Ігаль Мовермахер: Троє дітей – і можна не служити? Ізраїльські чоловіки дуже здивувалися б

Ігаль Мовермахер – журналіст і редактор російськомовного сайту «Вести Израиля» як колега колегам розповідає «Главкому» про воєнні будні своєї країни. Нам є, що сказати один одному. Адже Україна та Ізраїль щодня відчувають небезпеку ворожих обстрілів. Втім, не бракує і відмінностей. Багато що – і це доводиться з прикрістю констатувати – облаштовано в Ізраїлі значно краще. Проте Мовермахер визнає героїзм боротьби, яку веде український народ. Він пишається Україною, бо й сам родом з наших країв. До Ізраїлю Ігаль виїхав у 1993-му. Але не забув ані рідний Львів, ані українську мову. Тут, в Україні, у нього залишилися друзі, з якими він перебуває на зв’язку.

 «Арабська мова в Ізраїлі – зовсім не те, що російська в Україні»

В Ізраїлі є велика частка репатріантів з СРСР, які симпатизують РФ. Чи змінюється їхнє ставлення до Росії через те, що та є союзницею Ірану?   

Заперечу вам. Так, дійсно, в Ізраїлі є значна громада вихідців з СРСР. Але настрої у ній панують не проросійські. Ті, хто «топив» за «рускій мир», залишається у меншості. Ті, хто живиться російською пропагандою – так само. Але решта, наскільки я можу судити, мислить адекватно і розуміє, хто на кого напав.

Те, що Росія здійснила повномасштабне вторгнення, а Україна є жертвою її агресії, не викликає сумнівів у переважної більшості людей. Державне телебачення Ізраїлю та інші медіа дають цілком правильні оцінки. Майже у всіх є родичі або друзі в Україні, тож ми бачимо, як на вас летять російські ракети. Ми не живемо в інформаційному вакуумі, бо, зрештою, можемо черпати інформацію різними мовами з міжнародних джерел.

Ізраїльтяни, як і весь західний світ, прекрасно розуміють, що відбувається, і не можуть симпатизувати загарбнику та агресору.

А наскільки значимою або ні є українська діаспора?

Коли війна тільки почалася, демонстрацій з українськими та ізраїльськими прапорами було дуже багато. Зараз їх поменшало, хоча певне пасіонарне ядро все ще залишається і не дає забути про російсько-українську війну. Та навіть при тому, що загальна активність знизилася, на симпатії до українського народу це ніяк не впливає. Тим паче, що й в Ізраїлі упродовж останніх двох років теж йдуть активні бойові дії, а це зближує нас з Україною. Хоча й до їх початку ми бачили кадри з Маріуполя, Бучі, Києва і знали, на чиєму боці правда.

Але зараз, як ви сказали, активність знизилася?

Так, але якщо відбуваються російські обстріли з великою кількістю жертв, люди виходять на вулиці. Вони йдуть до російського посольства, вони збираються в центрі великих міст, словом, тримають руку на пульсі.

І російська мова при цьому активно звучить? Втім, її й у Києві не вдається викоренити…

Російська мова звучить, бо є велика кількість російськомовних – вихідців з усіх республік колишнього СРСР. Але й українську я чую часто, бо з’явилися репатріанти останньої хвилі – ті, хто приїхав в Ізраїль упродовж останніх трьох років. Принаймні, моє вухо її «пеленгує» безпомильно. Хоча попередні мігранти з України – ті, що виїжджали ще до Незалежності – залишилися російськомовними.

Ще про мову. До 2018 року арабська мова в Ізраїлі була державною – так само, як й іврит. Зараз вона ще звучить на вулицях? Якщо так, то чи трапляються мовні конфлікти?

В Ізраїлі – три мови, які офіційно використовуються. Це – іврит, англійська мова та арабська. Усі офіційні написи – на банкнотах, в установах, на дорогах – продубльовані арабською. Що й не дивно, адже в Ізраїлі – величезна арабська спільнота. Це ізраїльські араби, які мають паспорти держави Ізраїль та користуються усіма правами її громадян.

