Звірства російських окупантів: Історія жінки, яку рашисти викрали й тримали 72 дні у катівнях на Донеччині

53-річна Ніна (ім’я змінено з міркувань безпеки) провела 72 дні в полоні на Донеччині. Представники окупаційної влади затримали й ув’язнили її без жодних пояснень. Вона згадує, що працівники місцевого СІЗО таких, як вона, називали «нелегалами».

Про пережите жінка розповіла адвокатам Правозахисної групи «СІЧ» після виїзду з окупації. Такі свідчення допомагають юристам витягувати цивільних із тюрем і документувати воєнні злочини росіян, скоєні на окупованих територіях. Видання ТЕКСТИ.org.ua розповіло її історію.

Цивільних, як і полонених українських військових, також катують, допитують. Військових тортурами змушують визнати себе винними у воєнних злочинах, а цивільних просто викрадають, не висуваючи звинувачень і не пояснюючи причин ув’язнення. Не дозволяють бачитися з рідними, адвокатами чи мати бодай якийсь зв’язок із зовнішнім світом. А ще намагаються приховати цю практику. Такі дії створюють атмосферу тотального терору, у якій опинилися українці, що мешкають в окупованих Росією областях України.

Викрадення

Ніна і її чоловік мешкали на Донеччині майже все життя. Після початку повномасштабного вторгнення та окупації міста вони залишилися у себе вдома й продовжували працювати.

«У вересні 2022 року близько 8-ї години вечора в нашу квартиру наполегливо постукали, — згадує Ніна. — На порозі стояло троє озброєних чоловіків у камуфляжі й масках. Один із них назвав моє ім’я та прізвище і наказав мені збиратися, взяти із собою паспорт, гроші та речі».

На збори дали три хвилини. Один із чоловіків пройшовся кімнатами, забрав Нінин ноутбук і мобільний телефон. Перед виходом на обличчя жінки натягнули шапку, потім посадили в авто і повезли в невідомому напрямку.

«Шапку зняли, коли ми вже зайшли в будівлю, — розповідає Ніна. — Це був районний відділ поліції. Один у масці щось шукав у моєму ноутбуці, інший — у мобільному телефоні».

Допит

Жінку питали про телефонні контакти, де того дня була, чим займалася, з ким спілкувалася:

«Постійно перепитували, чи не хочу я їм ще щось розповісти. Я казала правду і гадки не мала, що вони хочуть від мене почути».

Каже, що не пам’ятає, скільки тривав той допит, але здавалося, що вічність:

«Я хвилювалася, кілька разів повторювала те саме, але вони були незадоволені. Врешті сказали: “Мовчиш — тоді залишишся в нас”».

Камера

Після цього жінку перевезли в СІЗО й помістили в камеру. Це було сире і дуже холодне підвальне приміщення без доступу світла. Під ногами земля і гризуни, яких не злічити. У тій камері вже утримували дівчину на ім’я Віта:

«Світловолоса худенька 20-річна дівчина. Вона часто плакала, намагалася випитати в охоронців бодай якусь інформацію про те, що відбувається за стінами тюрми. Постійно просила: “Скажіть хоч щось… у мене ж там дитина!” Уявляєте?!».

Віту (ім’я змінено з міркувань безпеки) забрали з дому через її проукраїнську позицію. Розлучили з чотирирічною донькою, яка лишилася наодинці зі співмешканцем дівчини.

Ніна з Вітою пробули разом у камері 46 днів. Молода жінка розповіла співкамерниці, що її били, ставили на коліна, принижували, погрожували зґвалтуванням. Вона сирота, виросла в інтернаті, має далеких родичів в окупованому селищі неподалік. Одного дня Віту забрали з камери, і Ніна її більше не бачила. Тож подальша доля жінки невідома.

В іншій камері, куди перевели Ніну, умови були ще гірші. Окрім неї там було ще двоє жінок. Усіх часто забирали на допити.

15 «нелегалів»

«Одного дня мене поставили обличчям до стіни й почали розпитувати. По голосу чула, що серед присутніх одна жінка. Коли вона запитала, чи мій це телефон, я хотіла подивитися, та мене одразу штовхнули обличчям у стіну і закричали, щоб не поверталася. Думаю, боялися, що впізнаю їх».

У тій камері Ніну дуже покусали клопи, і вона просила в охоронців хоч щось, чим можна було б обробити шкіру. Та їй лише через тиждень принесли шматок господарського мила.

«У тій катівні нас називали “нелегалами”. Ми чули, як тюремні охоронці щовечора звітували по телефону: “Жінок стільки, чоловіків стільки, а нелегалів стільки”. Запам’ятала цифру 15. Саме стільки нас, “нелегалів”, було лише на нашому поверсі», — згадує Ніна.

