"На щиті" – повертаємо своїх

Загиблих Героїв з поля бою евакуюють за будь-яку ціну. Окрім ціни інших життів"Попереду заміновано", – хрипить рація. Ми зупиняємося на краю засніженої просіки.Ротний встиг отримати від суміжного підрозділу інформацію і вчасно попередив нашу групу евакуації про небезпеку. Я та ще четверо бійців вирішуємо йти в обхід через хащі. Розтягнулися вервечкою з дистанцією майже 10 метрів – аби не дати шансу російському дрону покласти нас одним скидом. Поблукали трохи лісом, що кишить орками, але дісталися місця призначення. За тиждень між цих сосен мені поталанить менше, і я в темряві заскочу у ворожий окоп.Зараз ми скотилися у вириту в піску траншею. "Місцеві" махають, вказуючи, в який бік маємо просуватися, аби "забрати нашого". Слова "забрати нашого" звучать нестерпно буденно. Майже як "принести води" чи "передати цигарки". Тільки ціна тут інша. Іноді – власне життя. Для мене це не просто наказ, це священний обов'язок. Остання шана тим, хто вже не повернеться. І єдина ниточка для рідних, які чекають хоч звістки, хоч тіла. Схиляюся над загиблим від мінометного обстрілу побратимом. Розстібаю блискавку бушлата, обережно в кишенях шукаю документи. Процеду­ра звична, хоча незвично в наш цифровий час було якось натрапити на пом'яте фото дівчини з підписом: "Чекаю, коханий". У такі миті броня холоднокровності й прагматизму, що наросла за місяці, дає тріщину. На мить. Бо розкисати нема коли. Попереду ще вантаження товариша на ноші. Дорога назад – місиво з багнюки, побитого гілляччя та вирв. Там, куди ми ходимо з евакуаційною групою, ще нещодавно хтось дихав, сміявся, матюкався на орків, мріяв про гарячий душ і стріляв. Тепер – тиша. Важка, оглушлива тиша тіла, з якого пішло життя. Цього разу свої кілька кілометрів моя евакуаційна група подолала без пригод. А так бувало не завжди.Молодшого лейтенанта із сусідньої роти вбив російський снайпер. Полег­лий був на відстані легкої пробіжки, але один із наших упав від ворожого пострілу в шию, наступна спроба дістатися до тіла – й іще один боєць отримав кулю в плече. Не певен, що тіло офіцера змогли евакуювати й до цього часу.Вороже ДРГ відступило із захопленого нашого окопу, але чіпати вбитих товаришів нам забороняли: були відомі випадки замінувань тіл і загибелі евакуаційних груп. "Кішкою" підчеплюєш за бронік і тягнеш із сховку.Усі ці картини періодично виринають перед очима навіть на теперішній штабній роботі. Особливо, коли доводиться чути від родичів загиб­лих чи зниклих безвісти хлопців, що бригада нічого не робить для їхнього пошуку чи евакуації.Я ж голову на відсіч можу дати, що це неправда, бо ризикуючи своїм життям, не раз виносив із поля бою тіла вбитих товаришів. Вантажив у евакуаційний пікап і повертався на позиції. Тоді під нігтями – суміш землі, попелу й того солодкуватого запаху, який в'їдається надовго.Про те, що загиблих не хочуть евакуювати, тим більше прикро чути молодшим сержантам Дмитрові й Олександру з нашого другого механізованого батальйону. Вони на евакуації з літа минулого року, з Торецька. Тепер – на покровському напрямку. Починали, як і я, простими піхотинцями. Тепер за ними штатно закріплені посади механіків-водіїв медичного пункту.– Виходимо евакуювати героїв із ношами або возиком удвох-утрьох, куди й танк носа не суне, – каже 38-річний Дмитро. Повномасштабне вторгнення застало черкасця в Росії. З 2013-го працював в Ленінградській області на будівництві, одружився, народилися сини-двійнята, з якими вже давно не бачився навіть по відео­зв'язку. 2022-го через Вірменію й Молдову Дмитрові вдалося дістатися України й добровільно мобілізуватися. Його російська родина, м'яко кажучи, не зрозуміла такого вчинку.