відомо, уже можна це робити без ТЦК. Вони там пройдуть базовий курс підготовки. Після базової підготовки є ще поглиблена в центрі підготовки снайперів. Згодом людей із задоволенням розглянемо як кандидатів до нашого підрозділу.

– Під час одного з інтерв’ю ви сказали: «Поки в нас є страх, ми поводимося, як люди, ми більш розумні. Як тільки хтось втрачає страх, – це початок кінця». Чи не втратили ви страх за час великої війни через те, що довелося побачити?

– Скажу відверто, боятися – нормально, кожен з нас боїться, усвідомлює ризики, які під час виходу на позиції можуть спіткати. Але ви ж розумієте, що людина, яка нічого не боїться, не контролює себе і тих важливих сценаріїв, які можуть з нею трапитися. Якщо боїшся, то насамперед передивляєшся все, що може з тобою трапитися, відразу мінусуєш усі ці проблемні питання, знаходиш шляхи вирішення. І вже коли починаєш роботу, автоматично враховуєш усі ці варіанти. Якщо страху немає, то це психічно втрачена людина. Нормальна людина має боятися. І страхи різні бувають. От я боюся, як і всі військовослужбовці, можливих ситуацій неприємних на полі бою. Але ще боюся павуків. Це дивно чути від снайпера. Боюся змій.

Страх – це, можливо, такий запобіжник в організмі, який у певний час робить клац і каже: зупинися і подумай над тим, що може бути. Відповідно ти перестраховуєшся. Через те що я змій і павуків боюся, у моїй аптечці з’явився антидот. Тому тепер, коли їх бачу, не боюся.

– Певно, чи не кожен ваш постріл – це смерть. Чи не вважаєте себе месником?

– Ні, я не вважаю себе месником. Я не мщуся ні за кого, ні за що. По-перше, я, як і мої пацани, давали присягу на вірність українському народові й територіальній цілісності. Тобто ми – військовослужбовці, ми виконуємо ту роботу, яку мали робити, бо давали присягу. Я спиняю рух противника на територію і вглиб нашої держави. І це не помста, це – робота насамперед. Якщо людина починає мститися за щось, то ви знаєте, що в помсти немає країв. Тобто ти входиш настільки в антураж, що потім себе втрачаєш і паралельно втрачаєш своє життя. Тому ми виконуємо свою роботу. І, повірте, не кожен постріл снайпера є влучним. Інколи постріли потрібно повторити до 50 разів, щоб дійти до певної цілі.

– Що відчуваєте в той момент, коли взяли ціль і треба здійснити ще не один постріл?

– Мабуть, коли ти виконав роботу, у тебе є задоволення, що ти влучив. І ти все-таки на війні: тут або ти, або тебе. Відчуття я не можу передати.

– Чи був ворог, чий погляд запам’ятався?  

– Поглядів багато, особливо в Бахмуті. Там були дистанції 400–300 м, в оптичний прилад дуже чітко видно обличчя. Бог дає, що я їх не пам’ятаю. Вони ночами мені не сняться. Можливо, тому, що ти виконуєш роботу свою. Можливо, тому, що це все розумієш як свій обов’язок. Але кожен постріл, кожну явно знищену ціль пам’ятаю.

– Чи доречно у снайпера питати про кількість ліквідованих цілей? 

– Скільки людей, стільки думок. Кожен снайпер знає кількість цілей, які він знищив. Не кожен про це хоче розказувати.

– Про що думаєте у ті довгі години, коли в засідці?

– Це, мабуть, більше приколи. Підіймаємо один одному настрій, розповідаючи якісь кумедні історії життя, у нас їх достатньо. Під час виконання згадуєш на «нулі» кумедні ситуації з виходів бойових, де були на межі життя і смерті, і смієшся із цього. Так підтримуємо морально-психологічний стан під час виконання бойових завдань.

– Хто для вас герой?

– Насамперед для мене герой – наш товариш Вадим Петришин, який загинув. Треба багато сили духу для того, щоб берегти життя побратимів ціною власного життя. Взірцем є командувач наш. Я знаю багато офіцерів, які достойні, і ними захоплююся за їхні вчинки.

Пишаюся хлопцями, з якими воюю, тому що, знаєте, я життя прожив і таких людей, як вони, дуже мало бачив: щирих, чесних, сміливих і порядних. Це багато вартує. Ще нашим Президентом пишаюся. Відверто скажу, я за нього не голосував, утримувався від таких речей. І не за його дії як Президента, я взагалі пишаюся за його позицію, яку він тепер веде на фоні всього світу проти Росії. Знаєте, перед тим як людину засуджувати, треба пройти хоча б якийсь відрізок шляху в його капцях. І, повірте, йому не дуже легко.

– Про що мрієте після перемоги і що б хотіли зробити найперше після завершення війни?

– Мабуть, зникнути, от просто десь пропасти й нікого не бачити, ні з ким не спілкуватися.

– Дякую. 

Розмову вела Діана Славінська

Джерело: УКРІНФОРМ