Якось жінку забрали з камери й повели кудись із зав’язаними очима. Вона була вкрай налякана, була впевнена, що її ведуть на страту, готувалася до смерті:

«Привели в якесь приміщення і штовхнули, я насилу втрималася на ногах, виставивши руки вперед. Тоді відчула долонями, що стіни металеві. Там було дуже холодно. Як потім з’ясувалося, мене привели, щоб узяти аналіз ДНК та відбитки пальців, потім фотографували і знову допитували».

Ще через кілька днів по Ніну прийшли і наказали виходити з речами:

«У мене не було власних речей, окрім матрацу, який видали. Тож я взяла його і вийшла. Страх смерті був постійний, бо ув’язнених забирали на допит і назад вони більше не повертались. І ще ніколи не забуду те нелюдське ставлення».

«Дали підписати папери»

Вже в іншому місці жінку знову допитували і після цього дали підписати папери:

«Оскільки мій зір значно погіршився в камерах, я не могла прочитати жодного слова, тому навіть не знаю, що підписала. Потім змусили розповісти всю мою біографію на відеокамеру».

Згодом Ніну вивели, знову натягнули шапку на обличчя і привезли, як з’ясувалося, до магазину неподалік її дому.

«На вулиці була вже зима, а я була в літньому одязі — мене ж забирали ще у вересні. Чоловік, який мене привіз, запропонував підкинути до будинку, але я відмовилася. Хотілося якнайшвидше вийти з того авто. Коли висадили, я йшла і навіть не наважувалася повернутися — боялася зробити щось не так і знову опинитися за ґратами», — згадує жінка.

«Мені так і не пояснили, чому затримали»

Вже потім Нінин чоловік розповів, що не раз ходив до відділка поліції, питав, шукав її, хотів написати заяву про викрадення. Проте його попередили, що як надто активно шукатиме, то й сам може зникнути.

За фактом зникнення Ніни рідні з Дніпра подавали заяву до СБУ, НІБ, Координаційного штабу, МКЧХ, Комітету ООН з насильницьких зникнень. Про все це жінка дізналася лише після того, як змогла виїхати з окупованого міста.

«Схудла на 15 кілограмів»

«Мене утримували 72 дні, — додає вона, — і за весь цей час мені так і не пояснили, чому затримали. Жодних документів не показували. Я навіть не знала, чи шукає мене хтось із рідних. Тричі переводили до різних приміщень, і умови ставали гірші й гірші. Я схудла на 15 кілограмів, досі так і не відновила свою вагу».

Вже після звільнення та виїзду з окупації Ніна ще довго не наважувалася говорити про своє незаконне затримання.

«Мені було дуже страшно, я не хотіла згадувати ті події, хотіла забути все те, що бачила і що пережила. Однак через деякий час набралася сил і звернулася до слідчого, надала пояснення», — зізнається жінка.

Її родичі ще у вересні 2022-го, коли вона зникла, звернулися до юристки Правозахисної групи «СІЧ» Ксенії Онищенко. Вона готувала їм усі заяви до органів, зв’язувалася з представниками СБУ. Коли її підопічна повернулася до Дніпра, ходила з нею давати свідчення, супроводжувала її на кожному кроці. Пізніше правозахисниця задокументувала історію Ніни і допомогла вирішити питання встановлення факту позбавленої особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України і призначення виплат.

Правозахисники закликають свідчити

«Свідчення Ніни безцінні. Саме вони можуть урятувати незаконно ув’язнених, таких як Віта. Кожен, хто виїхав з окупації і був свідком злочинів Росії, я звертаюся до вас: не мовчіть! Повідомте про це, зверніться в поліцію або до нас, правозахисників. Ніхто не розшукуватиме незаконно ув’язнених, доки хтось не звернеться і не повідомить про зникнення людини», — наголошує юристка.

Ніна згадала все, що знала про Віту, яку розлучили з дитиною і з якою вона познайомилася в камері. Вірить, що завдяки цим свідченням жінку розшукуватимуть і врешті звільнять, якщо окупанти досі її утримують.

Росія незаконно викрадає та ув’язнює цивільних українців ще з 2014 року. За верифікованими даними, у місцях несвободи в Росії перебуває щонайменше 1700 цивільних. Вони піддаються тортурам, а їхні рідні не мають жодної інформації про них.

За словами Ксенії Онищенко, на сьогодні точно невідомо, скількох цивільних утримує країна-агресор, однак це тисячі людей. Росія приховує свій злочин: не підтверджує інформації про бранців і не надає міжнародним організаціям доступу до місць утримання. До того ж досі не існує механізму звільнення цивільних українців, адвокати доступу до затриманих також здебільшого не мають.

Історія цих жінок — лише маленька частка того, що стає відомо громадськості про щоденні умови життя цивільних українців у російській неволі.

Разом з іншими правозахисними організаціями правозахисники з ГО «СІЧ» підготували відкрите звернення до держав — членів Ради Європи, у якому закликали до рішучіших дій на підтримку цивільних громадян України, незаконно позбавлених волі країною-агресором.

Автор: Тетяна Висоцька

Джерело: Texty.org.ua