Кому війна, а кому TikTok. Про якість державних рішень у воєнний час

Уряд дозволив у межах «експерименту» створювати мобільні вогневі групи при добровольчих формуваннях територіальних громад (ДФТГ) для протидії «шахедам»; дав дозвіл ППОшникам-добровольцям збивати ворожі безпілотники за допомогою кулеметів, дронів і пілотованих літаків. Після відповідного навчання й сертифікації, звісно. Водночас Генштаб почав вимагати мобілізувати всіх членів ДФТГ, які не мають відстрочки й придатні за медичними показниками. Очевидна суперечливість найвищих розпоряджень яскраво ілюструє якість державного управління й, власне кажучи, мудрість державних керівників.

Логіка Генштабу є зрозумілою: людей в армії катастрофічно бракує, й генерали в межах своїх повноважень підгрібають усіх, до кого може дотягнутися ТЦК. Зрозумілою є й логіка уряду: ворог посилює повітряні удари, мобільних вогневих груп замало, нема кому збивати «шахеди» дронами, то чому б не дозволити організованій, підготовленій і патріотично налаштованій частині населення зайнятися протиповітряною обороною?..

І те, й інше робити треба — потрібні й мобілізація, й ППО. Але одночасно це не працює, бо немає стратегії оборони, немає плану оборони, й відповідальні відомства лише реагують на наростання загрози в межах своїх повноважень і компетенцій, видаючи суперечливі розпорядження.

Це вже далеко не перша така кепська історія. Згадаймо, як розчинилися на фронті війська територіальної оборони (ТрО). Для чого їх створювали? Для оборони територій як допоміжні війська, що мали охороняти важливі державні промислові об’єкти, облаштовувати лінії оборони, боротися з диверсантами, готувати населення до війни, підтримувати порядок, займатися цивільною обороною, зокрема протиповітряною — боротьбою з «шахедами». Де тепер наше ТрО? Відомо, де.

І ДФТГ, що створювались як доповнення до ТрО, тепер теж поїдуть на фронт. Їхні функції в тилу почнуть виконувати регулярні підрозділи Збройних сил і Нацгвардії. Де тут логіка? А логіки немає, тому що права рука в державі не знає, що робить ліва.

У жовтні 2022 року, в розпал війни, Верховна Рада скасувала призов на військову службу під час воєнного стану. Це популістське рішення вкрай негативно позначилося на комплектуванні діючої армії, кількості бійців, боєздатності й уплинуло на хід бойових дій, призвело до втрат людей і територій. Тепер нестачу особового складу намагаються компенсувати, зокрема, за рахунок ДФТГ так само, як раніше — за рахунок ТрО, а молодь заманюють до армії великими грошовими виплатами. Та якби не скасували призову, то нині ми б мали щонайменше 200 тисяч додаткових солдатів. Навіть якщо не відправляти молодь на фронт, то призовниками можна було б укомплектувати всі тилові підрозділи — ті, що несуть службу на кордоні із західними сусідами, Білоруссю, у відносно безпечній Чернігівській області; ті, що охороняють склади, атомні електростанції, державні та військові об’єкти, аеродроми; зайняті протиповітряною обороною; підрозділи Сил логістики.

Великою допомогою діючій армії було б формування жіночих військових підрозділів. Жіночі роти та батальйони можна було б використовувати для виконання тих самих завдань, які могли б виконувати молоді призовники в тилу і які нині лежать на плечах регулярних підрозділів Збройних сил, а їх і так бракує на лінії вогню. І йдеться не про мобілізацію жінок — їх не треба мобілізовувати, достатньо оголосити відкритий набір до таких підрозділів, оповістити населення, дати рекламу — й десятки тисяч українок стануть у стрій.

Здавалося б — прості рішення, перевірені в багатьох країнах у різних війнах, але в нас їх чомусь не ухвалюють. Можливо, вони навіть не спадають на думку високим державним мужам, які військової історії не знають зовсім і черпають свої знання про війну й державу з TikTok і голлівудських фільмів.

Але підемо далі. Військова промисловість. Нам кажуть, що Україна виробляє дедалі більше зброї самостійно. І це правда. Але якої зброї?.. Деякі типи артсистем і мінометів, обмежене ліцензійне виробництво стрілецького озброєння, бронеавтомобілі, деякі типи радіолокаторів, станції РЕБ і РЕР, безпілотники, «ракети-дрони» (крилаті ракети) і навіть трохи справжніх ракет. Виробляє й вибухові речовини, підривачі, міни, боєприпаси; модернізує старі радянські зразки озброєння, зокрема зенітні ракетні комплекси, адаптує старі західні системи під сучасні українські реалії.

Що відрізняє нашу оборонку й де вона є найуразливішою? Ми ніде не маємо повного циклу виробництва. Ми не виготовляємо шасі й двигунів броньовиків, а отримуємо їх з-за кордону; ми не катаємо бронесталь, а збираємо корпуси з імпортної броні; в нас немає всіх необхідних хімічних компонентів для виробництва вибухівки; ми не виробляємо електронних компонентів для локаторів, станцій РЕБ і РЕР, компонентів для безпілотників (майже не виробляємо). Хоча деякі «виробники» дронів заявляють про локалізацію «до 90%» — та це суто маркетингова брехня. По суті, в нас «викруткове складання», особливо FPV-дронів, що робить нашу оборону вкрай уразливою. Завтра Китай відмовиться продавати компоненти для дронів, і за два тижні фронт посиплеться.

Щоб такого не сталося, щоб військова промисловість стабільно давала зброю й розвивалася, щоби зброї було багато, і саме тієї, яка потрібна, держава має не просто «давати гроші», а й створювати умови для появи нових напрямів і цілих галузей, нових матеріалів, компонентів і типів озброєнь, створювати умови для реального виробництва озброєнь в Україні, а не тільки для складання з китайських компонентів.

Чому це має робити держава? Тому що створювати нові виробництва «під оборонку» — дуже дорого й надзвичайно ризиковано, адже держава в умовах війни є єдиним споживачем зброї (про експорт в умовах дефіциту зброї говорити не доводиться) й мало знайдеться бізнесів, які зможуть знайти, залучити, вкласти десятки й сотні мільйонів доларів, скажімо, у виробництво бронесталі або компонентів для безпілотників, особливо коли політика держави є незрозумілою, невиразною або її просто немає.

У нас досі немає цілісної державної політики з розроблення та виробництва озброєнь, немає зрозумілих планів щодо розвитку оборонки, якщо не вважати планом декларативні наміри купити мільйон дронів. Держава практично ніяк не опікується підприємствами, галузями військової економіки, не створює точок зростання, не будує заводських корпусів, не вкладає грошей у розвиток виробничої бази, не навчає працівників (а системи профтехосвіти в нас немає), не створює виробничих ланцюжків, не забезпечує сировиною та компонентами виробників — крім окремих обраних і часто корумпованих. Держава в найкращому разі діє як фінансовий менеджер банку, як простий «закупник», що розподіляє обмежені грошові ресурси між підприємствами. Як та сорока з дитячого віршика: «Цьому дала, цьому дала, а цьому не дала…».

На запитання, чому «не дала», завжди знайдеться тисяча причин: бюрократичні зволікання, корупційні схеми й найстрашніше — некомпетентність самих закупників (АОЗ, ДССЗЗІ), які не розуміються (та й не можуть розумітися) на сотнях типів тих-таки безпілотників і не знають, що нині реально й у яких кількостях необхідне на війні, а що буде потрібно завтра.

На це можна заперечити, що є процедури, заявлені техумови, держвипробування, є, зрештою, жадана для виробника «Потреба» (потреба в техніці, документ), на підставі якої й оформляють закупівлю. Проте всі ці чинники й умови є дуже суб’єктивними й не відповідають реаліям війни. Тому для фронту часто закуповують дрони, які формально відповідають усім вимогам, але літають не на тих частотах, не так, як тепер треба літати, не з тією бойовою частиною, не з тими детонаторами, а далекі ударні дрони ніяк не можуть дістатися до Москви.

Характерна риса нашого часу — дилетантство. Дилетантство як наслідок поганої, поверхової освіти, швидких і легких грошей, становища в суспільстві, завищеної самооцінки, «знань», отриманих із перегляду Discovery, BBC, TikTok тощо. Вважається: якщо людина досить заможна й обіймає високу державну посаду, то вона апріорі розумна й тямить у всіх питаннях — від садіння картоплі до балістичних ракет. У реальності ж дилетантизм, зарозуміла дурість окремих високих керівників, зведена в ранг державної політики, призводить до катастрофічних прорахунків в оборонній політиці й політиці у сфері військового виробництва. На жаль, у нас майже немає розумних людей, немає справжніх професорів і академіків, а є доморослі всезнайки, «корабельні сосни» й домогосподарки.

Немає жодних причин думати, що наші високі керівники хоча б чули про організацію Тодта. В нацистській Німеччині ця будівельна організація під керівництвом талановитого інженера й керівника Фріца Тодта споруджувала оборонні укріплення, мости, дороги для німецької армії. Разом із приватними компаніями, залученими до будівництва військових об’єктів, із використанням примусової праці в’язнів концтаборів. Цей будівельний монстр мав більш як пів мільйона робітників, котрі зводили Західний і Східний вали, десятки тисяч мостів, дотів, дзотів, прокладали сотні тисяч кілометрів доріг.

На відміну від нашої, української практики будівництва укріплень, німці воліли мати одну відповідальну організацію, одного відповідального керівника, з яких можна було спитати за якість і вартість. У нас навпаки — кожна обласна адміністрація будує часто нікому не потрібні укріплення в невідповідних для ведення оборони місцях. Будує для того, щоб «освоїти кошти», а не для військових. Усім відомо, що рівень корупції та відвертого розкрадання на такому будівництві зашкалює. Через погану якість укріплень ми втрачаємо території. Ворог готується взяти Покровськ, Костянтинівку, Суми, й нікого не покарано, жодних важливих державних управлінських рішень для виправлення ситуації не ухвалено. Ймовірно, наші високі керівники навіть не замислюються над цією проблемою, бо не мають уявлення, як треба правильно діяти, щоб і бюджет розпиляти, і потрібні військовим укріплення побудувати.

 Про корпуси. Створення армійських корпусів — давно назріле правильне рішення, адже бригади придатніші для мирного часу або конфліктів малої інтенсивності. Водночас важливо розуміти, що корпус — це не лише велике армійське формування, а й управлінська структура, відповідальна за ділянку фронту. Ідея в тому, щоб саме командир корпусу і його штаб реально керували війною, знаючи обстановку на місцях і маючи для цього ресурси. Однак у нас, як і раніше, командують військами ОСУВ і ОТУВ, які ні за що не відповідають. Створення корпусів наразі призвело лише до збільшення кількості штабів, які вибудовують над уже наявними бригадними штабами. Кількість штабних офіцерів зростає, але кількість, якість і підготовленість особового складу цих з’єднань не змінюється. Знову профанація, коли мудрість перетворюється на дурість, як вино — на оцет. І все тому, що окремі високі керівники погано розуміються на військовому будівництві й управлінні військами.

І про безпілотники. 12 червня 2025 року Путін розпорядився прискорити створення в Росії Військ безпілотних систем. Уперше про створення такого окремого роду військ було оголошено в грудні 2024 року — за рік по тому, як президент Зеленський оголосив про створення Сил безпілотних систем (СБС) в Україні й призначив полковника Сухаревського в ранзі заступника головкома командувати ними. На жаль, унаслідок штабних інтриг, зіткнення інтересів, суперечливих поглядів на розвиток безпілотних систем і особистої ворожості створені в нас Сили безпілотних систем не контролювали навіть використання БпЛА у Сухопутних військах, не кажучи вже про інші роди військ та силові структури.

У нас вийшло так, що свої окремі «сили безпілотних систем» з’явились і в Сухопутних військах (розпіарена «Лінія дронів»), і в Морській піхоті, і в ДШВ, і в НГУ, і в ГУР, і в СБУ, і в СВР, і в ДПСУ. Чи допомагає таке розмаїття посилювати безпілотну компоненту у війні дронів? Ні, ні і ще раз ні, бо дрони — це високі технології, а високі технології — це дуже розумні, добре освічені, прекрасно підготовлені люди, яких апріорі не надто багато, й на кожен рід військ або кожну силову структуру їх не вистачає. Тому таке розпилення сил і коштів, відсутність єдиної політики в галузі дронів ні до чого хорошого не призводить, а росіяни вже випереджають нас і в технічному, і в організаційному плані.

Тепер командувача СБС змінили, гострі розбіжності на рівні ЗСУ, ймовірно, зникнуть, але навряд чи це поліпшить політику держави в галузі безпілотних систем. Тому що цієї політики просто немає, як немає і єдиного надвідомчого державного органу, що формував би її й відповідав за її реалізацію. Уявляєте, в нас війна дронів, але немає міністерства дронів (або комітету з дронів), зате є Міністерство молоді та спорту. Абсурд.

Ми, ймовірно, навіть наполовину не використовуємо тих резервів, того потенціалу, який у нас є і який слід використовувати, щоб вижити й перемогти в екзистенційній тотальній війні. Ми ведемо війну так, немовби знімаємо нову серію телевізійного серіалу: багато медійних приводів, піару, слів і мало діла, грамотних державних управлінських рішень. Занадто багато дилетантизму, жадібності й дурості, й тому багато вбитих і поранених, багато втрачених територій.

Так не має бути.