Поки діти ходять в атласних шароварах, треба працювати, – інтерв'ю із засновницею Свята музики

У рамках рубрики "Розмова про професію" ми поспілкувалися з львівською культурною діячкою Марічкою Чічковою. Вона розповіла 24 Каналу про організацію концертів та фестивалів, традиційний спів, інтеграцію української пісні у сучасні театральні постановки, радянську спадщину та відновлення ідентичності.

Марічка Чічкова – музикантка, викладачка, менеджерка культурних проєктів, голова громадської організації "Локальна культурна підтримка", команда якої працює над простором камерної культури "Нижній зал" у Львівському театрі ляльок.

13 років тому вона заснувала Свято музики у Львові – некомерційний фестиваль, під час якого десятки локацій у місті від ранку й до самого вечора перетворюються на концертні майданчики.

Однією з ключових ідей заходу є максимальне наближення музики до людей, тому всі виступи – абсолютно безкоштовні. Однак повномасштабна війна внесла свої корективи, і команда Свята музики почала організовувати щорічні масштабні збори на підтримку ЗСУ у співпраці з відомими благодійними фондами.

Свято музики у Львові – найбільша некомерційна подія України

Як народилася ідея створити Свято музики у Львові?

Ідея створити Свято музики у Львові народилася після нашої з чоловіком подорожі в Париж. Він до зустрічі зі мною там жив. Дуже багато розповідав, а я тоді була ще геть студенткою.

Я закінчувала економічний факультет у "Львівській Політехніці". І коли прийшов час визначитися, чи йти на класичний випускний у ресторані з викладачами та студентами, Рома мені запропонував поїхати в Париж.

І от ту суму, яку треба було викласти суто за випускний, ми витратили на цю поїздку. У Парижі я побачила Свято музики. Ми приїхали в Україну дуже зарядженими цією ідеєю. Я чітко пам'ятаю, що це був лютий 2013 року. Тоді ми остаточно вирішили, що цього року треба зробити Свято музики у Львові.

Ми обговорили це з друзями. Був Євген Гулевич, Микола Гав'юк, Паша Франик, Роман Гук. Всі, окрім мого чоловіка, вже не беруть участі в організації Свята музики, але тоді було так. Це була така ініціативна команда, з якою ми це все починали.

Ідея створити Свято музики прийшла після подорожі в Париж / Фото, надане 24 Каналу

Як змінилося Свято музики від першого до цього року, коли воно буде вже тринадцятим?

Я розумію, що відбувається, тобто є вже якась напрацьована система комунікації та залучення учасників. З'явився сайт, з'явилася концепція щорічної зміни дизайнера, як і презентації різних українських митців та художніх рішень.

Значно розширилася команда, тому що вона була від 3 до 6 людей. Одного року це були я, мій чоловік і ще одна подруга. Більше такого не хочу повторювати. Зараз вже в команді є близько 12 людей. У кожного є своє місце, кожен знає, що він робить.

Що було найнеочікуванішим або найзворушливішим за всі роки?

Мені складно сказати, що було найзворушливішим, тому що кожного року Свято зворушує по-своєму. Але згадаю рік, коли були ці "прекрасні" часи COVID. Тоді зібралося дуже багато людей. І я давно такого не бачила. За ті два роки ми всі відвикли від такої кількості. Було дуже приємно бачити на "Фацеті" так багато людей. Це було неочікувано.

Я пам'ятаю один рік, коли дощ падав від ранку до вечора. І це теж було дуже неочікувано, тому що це ж літо. Ми розуміємо, що дощ може бути, грозовий чи зовсім слабенький, але він мине. А це був дощ, який лив від 10:00 до 22:00. Рівно пізно ввечері закінчився. Я це чітко запам'ятала. Найбільша кількість ресурсу витрачалась на те, щоб пояснити людям, що Свято музики відбудеться в будь-якому випадку. Тобто це вже ваше рішення, чи проводити його, чи ні.