Я, наприклад, живу у регіоні зі змішаним населенням. І регулярно чую арабську мову скрізь – починаючи від заправки чи транспорту і до супермаркету. У сфері торгівлі, до речі, в моєму місті половина співробітників є арабами…

Розумію сенс вашого питання і те, що ви хочете провести паралель з використанням російської мови в Україні. Але тут ситуація трохи інша. Бо араби і євреї жили на цих землях разом упродовж століть – як до створення держави Ізраїль, так і після. Тому араби спокійно користуються тими можливостями, які дає їм їхня етнічна автономія. Тож за мовною ознакою арабів ніхто ніколи не утискав і не утискає.

«Таких ухилянтів, як в Україні, в Ізраїлі нема. Ніхто нікуди не тікає, ніхто нікого не ловить»

Нещодавно «Главком» записував рабина Моше Асмана, який сказав, що у ізраїльської армії дуже висока вмотивованість – резервісти повертаються в країну за свій рахунок і перевдягаються у форму вже в літаку, щоб поскоріше дістатися військової частини. Почнемо з того, хто, власне, вважається резервістом? Чи є наявність трьох дітей, інвалідів у родині або інші обставини підставою для звільнення від служби?

В Ізраїлі – дуже проста і чітка система. Після проходження строкової служби солдат отримує приписку до того чи іншого резервістського підрозділу. Далі його регулярно викликають на збори. Частота таких зборів залежить від роду військ, де служив резервіст. Але в середньому раз на рік кожен звільнений в запас проходить перепідготовку. Інакше просто не можна, бо кордон Ізраїлю – це суцільна гаряча точка: на півночі у нас – Хезболла, на півдні – ХАМАС, бойова робота ведеться постійно…

Виклики на збори тривають до певного віку, якого досягає резервіст. Рядові служать до 40 років, офіцери – до 45, люди, які займалися технічним обслуговуванням війська – до 49. В принципі, можуть бути причини, за наявності яких людина має право просити про демобілізацію. Але це повинні бути виняткові причини. Наприклад, серйозні проблеми зі здоров’ям.

А діти?

Ні, наявність у родині дітей не є такою підставою. Служать і ті, у кого троє дітей, і ті, у кого по 8-10 дітей, а багатодітних сімей в Ізраїлі чимало. Такі чоловіки дуже здивувалися б, якби їм сказали, що вони можуть не виконувати свій обов’язок перед державою тільки тому, що мають дітей.

А щодо повернення з-за кордону, то так, дійсно – резервісти дуже квапляться додому, бо розуміють, що їх все одно викличуть. Вони потрібні своїй країні, тому і їдуть назад, щоб якнайскоріше почали бойове злагодження у своїх підрозділах. Власне, є люди, котрі навіть після досягнення віку, коли можливе звільнення від служби, продовжують нести її добровільно. 

Все, що ви зараз розповіли, стосується і жінок так само?

Ні. Жінки проходять обов’язкову строкову службу, а після неї у резерв потрапляють дуже обмежені категорії. Наприклад, ті, хто обіймав ключові посади у своїх підрозділах. Якщо жінка є офіцеркою високого рангу або вона має військову спеціальність, котра є вкрай необхідною, її можуть до певного часу залишити у резерві. Але це – винятки. Переважну більшість жінок після строкової служби вже не мобілізують.

Але ухилянти у вас також є. Який їхній відсоток? Як ставиться до них соціум?

Вони є і були в усі часи. Але їх – мізер. Раніше – якщо людина заявляла, що вона ніколи, за жодних обставин не візьме до рук зброю, то до війська її не відправляли – відправляли до в’язниці. А коли вона звідти виходила, то залишалася з моральним тавром. При цьому, однак, ортодоксальна частина соціуму раніше отримувала так звану тимчасову «відстрочку», котра по факту була «відстрочкою» на все життя.

(Від заснування держави Ізраїль ортодоксальні євреї були звільнені від військової служби. Це та частина населення країни, яка присвятила своє життя вивченню священних текстів. Таких людей – понад 1 млн серед 9 млн населення Ізраїлю. Йдеться, зокрема, про студентів релігійних навчальних закладів, які готують рабинів. Але у 2024-му Верховний суд Ізраїлю постановив, що ця категорія громадян буде позбавлена своїх привілеїв та має бути призвана до армії – «Главком»).