– Чому пішки? Техніка – вона ж ціль номер один, – пояснює Дмитро. – На нас трьох – ну, може, три міни кинуть, від FPV в кущі можна пірнути. А на БТР – там буде такий феєрверк, що й згадувати не захочеш. Заїхати, може, й заїдеш, а от виїхати – це вже лотерея.Кожен вихід – як спецоперація. Інформацію збираєш звідусіль. Дроноводи, командування підрозділу. Треба знати, кого, звідки, в якому стані забирати, що взагалі сталося. Дощ – наш найкращий друг, бо "пташки" ворожі тоді не літають.Із собою – мінімум. Автомат береш, бувало, що й відстрілюватися доводилося. Але магазинів – один про запас, не більше. Краще кілька турнікетів зайвих чи рюкзак з їжею та водою: залишити тим, хто там, на позиціях. Вісім гранат на фіг не треба. Ми ж не штурмовики. Наше діло – тиша та швидкість. Небезпека? Та вона тут за кожним кущем. Виходиш із бліндажа за 2 кілометри від нуля, і то вже стрьомно. Хтозна, чи той дрон на тебе дивиться, чи ні. Ніяких тобі червоних хрестів чи розпізнавальних знаків. Та вони й не дивилися б. Скотч кольоровий на формі – оце й уся відмінність.Іноді дістати тіло нереально тижнями. Місяцями. Що треба? Перемир'я. Або наступ. Наступ – найкраще.Дмитро й Олександр згадують, що на початку липня 2024 року під час виконання бойового завдання біля селища Дружба на Донеччині від ворожого артилерійського обстрілу загинув Віталій Петухов. Через інтенсивні бої тіло батька трьох дітей не вдалося евакуювати одразу. Солдат був тимчасово внесений до списків зниклих безвісти. Майже два тижні тривало очікування можливості забрати героя. Лише в ніч на 13 липня евакуаційна група змогла дістатися до позиції та дістати тіло Віталія з підвалу згорілого вщент будинку.– Ми не могли ніяк зрозуміти серед руїн, де вхід у цей підвал, – згадує Дмитро. – Знайшли. Але загиблий богатир – понад 100 кілограмів. Учотирьох ледь його дістали. Ви­йшли з двору – це теж уже непросте досягнення. Почали рухатися. Пройшли метрів 300 – нас помітили. Почався мінометний обстріл. Ми зрозуміли, що шансів іти далі немає. Були змушені залишити його та сховатися. Днів через три спробували знову. Пронесли тіло ще 300–400 мет­рів. І знову обстріл, знову довелося відступити. Ворог знав, де ми залишили тіло, й пильнував те місце. Проходить певний період часу – увага до цього місця зменшується, тоді є можливість його забрати далі.Лише з третьої спроби вдалося винести героя до точки евакуації. Весь цей час переховуючись неподалік. Ворог навіть підпалив тимчасове укриття. У погребі охопленої вогнем хати довелося дихати через вологі ганчірки.Що жене туди, в саме пекло? Якщо йдемо за живим, пораненим, то все ясно. Врятувати. Якщо врятую – совість чиста. І там, нагорі, може, зарахують. А якщо вже загиблий… якщо є шанс забрати – то я хоч рідних утішу. Щоб могли по-людськи поховати сина, чоловіка, батька.Емоції? Намагаєшся їх не пускати. Особливо, коли знав полеглого. Якщо все через себе пропускати, то що зі мною буде? Доводиться абстрагуватися. Є робота, і все.А потім дзвонять рідні: "Бригада нічого не робить! Ви їх там кидаєте!" Боляче це чути. Розуміємо їхній біль. Але ж і вони хай зрозуміють.– Це не так, – додає 50-річний Олександр, який до мобілізації працював бухгалтером у Переяславі на Київщині. – На всіх рівнях намагаються щось зробити, евакуювати… Але ж не кинеш іще людей під вогонь, щоб нових загиблих отримати. Про всіх знають, де хто лежить. І як тільки – одразу забирають. Про людей не забувають. Просто чекають слушного моменту.Кожен вихід евакуаційної групи – це тихий подвиг. Без пафосу, камер. Просто робота. Важка, страшна, але потрібна. І доки триває війна, її робитимуть. Ітимуть у темряву, під кулі. Щоб повернути своїх. За будь-яку ціну. Окрім ціни інших життів.Передплатити журнал"Країна"