Від пекельної лісосмуги до шкільної лінійки: підсумки кінофестивалю Docudays UA

Основні конкурси на Docudays UA  — міжнародний Docu/Світ, національний Docu/Україна і короткометражний Docu/Коротко. Також вручаються призи правозахисного журі Rights Now!, Студентського журі та журі Спілки кінокритиків України, приз глядацьких симпатій і Премія імені Андрія Матросова – від організаторів фестивалю. Усі, хто здобули головні призи в конкурсах Docu/Світ, Docu/Україна, Docu/Коротко і Rights Now!, а також гран-прі студентського журі та Приз глядацьких симпатій,  отримують від фестивалю по 35 000 гривень.

Пʼять повнометражних стрічок Docu/Україна вже мали світові премʼєри на найбільш вагомих світових кінофорумах. Що ж до Docu/Світ, то безумовним тріумфатором тут став новий фільм лавреата «Оскара» Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки» (Україна-США). Головний приз конкурсу, першість у номінації Rights Now! і Приз глядацьких симпатій — це все на додаток до закордонних нагород, найвагоміша серед яких  —  приз за найкращу режисуру в конкурсі світової документалістики на кінофестивалі «Санденс» (США).

Прем’єра «Пісень землі, що повільно горить» (реж. Ольга Журба) відбулася на 81 Венеційському кінофестивалі. В Києві картина отримала головну нагороду в конкурсі Docu/Україна.

Журба охоплює сотні облич, десятки локацій, вкладаючись у більш-менш короткий часовий проміжок. Завдання непросте: привести до єдиного цілого надзвичайно різнорідний матеріал, у якому немає ані головного героя, ані об’єднавчої сюжетної лінії.

• Читайте також: «Стрічка часу» Катерини Горностай — про уроки, рани та руїни

За точку відліку Ольга бере фронт — той самий «нуль». Позначає відстань до нього титрами: Київ, вокзал, 31 км від фронту; точка збору евакуйованих, Запоріжжя, 29 км; школа, Тернопіль, 906 км. Такий метод: показувати війну, не показуючи її. Охоплені панікою натовпи на вокзалі. Лан згорілої пшениці. Похорон захисника України в закарпатському селі. Демонтаж радянського герба зі щита Батьківщини-матері в Києві. Реабілітаційні вправи ветерана ЗСУ на протезах. Загиджене окупантами помешкання на деокупованій території. Найгірші речі режисерка теж показує непрямо — від чого вони стають ще страшнішими. Назагал, до виструнчення цієї непростої оповіді придається майстерне акцентування деталей — у чому Журба, безумовно, обдарована. Вона може вихопити з тлуму персонажів одне обличчя так, що його вже не забудеш. Вибудовувати цю оптику допомагали українські оператори, які мають виняткове відчуття кольору: Володимир Усик, В’ячеслав Цвєтков, Михайло Любарський.

Тож у Ольги вийшли не просто пісні, а ціла симфонія землі, що палає.

А спеціальна відзнака конкурсу Docu/Україна дісталася автобіографічній драмі «З любов’ю з фронту» (реж. Аліса Коваленко).

Повномасштабне вторгнення Росії застало Коваленко на Донбасі під час зйомок проєкту «Експедиція 49» про життя місцевих підлітків. Трагічні події спричинили серйозну особисту кризу режисерки. Коваленко фактично вийшла з професії, вступивши до Української добровольчої армії, воювала на Київщині і Харківщині. А втім, покликання потроху брало гору: на передовій Аліса фільмувала життя свого підрозділу, записувала відеорозмови зі своїм сином Тео, який знаходився на ту мить у Франції, писала йому листи. Поступово з цього склався фільм. Світова премʼєра «З любов'ю з фронту» (копродукція України, Польщі, Чехії) відбулася на форумі документалістики CPH:DOX (Копенгаген).

Режисерка будує оповідь із трьох сюжетних ліній. Звісно, найперше - це фронтові відео: побут в окопах, підготовка до бою, розмови з побратимами. На противагу `образам війни - сімейний архів -напіваматорські зйомки всього, що повʼязано з Тео: прогулянки, забави, балачки. І, нарешті, за кадром – голос Аліси, яка читає листи, які вона написала, по суті, дорослому Тео з розрахунком на майбутнє: про любов, дорослішання, війну, життя, смерть.

Фактично, «З любов'ю з фронту» — це інтимна хроніка, що дуже яскраво відбиває те, що може відчувати жінка й мати на війні.

