Війни майбутнього: за що воюватимуть великі держави

2001 року відомий турецький професор Ахмет Давутоглу опублікував фундаментальну працю — книгу «Стратегічна глибина». В ній він виклав своє бачення місця та ролі Туреччини у світі, шляхи її трансформації в так звану центральну державу, яка не є ні «містком» між іншими регіонами та культурами, ні суто регіональним гегемоном. Це йому належала концепція «нуль проблем із сусідами». Згодом Ахмет Давутоглу очолив Міністерство закордонних справ Туреччини, а його бачення на довгі роки визначило курс зовнішньої політики країни.

У вузькому сенсі «стратегічна глибина» — це військовий термін, який визначає відстань між кордонами країни та її столицею, основними містами, промисловими та культурними центрами, які мають бути недосяжними для армій ворога. Класичний приклад теоретиків — це похід Наполеона на Москву. Прихильники цієї теорії також пояснюють війну Росії проти України та фактичну анексію Білорусі прагненням Путіна повернути «стратегічну глибину», яку Росія мала за часів СРСР і начебто втратила 1991 року. В такому разі Путіна можна привітати: зі вступом до НАТО Фінляндії та Швеції кордони Альянсу, які були на відстані в тисячі кілометрів від центрів ухвалення рішень РФ, наблизилися впритул і тепер вимірюються сотнями. Ба більше, новітні дронові системи на озброєнні СБУ дають змогу говорити про нову реальність — «стратегічну мілину» РФ, коли відстані взагалі не мають значення.

Насправді варто розглядати концепцію стратегічної глибини в набагато ширшому контексті, ніж суто географічний чинник. Вона виходить за межі й виключно військових міркувань, охоплюючи такі поняття, як гнучкість політики, стійкість економіки та здатність формувати глобальне середовище на свою користь. Ідеться про наявність варіантів дій і часу в непередбачуваних геополітичних ситуаціях, як оборонних, так і наступальних військових діях, а також про спроможності впливу на зовнішньополітичні чинники ще до початку конфлікту. Хоча фізична територія та військова сила країни важливі, вони є лише частиною рівняння стійкості. Стратегічна глибина передбачає зміцнення цивільної інфраструктури та забезпечення можливості уникати нападу або ефективно йому протистояти, здатність поглинати початкові удари, стратегічно відступати, переміщувати ресурси, адаптуватися до мінливих обставин та ефективно підтримувати логістику. Не менш важливими є інструменти впливу на геополітичний ландшафт, які дають змогу просувати власні інтереси. Економічні, політичні та соціальні ініціативи, спрямовані на створення сприятливого зовнішнього середовища, є ключовим аспектом дипломатичної стійкості.

З нагоди святкування минулого тижня так званого дня Росії держсекретар США Марко Рубіо заявив про підтримку російського народу, який прагне побудувати «світліше майбутнє». Залишмо в стороні моральний аспект цієї заяви. Насправді «яскраве» майбутнє будує для своїх громадян зовсім не Росія, а Китай. Саме ця країна перевершила всі очікування політичних аналітиків і в умовах глобальної невизначеності виявила стратегічну глибину, далеко не завжди характерну для Піднебесної. Наприклад, у період дипломатії «бойових вовків», коли посли КНР у різних країнах поводилися вкрай агресивно й дозволяли собі заяви, несумісні з їхнім високим статусом, про жодну «глибину» не йшлося. Агресивна тональність Пекіна радше нагадувала банальний булінг, аніж політику потужної країни-цивілізації. Також КНР була явно не готова до дій Трампа під час його першої каденції. У нинішніх умовах тарифної війни Білого дому проти всього світу міжнародна спільнота стала свідком зовсім інших дій КНР. Наразі складається враження, що в Пекіні очікували чогось подібного й підготувалися заздалегідь.

Перша відповідь Китаю на космічні митні тарифи Трампа, що цілком спроможні повністю зупинити двосторонню торгівлю, була дзеркальною. Але потім трапилося скасування замовлення на літаки «Боїнг» (близько 50 машин мали бути поставлені тільки цього року, а взагалі Китай — це 20% світового ринку), обмеження на постачання рідкісноземельних металів (Китай виробляє 270 тисяч тонн порівняно з 45 тисячами у США й за деякими позиціями контролює від 70 до 90% ринку), проголошення політики стимулювання внутрішнього споживання.

На зовнішній арені Піднебесна вдалася до активної регіональної дипломатії, заохочуючи менші країни Південно-Східної Азії до співпраці з «добрим» Китаєм, а не «злими» США. Сі Цзіньпін навіть відмовився їхати до Брюсселя на саміт ЄС із нагоди 50-ї річниці встановлення відносин, і тепер Європейський Союз, порушуючи протокольний порядок черговості візитів, відправить своїх гінців до Пекіна наприкінці липня цього року. Водночас досі невідомо, чи лідер Піднебесної особисто візьме участь у цьому саміті. Це — відповідь на критику з боку ЄС щодо підтримки Китаєм Росії у її війні з Україною, яка вже стала незаперечним фактом.

