Закон про колабораціонізм: яка робота в окупації вважається злочином

Російські окупанти змінюють табличку на міській раді окупованого українського Світлодарська. Травень 2022 року– Онисіє, ви, ймовірно, знайомі з судовими справами стосовно колабораційної діяльності на окупованих територіях. За вашими спостереженнями, як правило, подібні звинувачення – справедливі?

– Стаття 111.1, яка стосується колабораційної діяльності, з’явилася лише в березні 2022 року. Але на даний момент за нею є майже 10 тисяч проваджень і уже навіть 2,5 тисячі вироків.

Більше того, майже 80% справ, зокрема тих, які стосуються організаційно-розпорядчих функцій в окупаційних адміністраціях чи зайняття посад в правоохоронних органах, розглядаються in absentia – тобто заочно, без присутності обвинувачених в залі суду. Їхні інтереси представляє виключно адвокат, який не має зв’язку з обвинуваченим і не може повноцінно представити, чому людина вчинила саме так, яка була її мотивація, що її до цього спонукало, чи був примус. Це вже накладає певні обмеження на те, наскільки може повністю бути розглянута справа.

Якщо ми подивимося на весь масив справ, можна побачити певну схильність до механічного правосуддя за певною формулою – навіть постановою Верховного суду визнано, що достатньо факту обіймання посади. Навіть не розглядається по суті, який був умисел в обвинуваченого, з якою метою людина бралася до цієї посади і що вона на цій посаді робила. Самого факту обіймання посади для обвинувачення і визнання людини винною абсолютно достатньо.

– Які випадки фіксувала ваша організація, коли окупаційні адміністрації підштовхують жителів до співпраці з ними?

– Це відбувається насправді в абсолютно усіх сферах. Навіть якщо ми подивимося, наприклад, факти переслідування представників місцевої влади, які відбувалися досить масово на початку повномасштабного вторгнення, перше, що робили російські представники на окупованій території, – намагалися людей схилити до співпраці, щоб скористатися їхнім авторитетом в місцевих громадах. Якщо це розпочиналося з пропозицій і вмовлянь, то це доходило і до примусу, до незаконних затримань, до катувань з умовою, що їх випустять, якщо вони погодяться на співпрацю.

Це і ті самі пожежники, рятувальники, які вимушені далі працювати в новостворених окупаційних органах, тому що вони хочуть продовжувати далі свою роботу, але не можуть це робити жодним іншим чином, крім як у створених окупаційною владою установах.

Це навіть приклад Запорізької атомної електростанції, де працівники просто не можуть залишити свої робочі місця, тим більше вони відповідають за безпеку громади, оскільки працюють на такому небезпечному об’єкті. А Російська Федерація просто підпорядкувала станцію Росатому, і таким чином по суті створила окупаційну установу, на яку ці люди тепер працюють.

– Наскільки, на вашу думку, якісно виписана стаття про колабораційну діяльність?

– Дійсно, першочергова проблема – в тому, як був виписаний закон. Те, що він з’явився вже в березні 2022 року, говорить, наскільки він поспішно ухвалювався – щоб передусім попередити співпрацю. Але на даний момент ми уже маємо три роки повномасштабного вторгнення і відповідно – окупації тих територій. Але потрібно пам’ятати і про території, які окуповані вже 11 років. І цей закон ухвалювався без врахування цієї тривалості окупації.

Це попередження будь-якої співпраці могло працювати в якійсь малотривалій окупації – кілька місяців, можливо, і це теж не факт. Але в такій тривалій окупації неможливо ніяким чином не взаємодіяти з окупаційною адміністрацією. Більше того, Російська Федерація робить все можливе для того, щоб примусити населення взаємодіяти з нею. Наприклад, те, що немає іншої можливості працевлаштуватися, якщо не говорити про ось ці формати взаємодії, тому що карається як і влаштування на роботу в окупаційні адміністрації, так і так звана економічна взаємодія (тобто передача матеріальних ресурсів або господарська діяльність у співпраці з державою-агресором).

Усі види діяльності, які можна виконувати на окупованій території, по суті, тим чи іншим чином підпадають під наше законодавство. І воно не передбачає жодних винятків для професій, які, по суті, забезпечують життєдіяльність на окупованій території – наприклад, рятувальників, пожежників. Є певні винятки, що безпосередньо не переслідують: наприклад, лікарі. Але якщо ми вже говоримо про головного лікаря, оскільки на цій посаді є певна адміністративна функція, є справи і щодо таких випадків.