Так само можу згадати, як на початку повномасштабного вторгнення я зробила Свято музики за 10 днів. Дуже довго не могла вирішити, роблю я його чи не роблю, тому що був дуже невизначений стан.

Свято музики зараз дуже націлене на допомогу ЗСУ. Розкажи, будь ласка, про волонтерську складову проєкту.

Так, від початку повномасштабного вторгнення ми збираємо кошти на ЗСУ, що є дуже логічно.

Взагалі практично немає якогось напрямку моєї діяльності, де я не збираю на ЗСУ. Можу назвати хіба "Співмайстерню", де я видимо не збираю на ЗСУ, але все одно ці гроші йдуть на те, щоб я особисто могла донатити, і я доначу.

Цього року ми довго обговорювали цю історію. Були дуже великі сумніви, чи відкривати збір на мільйон. І ми його таки відкрили – збір на мільйон разом із Третьою штормовою.

А скільки вдалося зібрати завдяки Святу музики торік спільно з фондом Musicians Defend Ukraine?

600 тисяч. Ми торік зібрали 600, то на скільки має бути наступний збір? На 700? Тобто це якось дуже дивно було б.

На що тоді витратили гроші зі збору?

На дрони. Мавіки, а ще на пікап.

Як охочі музиканти, волонтери та локації можуть долучитися до Свята музики?

Через сайт. У нас є форма для реєстрації. Вони реєструються, потім з ними зв'язуються координатори.

А що роблять волонтери?

Ми називаємо волонтерів Свята музики не волонтерами, а амбасадорами. Чому амбасадорами? Тому що у нас немає будівництва сцен чи чогось іншого, що роблять зазвичай волонтери на фестивалі, ми просимо їх долучитись до інформаційної кампанії.

Я була координаторкою волонтерів, тому точно можу сказати, що амбасадори Свята музики не роблять того, що роблять волонтери зазвичай на фестивалях. Проте їхнє завдання – це інформаційна підтримка до та під час Свята.

Свято музики у Львові відбувається щороку 21 червня: дивіться відео

Свято музики – некомерційний проєкт. Де ви знаходите ресурси на його проведення?

Свято музики – некомерційний захід, але нас дуже довго і постійно підтримує Львівська міська рада. Цього року ми знайшли й інших партнерів. Зокрема, це Фундація ЗМІН, яка з нами, до речі, вже третій рік. Також цьогоріч нас підтримує наша львівська ІТ-компанія Teamvoy.

Знову ж таки, Свято музики – це найбільше ідея. І, як би це голосно не звучало, це – наймасштабніша некомерційна подія України. Свято музики охоплює все місто.

Торік виступали "Пиріг і Батіг", "Мертвий Півень", NAZVA. А на кого чекати цього року?

Yagody, "Мертвий Півень" також мали б бути, але ми ще точно цього не знаємо. Ось у цьому і полягає вся фішка Свята музики – ми до кінця не можемо сказати, який буде лайнап. Можливо, буде NAZVA (вокаліст гурту Павло Гоц долучився до лав ЗСУ – 24 Канал). "Бурдон" буде.

У цьогорічних умовах дуже складно. Зараз якось найгостріше відчувається, що дуже багато музикантів мобілізувалися, багато виїхали за кордон. Тобто ви ж самі розумієте, що якщо в одному гурті випадає з роботи один музикант, то це сильно ускладнює роботу.

Я можу навести приклад нашого львівського класного молодого гурту Neyodovana. Там мобілізувався Олександр Діжак, який був співавтором музики. Добре, що є Назар Павлик. Це також дуже класний музикант, і він його замінив. Тобто зараз є реальна нестача музикантів. Дуже і дуже відчутна.

А з інших міст виконавці приїжджають?

Так, будуть з Тернополя. Цьогоріч нашим партнером також є BlaBlaCar. Вони роблять безкоштовний автобус з Києва до Львова. Тобто ми сподіваємось на музикантів з інших міст. Ще в нас є музиканти з Чехії та США.

Які цілі ти ставиш перед фестивалем в час війни?

Збір, тільки збір. Це може звучати досить грубо і холодно, але мені, чесно кажучи, не так важливо цього року, скільки музикантів виступлять, мені важливо, щоб ми зібрали кошти на ЗСУ.

Кожного року ми маємо зовсім різні цілі, зважаючи на обставини, які є. Тому колись Свято музики було просто фановим фестивалем, і у нас була ціль назбирати найбільше музики. Була і залишилась мета, щоб в кожному куточку Львова звучала музика, а також щоб відбувалося масштабування на інші міста. Я дуже хочу цього досягнути.

Але зараз, а особливо цього року, в мене є мета зібрати якнайбільше коштів, тому що дуже погано зараз збираються гроші, а кожен збір – на вагу золота.

Як тобі вдається поєднувати мистецтво і волонтерство під час таких подій?

Якось вдається. Ми дуже багато втрачаємо комерційної складової, ми буквально не заробляємо. Тобто це все – умовне волонтерство.

Якщо говорити про "Нижній зал", то ми 25% віддаємо на ЗСУ. Ці гроші могли б піти на розвиток простору і просто зарплати – мені та команді.

Для мене зараз важливо, щоб молоді гурти мали змогу виступити. І команда справжніх професіоналів, працівників галузі, які також втратили роботу, мала змогу якось заробити. І це цінні кадри.

Моя мета – підтримати це все на плаву. Чи мені вдасться заробити на цьому? Колись та й зароблю.

Організація концерту – це служіння

З чого починається організація концерту? З ідеї, простору, виконавця?

З комунікації. Взагалі все починається з комунікації. Це або пропозиція гурту від нас, або гурт сам шукає локацію, або організатори, які вже працюють з гуртом, пишуть до нас. Тоді ми домовляємося, і так починається організація концерту.

Тобто гурт, який хоче виступити, або організатор, можуть звернутися до вас?

Так, на сторінку "Нижнього залу" можуть написати, що хочуть виступити.

Які складові концерту ти вважаєш найважливішими для справжнього емоційного резонансу з публікою?

Та сам концерт насправді. Тобто тут увесь сенс полягає в тому, щоб всі любили те, що вони роблять. Бо це дуже відчутно, коли артисти працюють "на відчепись". Хоча я дуже давно цього не зустрічала, тому що зазвичай всі концерти, які відбуваються, робляться з якоюсь певною метою. Це люди, які хочуть виступати, горять ідеєю своєї музики. І, відповідно, я не працюю з масовим продуктом.

Я дуже не люблю "прикотлетну" музику, як я це називаю. Коли музиканти грають для того, щоб просто створити атмосферу. Мене це дуже нервує.

Наскільки важко сьогодні знайти ресурси для некомерційних музичних ініціатив?

Важко. І чим далі, тим складніше. Ми пишемо гранти та реалізовуємо грантові проєкти завдяки підтримці різних донорів, різних організацій. Ми створюємо також проєкт для збереження українського культурного продукту. Це "Зріз", серія концертів і подкастів із нішевими музикантами.

Загалом ресурс знаходиться в реалізаціях ідеї. Якщо ідея реалізується, то тоді знаходяться і ресурс, і мета для того, щоб продовжувати далі. Але якщо ти бачиш, що твої ідеї не реалізуються, на концерти не приходять люди, то це, звісно, демотивує. Але поки що не настільки, щоб зупинити свою діяльність.

Яку роль відіграє команда?

Це може звучати дуже дивно, але я молилася за те, щоб в мене з'явилася команда, тому що я дуже довгий час працювала без неї. І це абсолютно нереально. Насправді все ж реально, але це тотально знижує якість.