На світовій арені Китай позиціонує себе як захисник світового порядку, що ґрунтується на правилах, виступає проти торговельних обмежень, запрошує до себе іноземних студентів, які втратили можливість навчатись у Гарварді, й постійно говорить про мир у всьому світі. Це не заважає йому атакувати філіппінські судна та в’єтнамських рибалок у Південно-Китайському морі, провокувати японські літаки та кораблі (тільки в травні японські ВПС здійснили 42 перехоплення китайських літаків), проводити потужні навчання ВМС навколо Тайваню й островів Сенкаку, дивитися крізь пальці на розвиток військо-технічної співпраці між РФ і КНДР. З одного боку, Китай пропонує Японії та Південній Кореї створення зони вільної торгівлі та розвиток тісної технологічної й інвестиційної співпраці, з іншого — активно працює над модернізацією власних збройних сил і не обмежує спроможностей Пхеньяна виробляти сучасні дрони. Згодом вони можуть знадобитись, якщо Сеул виявиться занадто самостійним.

Китай провів торговельні переговори зі США й досягнув якщо не бажаного, то прийнятного результату, в той час як, наприклад, Японія — ключовий союзник США в регіоні Східної Азії — все ще веде важкі переговори. Постачання рідкісноземельних металів і «Боїнгів» буде поновлено, а погоджений сторонами рівень тарифів, як вважають експерти, більше зашкодить США, ніж КНР. Відбулася телефонна розмова двох лідерів, і вони запросили один одного здійснити візити. Нову «стабільність» ринки сприйняли як даність, яку не можна змінити, але вважається, що краще бодай якась ясність на тлі тотальної непередбачуваності. Всі прагнуть диверсифікувати економічні відносини, проте наразі не всім це вдалося.

Світ перебуває в стані готовності до війни. Індія та Пакистан зупинилися за крок від повномасштабного зіткнення, зростає напруга на кордоні Камбоджі й Таїланду, а атака Ізраїлю на Іран стала потужним чинником, здатним кардинально змінити баланс сил на Близькому Сході й далеко поза його межами з огляду на роль іранського режиму у війні проти України, розвиток дронової програми КНДР і підтримку терористичних організацій. Водночас справжня глобальна зона напруги формується просто в реальному часі й пов’язана із суперництвом США та КНР у галузі технологій ШІ. Четвертий технологічний уклад уже став реальністю, й нині питання в тому, хто раніше за конкурентів побудує машини, здатні до самостійного мислення.

Для того, щоб це сталося, потрібні три речі. По-перше, це математика, яка є основою побудови алгоритмів; по-друге — обчислювальні потужності; по-третє — доступ до баз даних, які використовуються алгоритмами для навчання та передбачення. Якщо математика кордонів не знає, і з цим аспектом можна впоратися, то два інші складники економіки майбутнього швидко перетворюються на сферу конфлікту, яка в перспективі може посилити й без того відчутну нестабільність. США інвестують сотні мільярдів доларів у будівництво дата-центрів на власній території (ця політика була започаткована ще за Байдена), скуповують буквально всі найсучасніші чипи та процесори для надпотужних обчислювальних систем і водночас рішуче обмежують доступ КНР до цих технологій. Якщо врахувати, що роль Тайваню у створенні найсучасніших обчислювальних потужностей є вирішальною, зовсім не теоретичним виглядає ризик конфлікту, ймовірність якого наразі відкладають на 2027 рік. Але насправді найбільша проблема цілком прогнозовано може виникнути в галузі доступу до баз даних. Кожен розробник ШІ підтвердить: якість даних, що перебувають у розпорядженні розробників інтелектуальних машин, є вирішальною й безпосередньо впливає на результат.

Бази даних для ШІ можуть бути надані державними структурами, вони перебувають у вільному доступі в Інтернеті, є власністю соціальних платформ, торговельних онлайн-сервісів, бібліотек, центрів науково-освітньої інформації. Із цілком очевидних причин Китай обмежений у доступі до величезного масиву даних, які є в розпорядженні США та країн ЄС. Оскільки прогнозують, що відповідно навчені агенти ШІ вже найближчим часом будуть інтегровані в системи дезінформації, розвідки й оборони, китайські машини явно програватимуть американським і навіть європейським, які наразі відстають від лідерів перегонів. Війни майбутнього вестимуть не за нафту чи залізну руду, а за доступ до даних. Так само й стратегічна глибина країни визначатиметься не кілометрами кордону, а мільярдами терабайт, до яких матимуть доступ розробники ШІ, й пентафлопами, які ці дані оброблятимуть.