В свою чергу, журі Спілки кінокритиків України відзначило стрічку з конкурсу Docu/Україна  «Мілітантропос» (реж. Єлизавета Сміт, Аліна Горлова, Семен Мозговий, Україна-Австрія-Франція), раніше показаного в програмі «Двотижневик режисерів» Канського кінофестивалю.

• Читайте також: «Мілітантропос»: метафізика війни та впертість життя

Назву фільму його автори пояснюють так: мілітантропос (лат. «milit» — воїн; грец. «antropos» — людина) — сутність, якої набуває людина, вступаючи у стан війни. Цей граничний досвід вимагає постійної індивідуальної та колективної трансформації.

Співрежисер(к)и зумисно притлумлюють індивідуальне авторство, не позначають себе в окремих частинах. Аліна, Єлизавета, Семен разом занурюються в краєвид війни, зосереджуючись на важливих подробицях. Сімейні фото лежать на уламках будинку, щойно розтрощеного російською ракетою. Фотокореспонденти цілим загоном оточують утомлену бабусю з «кравчучкою», аби зробити вдалий кадр. Розлючений чоловʼяга навідріз відмовляється евакуюватися з Києва до Львова — бо його дім тут, навіть якщо будинок згорів. Спаплюжена пасіка. Підвал у Ягідному з іменами загиблих під час окупації. Залізнична станція з переповненою зоною відправлення і безлюдною платформою для прибуття. Тремтячі руки солдата в бліндажі.

Нема головних героїв, але є наскрізні мотиви: вокзали й прощання, розгублені свійські тварини, діти в іграх і втечах, військові на позиціях і на дозвіллі, повня на небі, робота на землі, руїни й дим, вогонь і вода. Назагал, автори показали не антропологію (хоча, можливо, і прагнули цього), а метафізику війни. Війна як те, що перевищує раціональне розуміння, як вторгнення некерованої порожнечі. І на противагу - дух людей, що не дають цій порожнечі розростися.

Лавреат премії Андрія Матросова — короткометражка «Де мій бронік?» (реж. Дарʼя Пенькова, Україна). Молода кінематографістка Даша після дворічної перерви повертається з Німеччини додому в Дружківку на Донеччині. Випадково на вокзалі вона зустрічає свого давнього друга Андрія, який наразі служить. Даша проводить з Андрієм вихідні, знайомиться з його командиром взводу, бачить реалії та конфлікти повсякдення військових. Виходить лірична замальовка воєнних буднів, і ще – майже неартикульована любовна історія.

Хоча сюжет фільму «Про святе і грішне» (реж. Ґієдре Бейноруте, Литва), нагородженого спецвідзнакою конкурсу Docu/Світ, напряму не повʼязаний з Україною, новини з нашої війни складають там важливий мотив. Раз на рік, перед католицьким Великоднем, в тихому селі на північному заході Литви відбувається незвичайний ритуал. Саме там, у єдиному місці у всій країні, зберіглася традиція так званих Вартових Хреста. Молоді люди обох статей перевдягаються у подобу старовинних військових мундирів і всю ніч стережуть розп’яття в церкві від розбишак, якими є як костюмовані чорти, так і місцеві бешкетні підлітки. Творці фільму спостерігають за життям села, за підготовкою до варти, занурюючи глядача в атмосферу великодньої ночі і цієї дружної спільноти. І постійним тлом у цьому повному звичайних і святкових клопотів житті — радіоновини про Україну. Нагадування про те, що справжня нечисть у цьому світі все ще є.

«За прояв людяності, емпатії і чуйності у висвітленні боротьби за свої права та прийдешніх поколінь» студентське журі віддало першість фільму «Твоє життя без мене» (реж. Анна Рубі, Угорщина). Проблеми тут, на жаль, типові і для України. Героїнями фільму є самотні матері, що опікуються дітьми з важкими розладами. По суті, в цих жінок немає жодної підтримки від держави, і суди раз за разом стають на підтримку чиновників; до того додається і правова сваволя, характерна для Орбанівської Угорщини. Та все ж бойові матусі продовжують боротьбу.

Режисерка фільму в свою чергу передала грошовий приз від Docudays UA на підтримку українських сімей, чиї рідні знаходяться в полоні.

Загалом, якщо казати про тенденції, то, головний і безумовний підсумок – цьогорічний фестиваль мав чи не найсильнішу українську програму за весь час свого існування. Наша документалістика дійсно вийшла на світовий рівень. І вся вона при цьому – так чи інак про війну.

Феномен, якому краще б не бути.