Але так було раніше. Нині Ізраїлю потрібні чоловіки призовного віку, тож мобілізовувати почали і ортодоксальних євреїв також. Це викликало неабияку протидію зі сторони них та їхніх духовних лідерів. Бо рабини кажуть, що цих молодих людей не слід призивати – вони роблять достатній внесок тим, що вивчають Тору та моляться за народ Ізраїлю. Однак держава має своє бачення цієї ситуації – вона непохитна, розсилає повістки та застосовує санкції до тих, хто ухиляється.

Хоча супротив рішенням влади чинить тільки ця ортодоксальна група. Таких ухилянтів, як в Україні, котрі намагаються втекти за кордон та перепливають річки, в Ізраїлі майже нема. Ніхто нікуди не тікає, ніхто нікого не ловить і не «бусифікує».

«З укриттями – не все благополучно. Особливо в старому житловому фонді»

У день, коли Ізраїль оголосив про початок бойових дій, у магазинах були порожні полиці. Ізраїльтяни не тримають вдома тривожний рюкзак і запас круп, консервів, батарейок тощо?

Я бачив подібний ажіотаж, але він був точковим. Все-таки люди навчені недавнім минулим – маю на увазі епідемію Covid-19. Тоді теж виник ажіотаж, і всі побігли до супермаркетів по туалетний папір та воду. А потім хвилювання вляглося, бо ланцюжки постачання не перервалися, і все працювало у штатному режимі. Так само й зараз: виникла паніка, і всі кинулися по продукти. Якісь з них «вимітали» скоріше, якісь затримувалися в магазинах, але так, щоб зовсім порожні полиці – ні, такого не було. Вже за день-два всі заспокоїлися, і все вирівнялося.

Запаси вдома є у багатьох. Хай невеликі, але є. Чому невеликі? Тому що люди покладаються на державу, яка виручить у випадку колапсу. Та й Служба тилу вчасно попереджає про те, коли і чим рекомендовано запастися. Так було, приміром, під час операції проти Хезболли. Громадян сповістили про очікувані ракетні обстріли і закликали закупити консерви та продукти тривалого зберігання. Їх усі мали віднести до «захищених кімнат» – домашніх бомбосховищ. Це щоб люди могли протягнути два-три дні на власних запасах – у випадку, якщо почнуться вимкнення електроенергії або буде збій у постачанні товарів.

Так, ми тут в курсі про прекрасні бомбосховища Ізраїлю. Вони, до того ж, існують в двох варіантах – «захищені кімнати» у будинках та укриття у громадському просторі. Питання безпеки, одним словом, для вас закрите?

І так, і ні. Знаєте, завжди є, що покращувати. У Ізраїлю – великий відсоток старого житлового фонду, який будували до початку 1990-х. Тоді ж приблизно стали зводити і перші громадські бомбосховища або облаштовувати їх у підвалах великих житлових будинків. У приватному секторі нічого подібного, звісно ж, не було.

Зараз у нових будинках проєктують «захищені кімнати» – або по одній на квартиру або, як мінімум, по одній на поверх, щоб там могли розміститися 3-4 родини. Але у старому фонді і досі живе близько третини всього населення, у якого два варіанти – бігти або у підвал, або в укриття на вулиці. А це далеко не найкращий варіант, особливо для немолодих людей, яким складно спускатися з верхніх поверхів без ліфта.

А чи дозволена на вулицях Ізраїлю їзда на мотоциклах  та авто без глушників? Їхні звуки подібні до обстрілів, що сильно «тригерить» українців…

Знайома проблема. У нас тут теж неподалік – траса, якою ганяють подібні лихачі. Хоча поліція намагається відслідковувати та затримувати порушників, та й подібний «тюнінг», тобто зняття глушника, заборонений… Якщо від громадян надходить сигнал про порушення тиші, то поліція, звісно, буде розбиратися.