Моя команда – це найдорожчі для мене люди. І я кажу це, не кривлячи душею. Кожен з учасників команди – дуже близький. Я відчуваю за них шалену відповідальність. Також вони є однією з причин, чому я не закінчую свою діяльність. Тому що це вже наша спільна справа.

Тобто без них, я думаю, що цього всього не відбувалося б. І навіть люди, які відходять від команди, все одно залишаються дуже близькими й дуже важливими для мене, тому що в якийсь період часу ми працювали разом.

Команда відіграє ключову роль / Фото, надане 24 Каналу

Як відрізняється підготовка події в "Нижньому залі" від організації великого фестивалю?

Просто більше часу на це витрачається. Там трошки різні механізми, тому що концерт уже передбачає місце. "Нижній зал" – це вже готова локація. Тут ми маємо сформувати все з нуля.

Ідея ж Свята музики полягає в тому, щоб люди самостійно організовували локації, самостійно комунікували між собою. Своєю чергою, основна мета команди – це інформаційна кампанія і допомога в комунікації між музикантами та локаціями. Ми просто цей хаос якось збираємо до купи.

Як змінився підхід до організації концертів після початку повномасштабної війни?

Заходи безпеки. Це одна з найважливіших змін. Благодійність і заходи безпеки.

Як швидко відновилася робота "Нижнього залу" після початку повномасштабного вторгнення?

Перший концерт був 1 квітня 2022 року. Це був "Пиріг і Батіг".

Було багато людей?

Ні, не багато, близько 100 людей. Тоді всі були дуже розгубленими, насправді. Ніхто не знав, що робити. Ще в березні я почала робити "Співмайстерні", бо зрозуміла, що людям потрібна музика. Без музики, без співу, без ось такого часу проведення жити важко. Тим більше у Львові. Можливо, в якихось інших містах це не так гостро відчувається, але Львів – культурна столиця, чи просто місто, де все крутиться навколо культури. Людям це дуже необхідно було.

Я і сама від початку повномасштабного вторгнення почала розспівуватися. Це було шалено тяжко, я не могла співати. Напевно, краще б руку відрубали, ніж я не могла б співати. Це дуже важкий для мене був період. Потім я почала розспівуватися, робила це дуже насильно, збирала групи "Співмайстерні", а пізніше зрозуміла, що треба продовжувати робити концерти в "Нижньому залі".

А який з концертів був найбільш емоційним чи викликовим? До прикладу, великий концерт "Пирога і Батога" в театрі імені Марії Заньковецької таким був?

"Пиріг і Батіг" в Заньковецькій – це моя особиста кар'єрна історія. Мені це просто дуже цікаво. Тому що "Пиріг і Батіг" – це гурт, з яким я починала працювати. Був навіть короткий період, коли я була їхньою менеджеркою.

Це був постковідний час, а потім почалось повномасштабне вторгнення. Я почала займатися "Нижнім залом", і ми просто розійшлися. Але ми досі є дуже хорошими друзями. Той концерт був моїм особистим викликом. І було страшно. Я дуже нервувала.

Також згадую, як Die Weisse Rose виступали. Це були перші іноземці, які приїхали до нас від початку повномасштабного вторгнення. Мене це дуже хвилювало.

І загалом про іноземців я хочу сказати. Один з напрямків, який я зараз бачу у своїй діяльності, у плані розвитку громадської організації та взагалі нашої діяльності, – це комунікації з іноземцями.

Тому що я відчуваю, що ми, як помідори в банці, плаваємо у власному соку. Ми не маємо зовнішньої музики, до нас не приїжджають музиканти, відповідно у нас немає колаборацій. Немає цього внутрішнього вогню, коли не підкидають палиць ззовні.

Що б ти порадила людям, які хочуть навчитися організовувати події?

Робити. Менеджмент подій – це абсолютно емпіричне вміння. Я не знаю, чи є туторіал з організації заходів. Їх просто береш і проводиш.