Серед відомих кейсів стосовно обвинувачення в колабораціонізмі – справа електрика з Лиману. Він стверджує, що погодився обійняти посаду, щоб прогодувати хворих батьків і забезпечити містян світлом. Ще одна справа стосується так званої вуличної з цього ж міста. Захист жінки наполягає, що вона допомагала місцевим під час окупації.

Нещодавно у суді розглядали справу жительки Сватового Вікторії Крикунової, яка під час окупації міста влаштувалася на роботу до пенсійного фонду. І ось як пояснює свої дії сама обвинувачена:

«Одразу після окупації перестали працювати українські підприємства, організації, установи і все населення залишилося в інформаційному вакуумі. Я пішла працювати до пенсійного органу на окупованій території. Я цього не приховую і розповідаю з першого дня і до останнього. Злочинного, кримінального я нічого не зробила, шкоди нашій державі я не завдавала. Лише пішла працювати з мотивом допомогти своїй родині виїхати, допомогти людям, які залишилися на окупованій території, просто вижити, просто існувати».

А ось як коментує цю справу юристка Української Гельсінської спілки з прав людини Анна Козьменко:

«Сторона захисту вважає, що не будь-яка робота на тимчасово окупованій території може бути злочинною і утворювати об’єктивну сторону кримінального правопорушення. Оскільки міжнародне гуманітарне право, зокрема Гаазькі положення 1907 року, Женевські конвенції передбачають, що цивільне населення може співпрацювати з окупаційною державою, якщо це необхідно для забезпечення нормальної життєдіяльності цивільного населення».

– Чи є передумови, що цей закон можуть вдосконалити, внести у нього зміни?

– Буквально з моменту введення цієї статті були пропозиції щодо змін. На даний момент їх назбиралось щонайменше 11, але жодна з цих пропозицій, по-перше, не є всеохоплюючою. Вона не працює з першочерговою причиною цієї проблеми, з підходом, власне, як ми ставимося до того, що відбувається в окупації.

Тому що основна проблема – це не просто формулювання, а те, що немає розуміння того, як люди виживають в окупації. Ми постійно говоримо про нашу статистику щодо воєнних злочинів, які в тому числі відбуваються на окупованій території. Але, коли ми подивимося на практику справ щодо злочинів проти основ національної безпеки, там не враховується, що проти нашого населення на окупованій території вчиняються злочини, що це загалом атмосфера примусу і страху. Це не відображається у жодних законопроєктах, які зараз зареєстровані у Верховній Раді. Більше того, жоден з них не зазнає жодного руху. Це, по суті, сигналізує, що немає політичної волі чіпати це питання.

– На вашу думку, де має проходити ця «червона лінія» – яка діяльність на окупованих територіях є нормальною, а яка – злочином?

– Це дуже складне питання, але є певні орієнтири, на які можна спиратися, зокрема норми Міжнародного гуманітарного права. Наприклад, 1-й Додатковий протокол до Женевських конвенцій передбачає в тому числі функції цивільних організацій захисту – зокрема евакуація, порятунок, гасіння пожеж і так далі. Тобто такі функції для забезпечення життєдіяльності вже можна використати. Але в тому числі і оцінити цей баланс, яка діяльність, власне, несе шкоду населенню і національній безпеці і яка не несе такої шкоди. Просто факт співпраці без негативних наслідків і без наміру нанести шкоду не повинен бути криміналізований.

– Що можна порадити людям, які перебувають в окупації – як їм діяти?

– Це завжди баланс: люди можуть думати не тільки про те, які можуть виникнути наслідки, коли на ці території повернеться українська влада, але і про те, як виживати на даний момент в умовах окупації.

Ми кажемо, що універсальний спосіб себе забезпечити – це виїхати з окупованої території, але абсолютно не кожен має таку можливість з дуже багатьох причин. До речі, цього розуміння також не вистачає в політиці притягнення до відповідальності.

Тому я думаю, що наразі нашим людям потрібно радити шукати будь-які можливості з безпекою для себе і максимально обмежуючи співпрацю з окупаційною владою, але все ж намагатися вижити на окупованій території. А це наше завдання – вдосконалити законодавство так, щоб за просте виживання там їх не притягували до відповідальності.

Автори: Владислава Савкова, Ольга Кацан

Джерело: Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода)