НАТО-1949. Як усе починалось?

Ратифікація Північноатлантичного договору зіткнулася з кількома перешкодами. У США головною проблемою була традиція невтручання у європейські політичні та військові справи, що сягала корінням аж до заснування республіки.

Ізоляціоністські настрої були послаблені після Другої світової війни, та все ще впливали на топових політиків. Наприклад, сенатор Роберт Тафт дійсно цим переймався. Крім того, американські військові не хотіли надмірних вимог щодо озброєння з боку Європи, бо це напряму послабило б їх оборонні бюджети.

Іншою проблемою було занепокоєння щодо відповідності договору Статуту ООН. Американські сенатори, зокрема Артур Ванденберг, наполягали на тому, щоб угода не суперечила принципам ООН, що привело до включення в текст посилань на Статут (зокрема, статтю 51 про право на самооборону). Проте це викликало дебати.

Так, ідея спрацювала. Але ж НАТО створювали, щоб обійти радянське вето в Раді Безпеки ООН. Після правок він ставав регіональним альянсом, який не повністю відповідав статтям 52–54 Статуту ООН.

У Європі ратифікація ускладнювалася внутрішніми протестами, зокрема в Італії та Франції. Ви вже здогадались, хто мав сумніви? Хто ж ще, як не комуністичні партії. А на все це щастя лягало ще й чисто французьке занепокоєння переозброєнням Німеччини. Перешкоди були значні, та все ж їх подолали.

Ключовими факторами виявились підтримка сенатора Ванденберга в США та європейська потреба в американських гарантіях безпеки. Щойно ці побажання вдалось синхронізувати між собою, всілякі дрібниці на кшталт думки італійських комуністів остаточно відпали. І учасники забезпечили ратифікацію до липня 1949-го.

На жаль, СРСР на той момент уже усвідомив свої помилки. Де-факто запустивши діалог щодо НАТО своїм бажанням загарбати Прагу, невдовзі радянська верхівка все старанно переосмислила. І почала боротись із НАТО так, як вважала за потрібне. Все-таки Москва розглядала Альянс як пряму загрозу своїм інтересам та інструмент власної ізоляції.

На міжнародній арені СРСР використовував Генасамблею ООН. У квітні 1949 року радянські делегати, зокрема Андрій Громико, звинувачували НАТО у створенні агресивного блоку, спрямованого проти СРСР, і стверджували, що стаття 5 договору (про колективну оборону) суперечить принципам Ради Безпеки.

Ці звинувачення не знайшли широкої підтримки серед інших членів ООН. Далося взнаки те, що СРСР зловживав правом вето, застосувавши його 30 разів усього за чотири роки. Це підривало довіру до СРСР як захисника принципів ООН, тож його гнівний спіч решта держав успішно проігнорували.

А як не ігнорувати, коли нарешті з’являється запобіжник від агресії? Без НАТО під боком СРСР свідомо тиснув на ту ж Норвегію. В січні 1949-го він узагалі погрожував їй армією чисто за відмову підписати пакт про ненапад. Це, до речі, багатьом у ООН нагадувало ще не забуту тактику Гітлера перед Другою світовою війною.

Радянські газети висміювали регіональний характер НАТО, підкреслюючи географічну віддаленість його учасників одне від одного. Несамовито працювала комуністична пропаганда, чиїми руками навіть у Нью-Йорку організовувались заходи на кшталт Конференції культури та науки за мир у світі.

Проте ці зусилля не змогли підірвати підтримку НАТО. Надто багато держав уже пережили одну війну та бачили радянську готовність улаштувати наступну.

Новоствореній організації не вистачало чогось конкретнішого за ідеологію та бажання жити в безпеці. Наприклад, лишалось відкритим питання армійського постачання. Що ж, найкращою відповіддю на нього стала програма взаємної оборонної допомоги (шукайте за абревіатурою MDAP), започаткована якраз 1949 року.

Так з’явився механізм для надання американської військової допомоги союзникам НАТО. Це були не ті часи, коли Європа могла би придбати собі хоч парк авіаносців, але віддавала перевагу витратам на мігрантів, екологію та міграцію власних заводів до Азії. Європа вже оживала, але поки що залишалась зруйнованою. Мало хто на континенті був готовий самостійно модернізувати власні збройні сили. Окрім СРСР, звісно.

Головними донорами були США, які гарантували основну частину фінансування й обладнання. Програма передбачала постачання зброї, літаків, танків та інших ресурсів. Що добре, було обговорено наперед створення груп військових радників для подальшої координації допомоги. Це й ми у 2022-му відчули.

Тоді ситуація була дещо інша. Наприклад, Франція отримувала протитанкову зброю та літаки, такі як P-51, а Нідерланди та Бельгія — обладнання для модернізації своїх армій. Велика Британія також одержувала підтримку. Хоча її економічні труднощі (та ж девальвація фунта, наприклад) ускладнювали використання отриманої допомоги.

Реалізація програми теж мала свої проблеми. Майже одразу почалися затримки з постачанням, чим організація мала завдячувати бюрократичним перепонам у Конгресі. Також не згасали суперечки щодо розподілу ресурсів між союзниками. Було відкритим питання стандартизації озброєнь. Про останнє хотілося б розповісти окремим абзацом.

Ось у чому проблема України зараз? Ми в чомусь адекватні, а в чомусь переоцінюємо можливості партнерів. Але ми, при всіх недоліках, тримаємо фронт під час війни. А ось Європа, стоячи фактично без штанів, водночас не була готова до жодних конфліктів, при цьому бажаючи взяти від США якомога більше. Неприємний контраст, якщо уявити себе не на місці європейців на той момент.

Утім, програма MDAP усе ж заклала основу для військової інтеграції Альянсу. А ще вона сприяла створенню спільних стандартів і координації. Щоб це працювало якнайточніше, з’являлись нові органи НАТО. Наприклад, уже звична для нас Рада з військового виробництва та постачання. Вона ж MPSB.

Далі буде.