Уявіть, що організація подій – це коли ти до себе в гості запрошуєш дуже багато людей і робиш все, щоб їм було комфортно. Ось що це для мене означає.

Народна музика завжди була з театром

Як ти потрапила в театральну сферу і що тебе в ній приваблює найбільше?

Театр був зі мною завжди. Десь з років 15 я брала участь в молодіжному аматорському театрі "ЛюбАрт" в Калуші. Мій дуже добрий шкільний друг Назар Павлик, який зараз працює в Першому театрі, а раніше грав у театрах Заньковецької та Лесі, навчався на акторському. Ще частина друзів навчалася в консерваторії. Тому якось так склалося, що я приїхала з Калуша до Львова й одразу потрапила в цей творчий мистецький "двіж".

Колись я працювала на комерційних фестивалях. Один із них був "Тустань", і там я познайомилася з Уляною Мороз, директоркою та художньою керівницею Львівського театру ляльок. Потім в якийсь момент я втомилася від комерції й вирішила, що готова свій потенціал вкласти в якусь мистецьку інституцію. Я звернулася до Уляни, запропонувала їй співпрацю, і у 2018 році почала працювати в Театрі ляльок.

Спочатку працювала зі студентами як викладачка вокалу, потім – з акторами, а пізніше мені запропонували посаду керівниці відділу промоції. Це були дуже специфічні часи, звісно, 2019 рік, наступного року почався COVID.

Першою виставою, де я була музичною постановницею була "Зоря благодатна", потім – "Коло". Також був "Вертеп", колаборація Харківського і Львівського театру ляльок. До речі, дуже смішно, що в моєму творчому доробку є багато вертепів і різдвяних історій.

Народна музика завжди була частиною театральних дійств / Фото, надане 24 Каналу

А чим відрізняється робота з музикою в театрі від концертної роботи?

Коли в театрі працюєш і коли працюєш з акторами, то ти створюєш атмосферу. Тобто це створення. А коли ти організовуєш концерт, то це вже служіння.

Тобто я допомагаю реалізуватися амбіціям інших митців. Якщо буквально, то це створення і сервіс. Тобто serv навіть перекладається як "підтримка", "служіння". А коли ти працюєш у театрі, це вже створення, це вже creation.

Як тобі вдається інтегрувати народну музику в сучасні театральні постановки?

Чудово. Взагалі народна музика завжди була в театрі, вона завжди була присутня. Це база. Народна музика у будь-який час була частиною театральних перформансів. Тобто це не є складно.

До того ж традиційна музика має дуже актуальні сюжети. Навіть якщо пісні вже 300 років, все одно сюжет може бути дуже актуальним. Я зазвичай підбираю пісню під сюжет.

Про автентичний спів і "шароварщину"

Як почалася твоя подорож у світ традиційного українського співу?

Зі смерті бабусі та "ДахиБрахи". Цікава відповідь, але так сталося, що традиційною музикою я зацікавилась в 13 років, коли померла моя бабуся, яка, як виявилося потім, була дуже гарною співачкою. Просто моя родина – дуже зросійщена. Я народилася в Краснодарському краї й дуже довго не знала, що я – українка.

У нашій родині не було прийнято про це говорити. Щоправда, десь у рочків 8 – 9 я вперше поїхала в Україну і вчила колядки. Мене це дуже якось зачепило.

Потім батьки розлучилися, був дуже складний час розлучення, переїзду в Україну. Це була дуже стресова подія для мене. Пізніше я трошки прийшла до тями, і тоді якраз був розквіт "Арт-Поля", "ДахиБрахи", ось цього всього. "ДахаБраха" тоді вже грала, і я її вже тоді слухала. Потім померла моя бабуся, і до мене прийшли традиційні пісні.

Ти не лише слухала, а й сама створювала музику. Зокрема, співала в гурті "Торбан". Коли він створився?

У 2016 році. Це було дуже цікаво, в один день в мене закінчилася співпраця з гуртом "Оленки" і почалась співпраця з "Торбан". У 2016 році гурт вперше зіграв на Святі музики.

Взагалі його створили Артур Темченко і Юра Дворник. Вони обоє вирішили побавитися, пограти собі на Святі музики, просто зібралися кілька пісень зробити.

Гурт "Торбан" з'явився у 2016 році: відео

Чим для тебе є автентична музика? Більше про збереження, відновлення чи трансформацію?

Для мене це про насолоду, про ідентичність. Про все – і про збереження, і про трансформацію. Але, на мою думку, ми не зможемо це все відновити, це нереально.

Тобто, знову ж таки, ми не говоримо про відновлення, тому що я ж не є реконструкторкою традиційної музики, як вона була, і ми не реконструюємо ці всі обряди, які були. Насправді ми її просто використовуємо.

Напевно, словом "відновлення" можна описати саме емоційне відновлення.

Ну, так, це швидше за все так і є.

Які регіони найбільше надихають тебе у плані пісенної спадщини?

Та всі. Не можна дуже вузько сказати, тому що всі регіони є абсолютно різними й мають свою специфіку. Це з очевидних причин сталося.

У центральній та правобережній частинах України ці традиції були більш збереженими. І ще трошки на Поліссі. Там складніша, фактурна, поліфонічна музика.

Тому що, наприклад, якщо ми говоримо про гуцульську чи бойківську, західноукраїнську традиційну музику, то вона все-таки є більш мелодійною, інструментальною, але тут теж не все так однозначно. Вона вся різна. Різноманітна, багата.

Я, чесно кажучи, іноді дивуюся і думаю, чи зберегли б ми так цю традицію, якби у нас не було цього всього – Голодомору, постійних репресій. Бо через це в ній була якась цінність, українська культура заборонялася, і люди розуміли, що вона – важлива.

Бо якщо, наприклад, взяти якусь Німеччину, то там такого збереження і такої кількості збережених матеріалів немає.

З якими викликами ти стикаєшся як викладачка традиційного співу? І як взагалі прийшла ідея почати робити "Співмайстерню"?

Я мала проєкт, який був дуже морально травматичним для мене. Моя колега мені говорила про те, що я не є компетентною, що я не дуже гарно співаю. Але цим самим я їй завдячую, тому що вона дала мені поштовх до того, щоб почати займатися традиційним співом, а до того я співала в хорі, в естрадній студії вокалу в Калуші. Їздила на конкурси, співала естрадною манерою, а про традиційний спів дуже мало знала.

А найбільший виклик полягає в тому, що чим більше я вчуся, тим менше я розумію, тим менше я знаю, в мене таке враження. Що цей пласт знань просто неможливо одразу взяти й вивчити. Для мене реально найбільший виклик – це домовитися із собою, що я компетентна в цьому. Цей синдром самозванця – моя внутрішня історія.

Ось завдяки оцій токсичній "подрузі", я почала дуже багато ходити на майстер-класи. Дуже вдячна своєму чоловікові, який постійно мене підтримував у цьому. Я безперервно навчалася, була однією з перших студенток "Рисі". Це київська школа традиційної музики.

"Співмайстерні" відбувалися навіть за кордоном / Фото, надане 24 Каналу

Чи помітила ти зростання інтересу до української культури після початку повномасштабної війни?

В моїй інформаційній бульбашці інтерес завжди був. Я не можу сказати, наскільки сильно він зараз відрізняється. Те, що люди почали більше співати й більше цим цікавитися, – це очевидно. Але я не можу сказати, що дуже відчула зміну в якості.

А як, на твою думку, пробудити інтерес до українських традицій у людей, які поки цим не цікавляться, і чи треба це робити?

Це складне питання. Ні, я не думаю, що це потрібно робити. Я вважаю, що треба загалом розвивати українську культуру, щоб вона була на адекватному рівні, адекватно її підтримувати.

На мою думку, найбільша проблема з традиційною культурою – це те, що більшість людей, тобто якась загальна маса, якщо вийти з нашої бульбашки, досі залишилася в цих "шароварних" стандартах, "лісапедному батальйоні", що теж є певним жанром і певним видом мистецтва. Однак це нав'язане мистецтво.

І часто люди (зараз, може, трошки менше, тому що пішов цей бум) думали про народну музику, як про щось крикливе і неосвічене. Але це крикливе і неосвічене – це база так званої "української культури", яку нав'язували нам у Радянському Союзі. І найголовніше, чого нам треба позбутися, – це радянського спадку. І тоді вже на основі цього будувати щось нове.

Тобто допоки діти ходитимуть у пластикових віночках і атласних шароварах, до того часу нам треба працювати і якось пояснювати, доносити інформацію, що є справжньою традицією, а що є спадком радянщини.

Про українську ідентичність і культуру

Якою ти бачиш роль культури зараз?

Культура зараз – критично важлива. Повертаючись до попереднього питання, у нас є дуже великий радянський спадок. Він надзвичайно великий, від нього вже хочеться блювати. Але це теж є своєрідною частиною нашої ідентичності. Тобто у нас вона дуже розмита оцим "совком".

Тому нам дуже важливо цю ідентичність за допомогою культури якось зафіксувати, бо інакше ми не розуміємо, хто ми. Саме культура нас тримає в цьому.

Що б ти хотіла передати молодим митцям, які зараз тільки починають?

Робіть музику. Музикуймо разом. Будьте впевненими у собі завжди. Це дуже хороше вміння для всіх митців.

Митцям варто бути впевненими в тому, що вони роблять / Фото, надане 24 Каналу

Яке твоє головне бажання для України через 5 – 10 років у культурному плані?

Це складне питання, тому що все залежить від обставин. Дуже хотілося б, щоб українське мистецтво зараз створювалося більш обдумано, але це важко зробити. По-перше, через хронічний стрес. Ми живемо в стані постійної тривожності й завжди хочемо щось наздогнати.

По-друге, дуже складно творити обдумано, тому що ми не знаємо, що буде завтра. За останні три роки у нас набралося дуже багато культурного продукту, але весь він зроблений часто похапцем. Дуже мало вистав чи творів гарно продумували та пропрацьовували. Тобто історія про те, щоб на запис альбому витрачали багато років, уже зараз не працює. Те ж саме з виставами. Зараз це робиться дуже швидко, тому трошки втрачається якість, як на мене.

Також дуже важливо, щоб сама держава розуміла важливість культури, і люди, які працюють, особливо в культурних установах, не виживали, а жили й творили мистецтво.

Адже зараз люди, які працюють у базових культурних інституціях, – це зазвичай волонтери. Вони часто мають кілька робіт, і це якась постійна гонитва за грошима.

Хоча, до прикладу, моя колега з Львівського театру ляльок, яка їздила в Польщу, розповідала, що там так не відбувається. Люди просто спокійно працюють на одній роботі, а інші проєкти беруть заради задоволення, розвитку, але не заради грошей. От дуже хотілося б, щоб українські митці працювали не заради грошей, а заради мистецтва.

Порадь, що послухати українцям, які хочуть дослідити наші пісні глибше. Невеличкий список виконавців, які тяжіють до традиційного співу, або тих, які мають бути у всіх плейлистах.

Обов'язково "Божичі", обов'язково "Древо". Гурт "Родовід", якщо ви цікавитеся Заходом України. Зараз є багато плейлистів від "Рисі". Гурт "Вільце". Це дуже класні дівчата, дуже.

"Станція Сиваш", люди, які досліджують південну українську музику. Слідкуйте за мною, я теж роблю багато цікавих подій.