Поки світ балансує між тими, хто любить трампів, і тими, хто за здоровий глузд, медіа потрібні

Пост для тих, кому цікаво про медіа. І мій задовгий маніфест

Якщо у нас з вами приблизно спільна стрічка Facebook, ви, напевне, бачили пости про сьогодення медіа від Андрія Боборикіна і Віктора Кіщака. Вони писали про абсолютно різні речі, і абсолютна більшість цих речей не додавала оптимізму тим, хто займається класичними медіа або споживає їх.

За останні десятиліття медіа в світі пережили неймовірні трансформації: зʼявився інтернет, онлайн переміг принт, телебачення повільно, але впевнено вмирає, платформи відкусують, пережовують і випльовують сайти. Всі ці роки медіа відчайдушно намагались виживати і заробляти. Складно було не лише в Україні. Паралельно з тим, як медіа переставали бути єдиною, а згодом головною стежиною до аудиторії, там лишалося все менше грошей.

Медіа не здавались. Замість банерів вони вигадали нативку, якої не було на платформах. На кращі медіаконференції світу приїздили кращі медіаменеджери з геніальним ідеями. Наприклад, продавати ложки й черпаки в кукінг-додатку і так утримували дорогі політичні редакції. Відкривали для себе «мерч» і сподівались, що лояльна аудиторія буде безкінечно купувати сумки. Це не допомагало. Huffington Post і BuzzFeed були іконами і новаторами, чиї бізнес-ідеї не витримали краш-тестів. Комусь, як-от WP, пощастило — її купив Безос. А до цього газета, журналісти якої отримали під 50 Пулітцерівських премій, демонструвала кепські фінансові результати. І тільки Безос знає, як багато грошей він залив у видання, щоб зробити його великим знов. Washington Post в історіях про фінансовий успіх медіа — це фактично помилка того, хто вижив.

Із сотень виступів відомих медіаменеджерів я запамʼятала один, і абсолютно не памʼятаю, хто це сказав. Це було років 15 тому. Його суть була проста: якісні медіа не виживуть у світі хайпу й популізму. Їх треба підтримувати так само, як культуру, науку і мистецтво, і не чекати, що окрім своєї головної функції вони виконуватимуть абсолютно не властиву — зароблятимуть гроші.

В часи, коли всі думали, що платні застосунки, черпаки, нативка й мерч врятують журналістику, це звучало буквально непристойно. І дуже непопулярно. Все вище було про міжнародний досвід. Щось із цього сталось і в нас. Якість тренди ми пропустили, якісь перескочили. Де ми зараз? Ми зараз у світі, де переміг Трамп. Не один. Трампи трапляються багато де, наприклад у найближчих сусідів. Правда і справжня природа речей стали для багатьох надто складними, і вони пішли туди, де все простіше — соцмережі, блогери, телеграм. Таких людей ще не абсолютна більшість, але часто більшість.

Що медіа? Подивіться на найбільш популярні класичні медіабренди в Україні, які головною метою поставили фізичне виживання, тобто монетизацію. «Жириновский предсказал удар Израиля по Ирану», — пише російською УНІАН, номер один серед новинних ресурсів країни. Далі в пʼятірці ТСН, РБК, 24, «Обоз». Ось ті, хто на перше місце поставив монетизацію шляхом переглядів. Читаєте? Це робочі бізнес-моделі. Вони про гроші.

Нові «черпаки» українських медіа — премії й івенти. Це не журналістика, але це гроші на неї. Це єдине, чого в Україні поки не робить Цукерберг, Маск чи телеграм-канали. Але колись роздадуть усі премії, вирішать усі екзистенційні проблеми, і лишиться те саме просте питання — де брати гроші на якісну журналістику. Саме словосполучення «рекламна модель» звучатиме тоді вінтажно. Підписки в країні з таким маленьким ринком, економікою, що ледве дихає, і людьми, які ледве виживають? Слабенька ідея, якщо робите щось справді класне. Єдине, що врятує якісну журналістику — підтримка тих, у кого лишиться досить грошей і віра, що медіа і далі змушуватимуть людей думати й робити правильні висновки.

На основі чого робити висновки в світі, де перемогли соцмережі й популізм? Давайте на зовсім свіжому прикладі. Зараз проходить конкурс на голову Бюро економічної безпеки. І якщо ви хоч десь перетиналися з цією інформацією, то знаєте, що це Єрмак і Татаров намагаються поставити свою людину. Все. Ви не бачили релевантних доказів, ви не знаєте про механіку, ви не читали коментарів учасників з усіх боків. Ви бачили допис, і маєте або повірити, або ні.

Текст на цю саму тему в «Бабелі» — це півтора тижня роботи однієї з кращих журналісток Оксани Коваленко. Це десятки особистих інтервʼю з усіма учасниками процесу. Після тексту у вас будуть майже всі відповіді і майже вся доступна інформація. Ви зробите висновок самостійно.

Ок, вам не цікаве Бюро економічної безпеки. Закупівлі зброї? Відставки Залужного чи Драпатого? Суди над Тандиром чи «івано-франківськими мажорами»? Це стосується всього — думаєте ви або за вас. Можливо, інформація в такому вигляді вже не потрібна? Можливо, люди, які вірили в силу медіа, втратили цю віру? Можливо. Тоді класичні медіа дарма роблять над собою зусилля, винаходячи нові «черпаки». У чому сенс робити щось неважливе, щоб зберегти щось непотрібне?

У журналістиці майже не лишилось людей, які здатні зібрати матеріал так і такого рівня, щоб ви могли зробити правильні висновки. Вони пішли туди, де платять в рази більше — айті, комунікації, мілтех. Це вже криза. Вона глибока. Крутими журналістами не стати за рік чи два. Редакторами — і за чотири. У нас провалля.

Справжня журналістика має реальну цінність. Сама по собі. Без обвісів. Поки світ балансує між тими, хто любить трампів, і тими, хто за здоровий глузд, медіа потрібні. Вони або стануть цінністю, куди будуть інвестувати, як у науку, освіту і культуру, або лишаться ті, хто монетизує трафік.

Коли «Бабель» купували нинішні інвестори, перше, що я у них запитала: навіщо він вам? Вони сказали — хочуть зробити країну кращою для своїх дітей. «Бабель», на їхню думку, був хорошим інструментом. Для українського бізнесу в 2020-му це звучало так підозріло і пафосно, що ми з Глібом і Женею трохи примружились, але це виявилось правдою. Ми були потрібні виключно за те, що вміємо найкраще. Хоч до кінця 2021-го вивернулись ізсередини і вийшли в нуль. Рівно до лютого 2022-го. А в вересні почали жити виключно на свої — що знайшли і заробили.

До чого це все. Покажіть цей текст 1000 бізнесменів до 150-ти, і, можливо, нам усім буде щастя. Треба міняти, як кажуть у нас в Україні, майндсет. Поки все це взагалі можна полагодити і, можливо, врятувати.

Джерело: фейсбук-сторінка Катерини Коберник