А взагалі ізраїльтяни та паніка – сумісні речі? Чи розвинена у вашій країні психологічна допомога як населенню, так і військовим?

В цьому сенсі ми – подібні, бо вигорання властиве як українцям, так й ізраїльтянам. Можливо, стійкість ізраїльтян – вища, але лише тому, що ми довше призвичаювалися і до обстрілів, і до частих терактів. Але стрес є стрес, і добре, що в Ізраїлі останнім часом істотно наростили психологічну допомогу.

Її можна отримати як у державних поліклініках, так і за телефонами гарячої лінії, куди дзвонять у стресових ситуаціях. Все це є, все це працює та розвивається, тому що така допомога є необхідністю в тих умовах, в яких ми зараз живимо…

Саме тому ми прекрасно розуміємо і те, що переживаєте ви. Бо це неможливо – щодня чути сирени, щодня спускатися в метро і переховуватися там, або ж лишатися на місці і чекати, чи не прилетить у твій дім, або бачити, як ракета руйнує сусідній будинок…

Це колосальний стрес, і хоча ми, напевно, трохи краще захищені, ізраїльтяни все одно регулярно звертаються по психологічну допомогу. 

«В Ізраїлі проходять... і розважальні заходи. Бо хоча іде війна – життя триває»

В Україні дуже відчутна різниця між фронтом і тилом. Навіть якщо вночі тилові міста піддають ракетним обстрілам, вдень веселощі у ресторанах та кав’ярнях не припиняються. Як із цим в Ізраїлі?

Зараз, коли почалася війна з Іраном, вийшло розпорядження Служби тилу – а воно дорівнює закону – котре якраз регулює сфери повсякденного життя. Ним заборонені збори – як на вулиці, так і у приміщенні, зупинене навчання, поставлена на паузу робота тих підприємств, які не є життєво необхідними. Ресторани, певна річ, закриті – як місця масового скупчення людей. Так протікає гостра фаза війни.

Але якщо війна є затяжною (такою, яка розпочалася після 7 жовтня 2023 року), то дотримуватися такого режиму, звісно, неможливо. В цьому випадку життя триває так, як і зазвичай – з кав’ярнями та ресторанами. В Тель-Авіві цього року збиралися проводити гей-парад (але скасували у зв’язку з ракетними обстрілами – «Главком»), а це завжди – яскраве видовище…

…Так, у нас є заручники, яких утримують терористи в Газі. Про них ніхто не забуває, на їх підтримку проводять акції. Це – з одного боку, а з іншого – проводять і розважальні заходи також. Бо попри те, що іде війна, життя триває, і ізраїльтяни шукають певного роду баланс, щоб нагадувати собі, якими можуть бути наші звичні дні без екстремальних умов.

Як, до речі, ставляться в Ізраїлі до гей-парадів, та ще й під час війни? В Києві ми мали з цим інцидент, бо без сутичок між симпатиками та противниками не обійшлося…

Ізраїль – дуже толерантна країна в цьому відношенні. Хоча в Єрусалимі, приміром, гей-парад проходить у присутності великої кількості правоохоронців, він – менш багатолюдний, ніж в Тель-Авіві. Воно й зрозуміло, бо в Єрусалимі живе чимало ортодоксів, які вважають, що гей-паради мають бути заборонені, і активно проти них виступають. Кілька років тому там навіть було скоєне убивство однієї з учасниць, тому поліція й вдається до надзвичайних заходів безпеки.

Та попри все, парад проходить дуже розкуто, і тисячі місцевих жителів охоче до нього приєднуються – просто тому, що вони звикли до такого дійства і підтримують гей-спільноту. Гомофобія в Ізраїлі якщо й має місце, то як точкове явище. 

Розкажіть детальніше про Службу тилу. Що це за структура?

Це – штатний підрозділ Армії оборони Ізраїлю. Це – люди у формі та з погонами. Серед них є і строковики, і резервісти. Є й своє командування, яке підпорядковане Генеральному штабу. Цей підрозділ відповідає за все, що відбувається в тилу – за допомогу під час обстрілів та інших екстремальних умов, в тому числі – стихійних лих.

Словом, ця структура щодня працює над тим, щоб швидко та чітко відреагувати на виникнення надзвичайних ситуацій. Вона моніторить загрози обстрілів і вмикає повітряну тривогу, публікує в усіх ЗМІ інструктаж для населення, окремо – для шкіл та вишів, окремо – для місць масового скупчення людей тощо. Служба тилу, таким чином, відповідає за життя та поведінку людей в умовах війни.

Можливо, Служба тилу регулює і момент, пов'язаний з фіксацією військових злочинів противника? В наших медіа та соцмережах з новою силою розгорівся скандал на тему, як знімати (та й чи знімати взагалі) постраждалих – тих, хто в крові та / або оплакує близьких. Як дають собі з цим раду ізраїльські медійники?

Служба тилу закликає такого не робити, та й взагалі не знімати місця падіння ракет – це може допомогти ворогу корегувати вогонь. Але повної заборони на це не існує – є тільки заклик бути свідомими. Та люди все одно діляться побаченим та відзнятим у соцмережех.

«У нас волонтери ніколи не збирають на зброю – це прерогатива держави»

Кажуть, що в Ізраїлі жоден матеріал на воєнну чи довколавоєнну тематику не вийде в ефір, доки не пройде жорстку цензуру. Це так і є?

Воєнна цензура діє в умовах воєнного стану і дійсно забороняє повідомляти багато речей. Зокрема, це стосується і місць, куди поцілив ворог. ЗМІ мають отримати дозвіл від цензорів, аби щось опублікувати. З соцмережами, звісно, інша історія. Там циркулює все, що закидають користувачі, навіть не розуміючи, як сильно вони можуть зашкодити. 

Яке покарання існує для медіа, що не послухалися цензорів?

Ізраїльські медіа, в принципі, виконують розпорядження воєнної цензури. І якщо сказано «оце й оце не друкувати до окремого розпорядження» – матеріал не буде опублікований. Або якщо сказано, що така-то стаття чи відеосюжет має бути видалений – це також буде зроблено.

Якщо засіб масової інформації є саме засобом масової інформації, а не каналом якогось блогера, він чітко виконує усі надані інструкції. ЗМІ в Ізраїлі вміють взаємодіяти з воєнною цензурою і не ризикують займатися самодіяльністю.   

А «популярні блогери» та «військові експерти» – це така саме біда в Ізраїлі, як і в Україні? Коли хто завгодно може вилізти на Ютубі і пашталакати про перспективи війни?

У соцмережах – так. Там кожен користувач – експерт або у медицині (як це було в часи ковіду), або у військовій справі. А якщо такий користувач ще й служив колись у радянській армії, то він точно знає, як треба вести війну. Але критичне мислення громадян дуже допомагає впоратися з такими індивідами.

Та й класичні медіа у нас – на висоті. Інформація йде широким потоком, вона збалансована і доступна. І ті медіа, котрі працюють з офіційними джерелами, і самі ці офіційні джерела надто дорожать своєю репутацією, аби допускати якісь проколи. Якщо та ж таки Служба тилу каже, що відбувається, довіра до неї – повна. Бо люди на власні очі бачать, що їх не обманюють.

Українці пишаються своїм волонтерським рухом, проте ті, хто волонтерить задля потреб армії, розуміє, що це відбувається не від хорошого життя. Бо держава десь не дотягує. В Ізраїлі, вочевидь, не збирають на дрони? Якою є специфіка вашого волонтерства?

У нас волонтери ніколи не збирають на зброю – це прерогатива держави, для цього ми і платимо податки, які йдуть в тому числі на бюджет оборони. Ізраїльські волонтери займаються винятково гуманітарними завданнями.

Наприклад, у перші дні війни з ХАМАСом усі люди дружно ринулися допомагати постраждалим – хтось привозив продукти, хтось дав прихисток тим, хто позбувся домівки тощо. Але – ніяких зборів на армію, таке просто не практикується, бо армія забезпечена усім необхідним, інакше й бути не може.

Наталія Лебідь, «Главком»